Радо прочитав я допис маестра Володимира Пайташа в чепурнім і молодім нашім місячникові «Благовісті» в Польщі з лютого 1992 р. під заголовком «Літературна мова в Літургії». Тема мене цікавила ще в тридцятих роках, і ми, молоді гімназисти, ставили питання нашому катехитові о. Теодосієві Кудрикові, «чому не правити Служби Божої в українській мові». Очевидно, чули ми давню відповідь: «Не можна, старослов’янська мова — то священна мова». Але добрячий наш катехит додавав: «Наша літературна мова ще розвивається, ще не устабілізована, треба почекати…». І це було правдою. В гімназії увійшов був правопис і мовний пурітанізм тодішнього професора Івана Огієнка. Захоплення його граматикою, а головно лексикою, було в нас високе, але дуже скоро цей запал заник і ми вернулися до нашого Сімовича і академічного правопису. Але над питанням перекладів нашої Служби на рідну мову ми дискутували часто.
По Другім Ватиканськім Соборі прийшов час на рідну мову в Літургії і більшість з полегшею прийняли цю «новість», хоч вона втиснула в нашу Літургію теж інші чужинецькі «рідні мови» як англійську чи еспанську. Латиняни кинулись завзято усувати латинь з протестами старого покоління. Крига рушилась і можна б сказати з Асником: «Пшежитих кшталтуф жаден цуд нє вруці до істнєня»…
Не довго довелось ждати (хоч і перед Собором були вже спроби) і появились переклади (не дуже вдалі) о. Щудла — редемпториста. Під його впливом я в моїй парафії почав перекладати стихирі Вечірні, Водосвяття, Утрені Страстей. Чому? (Як і о. Щудло, не питаючи дозволу єпископа, бо замість дозволу була б прийшла заборона…). Я приготовляв для тих Богослужень тексти в церковно-слов’янській мові, відбивав їх на циклостилі, але спостеріг, що це справляє великі труднощі для вірних у читанні тих текстів і його незрозумілих слів. Вірні просто ламали собі язики, коли з трудом їх читали чи радше співали (а спів не приймає затримки). Коли переклав ці тексти, спів пішов зразу легше, а люди раділи, що розуміють те, що співають. З появою перекладу Літургії Блаженнішого Патріярха Йосифа ми всі зраділи і зразу почали співати по-українському, чим теж попав я в неласку у властей. Чому ж було ждати? Але труднощі не позникали. Підложити спів до слів не все було легко у так званім «обичнім пінію», тобто не «восьмигласнім співі», який без труду можна стосувати до будь-якого тексту, в будь-якій мові. Коли ж підкладати переклад до музики композиторів, трудність виникає дуже велика. Треба б тоді якомусь доброму поетові створити зовсім свобідний переклад, що не було б добре у текстах св. Письма зокрема. І тут я при думці п. Пайташа. Народній спів можна б підставити і треба під нові переклади, хоч тут і там виникнуть труднощі і незугарності. А як бути з композиціями, які є складніші музично для інакшого тексту?
У першому випадку народніх мелодій, здається, треба зробити таку загальну увагу для всіх наших перекладачів. Гарно воно дбати про солідний переклад, зберігати акуратно зміст слів, зберігаючи богословську думку текстів і літургічного духа. Але як зі співом? Я мав нагоду спостерегти, як відбувалися переклади, які ми сьогодні уживаємо, а можна це спостерегти також у старо-слов’янських наших галицьких виданнях з минулого, що все береться до уваги, але мелодій і співу не враховується в перекладах чи виданнях (наприклад «зірки» по відповідних фразах раз ставлять, раз ні або ставлять їх зле і не все вони відповідають мелодіям гласів, зокрема так зв. «подобних»…). Виглядає, уважали, що дяки з мелодіями «якось собі раду дадуть самі».
Така думка чи радше засади, для перекладів чи видань не були правильні і з неї потім виходили музичні дивовижі (їх все в нас було чимало, наприклад, в «Отче наш» лучили і лучать далі в одну фразу: «як на землі так і на небі хліб наш насущний дай нам днесь», — наче б на небі нам буде дальше потрібний насущний хліб! Прислухайтесь, як співають у вашій церкві, і побачите нісенітницю, яку співають! Хоч співають часами таке і там, де б повинен бути кращий зразок і для інших.
Перше прохання до перекладачів: уважайте попри філологію і на музику-спів. Нерозважним перекладом справите музикознавцям клопіт, але створиться і анархія та розбіжності, які в спільнім нашім народнім співі не повинні бути. Їх і так багато, і помножувати їх не потрібно.
