Хрест на якому був розп’ятий Ісус Христос, наш Спаситель, є символом перемоги: світла над темрявою, добра над злом, любови над ненавистю і є дорогою до вічного спасення. Хрест, це символ невичерпного, вічно творчого людського буття. Тому хрест у християнському світі, у кожній християнській родині знаходиться на видних і гідних пошани місцях. Тому багато віруючих християн носить знам’я хреста на грудях, що є виявом глибокої віри в Христові правди. Для нормальних людей хрест ніколи не був пострахом, але виявом любови. Одинокий сатана і всяка нечисть лякалась і втікала перед хрестом.
Ось ці хрести і хрестики стали пострахом для Радянського Союзу. Хрестики для них страшніші за панцирні дивізії, за водневі й атомові бомби, страшніші за все, що тільки може захитати володіння Радянським Союзом. Хрест, це безповоротній кінець сатані. Перед цим маленьким і невинним хрестиком більшовицькі вожді позамикали всі кордони, щоби їх не впустити до середини Радянського Союзу з страху, щоби не сталась «експлозія». Чи ж не дивно, така сильна тюрма народів, як Радянський Союз, що зараховує себе до потуг світу,Лякається маленького хрестика. Цей же сам Радянський Союз кричить і горлає, що в нього є свобода слова, свобода віри, свобода демонстрацій і зборів, а в той же час ганяються за хрестиком і за саму відмінну, противну думку людину саджають в тюрму або вивозять на заслання. Все, що написано в більшовицькій конституції є на експорт, а не для практичного примінення і застосування. Хрестик став для більшовиків найбільшим пострахом, вони за ним ганяють, а тих, що носять на грудях хрестик переслідують. Все ж таки перед кожною людиною стоїть питання, чому в них такий страх перед хрестом? Сатана,від коли він існує, все мав страх перед хрестом. Ось газета Радянська Україна, за 19 серпня 1980 р. називає хрест отрутою. В цій же газеті є стаття під назвою: «У гості з отрутою». Цією «отрутою» в першу чергу є хрестик. В цій же статті ще і ще раз згадується про італійського священика о. Бернарда Вінченцо, якого нібито мали вислати в Радянський Союз Патріярх Йосиф й інші, для диверсійної роботи. Ця історія вже від довшого часу товчеться на сторінках радянської преси. Про це ми вже писали в одному з наших попередніх чисел журнала. Ось, що вони пишуть:
Каючись, Бернардо Вінченцо мало не пускав сльози. Вигляд його був жалюгідний. Нам, журналістам, він нагадував людину, яка прибула в гості до щирих людей з отрутою і була вчасно схоплена за руку. Ховаючи очі, місіонер розповідав, як збирався використати довір’я радянських людей. Туризм був лише прикриттям його злочинних намірів. «Глибоко усвідомлюю свою провину і розумію, що заслужив на сувору міру покарання. Я звернувся до Радянського уряду з проханням поблажливості», — сказав тоді на прес-конференції Бернардо Вінченцо.
Борзописці ні перед тим, ні тепер не кажуть в чому була провина о. Б. Вінченцо, тільки називають, що приїхав з «отрутою» і з «злочинними» намірами. Тією «отрутою» було Боже слово, кілька «срібняків» і адреси до деяких осіб. Бідного о. Вінченцо професійні душегубці — КДБісти залякали і він був готовий до всього признатись, що вони йому тільки підказували, щоби вирватись з лабет людовбивців. Це нічого нового, це не відкриття. До вини, якої вони ніколи не поповнили, признавались найближчі друзі по зброї, ще з революційних часів Сталіна, як Радик, Бухарін й інші. Всі вони були знищені Сталіном. Більшовицька система сьогодні поширила свої нищівні методи, утворивши «психлікарні», в яких держать невинних людей і приводять їх до ментальної крайности.
Хоч більшовицькі душегубці мають неперевершену методу нищення невинних людей, але все ж таки страхаються перед маленьким хрестиком і за ними ганяються і шукають у найменших щілинах. Ось в тій же самій газеті і тій же статті розказується, як офіцер контрольного пункту — «Мостиська» П. Шевченко і В. Хлистун дають свідчення:
Вони кладуть переді мною фотознімок, на якому бачу великий хлібний буханець, а навколо нього сотні хрестиків на ланцюжках. Це хлібна «начинка». Вона призначалась для розповсюдження на території Львівщини. У когось за кордоном склалась хибна думка, начебто радянських людей хлібом не годуй, лише дай хрестик поносити. І везуть їх нерідко тисячами. Коли ж доходить до перевірки, власники релігійної атрибутики намагаються завчасно її позбутись. У вагоні No 9 транзитного міжнародного пасажирського поїзда, що 10 лютого цього року проходив через територію СРСР, прикордонники сержанти Абдулов і Капецький після уважного огляду простору між дахом і стелею виявили 5.460 хрестиків. Звичайно, ніхто з іноземних пасажирів не поспішив заявити про своє право на цю знахідку. Таке саме сталось і в березні, коли сержанти Леошин і Вітищенко знайшли в цьому ж поїзді ще майже три тисячі хрестиків.
Спекулянти від релігії при таких знахідках відразу ж відхрещуються від свого багажу: я не я, і хата не моя.
Проте не завжди вдається горе-туристам спекатись заборонених речей. Громадяни США Джеймс Хермет, Генрі Розенберг, Фен Грейберг та інші (а всього в групі автотуристів було понад 20 чоловік) намагались провезти через ОКПП «Мостиська» багато релігійних пісенників, хрестиків, провакаційних відозв і листівок.
Розподілили їх між собою, щоб, як кажуть, розпорошити вантаж і зробити його не таким помітним. У внутрішніх кишенях американців, наприклад, були «записні книжечки», які при перевірці виявились видрукуваними за океаном відозвами.
Камуфляж не вдався.
Це наводимо тільки фрагменти, щоби читач мав хоч уяву, як у більшовицькій дійсності бояться хрестика