Поважний клопіт є в композиціях. Я підтримую думку Пайташа. Текстів у скомпонованих творах не міняти, не перекладати, а лишати їх і співати їх у старо-слов’янській мові. (Нагадаймо при тому, що ще є в нас цілковито занедбаний і вже на чужині майже забутий ірмологічний спів. Перекладати його тексти, головно у так зв. «канонах» є справжньою мукою, а ще більшою переклади вже створені підставляти під ці старі мелодії…).
Латиняни поступили так і не підложили ще перекладів на свої григоріянські мелодії з великою шкодою для вжитку цього теж прадавнього співу, який тепер у них заник. Як не легко є співати чи підложити переклади до якоїсь клясичної мелодії «Аве Марія». Ніякий співак на це не погодиться і співає далі по-латині. Нехай для нових наших текстів-перекладів, коли вони стануть вже устабілізованими, наші молоді і нові композитори пишуть музику, а старі співаймо в старій мові! Тії молоді люди п. Пайташа, хоч напевно знають літературну українську мову і воліють її мати в Літургії, в композиціях відчули потребу залишити тексти у їхніх оригіналах. (Напевно також хотять далі співати «Кіріє елейсон» по-грецькому чи й «Хрістос анесті» і не вимагають перекладу). Як виглядали б псалми композицій Бортнянського? Вийшло би «каліцтво» і в музиці, і в ритміці.
Все ж таки щось треба б перекласти в Літургії для хорів. Щоб уникнути труднощів з перекладами для музики-співу у композиціях, дуже придались би архаїзми і у словах, і у граматичних формах, які є в літературній мові. (Наприклад, здовжені прикметники, як: єдиную, сущую, нероздільную, єси і ін.) Лишаючи їх, музика була б вдячною нам, а й переклад збагатився б. Архаїзми, на мою думку, потрібні в Літургії і корисні в ній. Вони не чужинці ані в Літургії, з якої у великім числі вийшли, ані в нашій мові, до якої історично належать і відіграли в ній поважну ролю. Існують, на жаль, філологи, що виступають проти архаїзмів. Письменники їх зовсім не цураються. З мови, думаю, таки їх не викинемо, вони потрібні, деякі літературні жанри без них не обійдуться, головно поезія (і дивує мене, що один наш поет виступив проти архаїзмів у Літургії).
А Літургія — це поезія. Чи будемо перекладати такі слова як: амінь, Господь, алилуя, Саваот, благословенний, Бог-отець, агнець, преподобний, град, істина і багато інших. Та й архаїчні граматичні форми не такі то вже погані або й чужі: которий, милость, вольний-невольний, Господу замість дивного у співі Господеві (і музика протестує!). Шевченко любив архаїзми чи старо-слов’янізми і багато їх вживав. Чи будемо його тепер поправляти, бо хтось у Бразілії тих слів не розуміє? Не входячи в якусь глибшу філологію, таки може бути ясно кожному, що в описах чогось древнього, старинного архаїзми з того часу таки просяться, щоб їх вживати, і письменники так роблять. Раджу прочитати український переклад Сервантеса «Дон Кіхот» (Київ, 1955).
Архаїзми в цьому перекладі — насолода при читанні, без них твір був би блідий і згубив би увесь свій середньовічний кольорит. Ось деякі бодай: зерцало, сладострастя, язичество, лицезріння, поприще, благоденство, благоговіння, вмістилище, порачити, епітимія, рать, утолити, трепет, брань, проронити, скрижалі, сокрушити, супостати, гласити, буйство, худородство і ін. Перекладач вибрав для еспанської старини слова української древности. І з успіхом! Галичанин все те повикидав би як кацапщину… Не добре… Не добрий є принцип для перекладу: перекладати щоденною і зрозумілою мовою. Є така мова? Погляньте в деякі наші газети і побачите, скільки там щоденного і зрозумілого для нашого читача…
Архаїзми — це не чужинецькі слова, хоч і можуть бути такими, історично взявши. Вони могли служити якійсь древній культурі, увійшли в нашу мову і в ній залишилися, коли мова йшла вперед у своїм розвитку, увійшли і в літургічну мову і служили Церкві, Літургії, катехизмові, проповіді, релігії. Вони служили (латинські, грецькі, навіть польські в нас в Галичині чи Правобережжі) і багато з них мова, немов здоровий організм, їх повикидала. Інші залишилися, і на деякі ми лютуємо… Наприклад слово «Унія», «уніят». Ми їх прийняли, уживали, а тепер зненавиділи і воюємо проти них, а противники ними нас колять. І таке буває в цікавій історії слів і мови.
В нас зненавиділи слово «православний», а воно добре, зовсім не погане слово, навіть корисне, хоч би хтось його надуживав, не бувши «православним». Але всяке між нами, людьми, буває. (Навіть таке диво: слово «православний» хтось не любить, але вбравши його в чужинецькі штани і чумарку, каже «ортодоксальний» і не чинить гріха… Всяке буває.). Архаїзми належать, отже, до нашої мови. Вони наші. Скажу більше, навіть щось парадоксальне: велике число з них стали в нас мучениками! Доказ? Ось він.
Наш відомий і працьовитий філолог проф. О. Горбач (Німеччина), хоч сам він проти архаїзмів у Літургії, тобто в її перекладах, видав у 1985 році прецінний твір, з якого залишилось «в живих» може кілька штук. Це «Історичний словник українського язика». Його видала була група наших вчених в Харкові-Києві в 1930-1932 роках. Хотіли видати, а вийшов у світ тільки перший том до букви «ж». Плян був видати словник усіх українських слів, які находились в найдавніших пам’ятках нашого письменства аж до XIX сторіччя. В наших українських творах! То була не легка праця, бо треба було часами і відсепаровувати якісь слова, що потрапили до нас від білорусів, поляків, старослов’янської мови чи і від росіян.
Зараз по появі цього вартісного видання в першому його томі в 1933 році, видрукований наклад сконфісковано і стягнено з продажі, а недруковані ще рукописи наступних томів знищила відповідна сталінська «бдітєльна» цензура за філологічний патріотизм. Можна уявити собі, яка доля стрінула редакторів (між ними був і М. Зеров).
Вони наважились на документах доказати, що велике число слів російської мови є українськими словами з документів української старовини. Яка конспірація! Ці слова в більшості є сьогодні архаїзмами і про їхнє походження залюбки будуть студіювати мовознавці. Потерпіли і вчені, і слова, і словник… А ми б їх викидали.
А є між ними: благо, благовірний, благовістити (наші молоді, що залюбки хапають інші чужинецькі слова, дуже люблять «євангелізувати» і в Україні питають, що це таке), — вельми, властолюбіє, восплакати і багато інших. Чому б їх не вживати, коли це потрібно і корисно? Недавно в нас виникла мала авантура у зв’язку з поправками перекладу св. Літургії Блаженнішого Патріярха Йосифа власне через те, що коректорам не подобались за численні архаїзми і вони ретельно взялись їх усувати, хоч таки чимало їх залишили, бо їхній принцип видався і їм за радикальний. Побачимо, як будуть думати в майбутньому наші перекладачі. А варто добре подумати і порадитись зі справжніми філологами з Києва.
Блаженніший Йосиф хотів у своїх перекладах своєї Літургічної Комісії зберігати архаїзми. У вступі до Літургії св. Василія Великого (теж архаїзм — Василій, а не Василь!) Блаженніший писав: «Хоч церковно-слов’янська мова не вповні є зрозуміла сьогодні, все одно чимало її слів і мовних зворотів мають велике значення для перекладів і тому не слід ними нехтувати. Вони краще віддають древнього богословського й молитовного духа правд віри, ними висловленого, вони надають окремого поетичного й літургічного змісту молитвам і тим підносять думку та почування богомольця на висоти небуденні, а надприродні, що є важною ціллю молитви і благочестя». Маємо одного священика, якого кидає в пропасницю на звук цього слова «благочестя», а воно гарне наше слово, що й знаходиться враз зі своїми похідними словами в згаданім вище словнику.
Подумати тільки, що деякі з тих архаїзмів були у вжитку в цій Літургії вже понад тисячу років (св. Кирило і Методій)! Не буду, очевидно, боронити усіх архаїзмів, які вжила та Літургічна Комісія Блаженнішого. Деякі були таки вже дуже перестарілі чи для сучасного вуха разючі, як кустодія, різка, ропотати, судище чи судилище, сиріни, времена і ін. (В такий самий спосіб є разючими і сучасні позичені в чужинців слова, наприклад: «наклали на Ісуса руки і арештували Його» (Мт. 26, 59). Чи як хтось хотів дуже зрозуміло перекласти інший вислів з євангелиста Івана: «Симон Петро… накинув одежу… і кинувся в море», — переклад: «а Петро — шубовсь у море»… (Ів. 21, 7). Ні, то не жарти, а факти, і ними хочу зілюструвати, що принципи перекладів не можна так легко упростити і вважати їх правильними тому, що вони дуже ясні і переконливі.
Коли хтось ставить закид, що архаїзми є незрозумілі, відповім: скільки ж слів, справді українських, можна не знати і вони для пересічного українця, головно на чужині, є незрозумілими, для молоді на чужині. Але ж не в усіх нас словник рідних слів є великий. Читайте Барки «Свідок», знайдете всі слова там зрозумілі?! А в нашій пресі, яку читає звичайний наш робітник зі скромною освітою, аж кишить від чужомовних слів (і непотрібних!), які також є незрозумілі для народу, як голокост, інфляція, девальвація, а в Україні вже появився «бріфінг» і всяке інше дрантя. Коли можна вивчити такі нові і чужі слова, чому не можна вивчити наших старих і рідних слів сивої давнини? Ні, таки вживайте в наших церковних книгах у перекладах архаїзми, старо-слав’янізми і не йдім на дешеву буденщину, їхня роля є таки велика і за них будуть вдячні музика, композитори і поети. Як вражав би переклад «Господи, помилуй» на «Пане, помилуй». (Як будете тепер в Україні, прислухайтесь, як вони вимовляють слово «пан», «пане» або наше галицьке «прошу пана». Як цікаво звучить в них те слово в голосі, в тоні, слово, яке було таке незвичне і зненавиджене півсторіччя і це лишило слід навіть у вимові).
Ще одна увага (за яку може накинуться на мене критики з киями!): а що, якби поступити так, як роблять латиняни (але не тому, що вони так роблять!). Чи не варто б час до часу якісь дуже торжественні св. Літургії, архиєрейські наприклад, у великі якісь річниці відслужити по старо-слов’янському? Екзотика, дивацтво, додатковий труд? Хоч я від молодости був за українською мовою в Літургії, але не можна її викинути от так на смітник, наче б її не було ніколи на світі. Вона відіграла велику ролю в нашім минулім, в нашій духовості і навіть культурі. Маймо до неї пошану. Щось з неї збережім деколи, хоч би, як це пропонує корисно п. Пайташ, в церковних творах наших композиторів з минулого. Тим віддамо вдячність тій древній літургічній мові за її корисну службу згадаємо мільйони наших предків, що нею молились…
А на кінець хочу поправити помилку п. Пайташа. Він цитує два речення із вступу до «Апостола» і думає, що вони собі противорічать. Якщо б і добачувати якусь двозначність, то можна б поставити це на рахунок недосконалого стилю, але речення ніяк не є противорічними і значення їхнє є цілковито противне до того, що його бачить чи подає п. Пайташ. Друге речення доповнює перше! Треба було замість крапки по першім реченні поставити кому і почати підрядним реченням зі сполучником «бо»! Тоді буде ясне і не «противорічно». Поставмо тепер обидва речення побіч із злучником «бо» і читаймо з ним або без нього, тоді читач побачить, чи є противенства: «Передусім збережено точність і вірність перекладу з нашого церковно-слов’янського тексту, бо свобідний переклад може бути подекуди суб’єктивним і не завжди вірним». А ще наступне речення розвіває всяке непорозуміння, яке добачив п. Пайташ, і воно звучить: «Сам текст св. Письма є надхненний Святим Духом, а свобідний переклад, що є часто поясненням, не має цього дару».
Літургічна Комісія була за точними перекладами «Апостола» і «Євангелія», як їх видали для нашого літургічного вжитку у Римі (на прохання Митрополита Андрея). Власне Комісія і зокрема Блаженніший Йосиф були проти свобідного перекладу, тобто «суб’єктивного». Чому б було трошки призадуматись, що перекладачі не були такі наївні, щоб признатись в такий нерозумний спосіб, що перекладали суб’єктивно і неточно і признались до того зразу на вступі, що наробили помилок, щоб потім з того був заколот у Церкві… Та ж слова «може бути» в другому цитованому реченні виразно вказують, що це речення не є самостійне, а змістом пов’язане з попереднім. Так все буває, коли якісь речення вириваються з контексту. Покійний Блаженніший особисто був дуже вимогливий, щоб перекладати акуратно, зберігаючи архаїзми, стиль, синтаксу, порядок слів і не лишати «ніже тії коми»…
Всі переклади в світі є недосконалі і римський теж. Роблено їх в поспіху з думкою, що прийдуть краще справлені. Все таки вони є кращі, як всі інші, що появились перед ними в різних частинах світу і викликали протести, критики і різні крайні погляди (один священик договорився до того, що написав книжечку: «Яка мова Господу Богу наймиліша»)… Перша спроба справити цей переклад недавно не була успішна (може і тому така законспірована вона була)… Помилки можуть бути в найкращому перекладі, зокрема коли ідеться про архаїзми. Різні чинники можуть вмішатись при тому. Ось цікавий приклад з тропаря в тому ж «Апостолі» з 1 вересня (початок церковного року). Добре зробили, що усунули архаїзм «літо», що означає в старо-слов’янській мові «рік». В тропарі трапилася помилка коректора, мабуть і з гарного поетичного старо-слов’янського вислову «вінець літа», у перекладі — «вінець року», вийшло «кінець року»… Але зараз на наступній сторінці коректор не добачив і лишив «вінець року» в кондаку індиктіону… Трапляється, і якийсь старий дяк на поселеннях міг би пояснити, що слово «індиктіон» означає, що скінчилося літо і наступила осінь…
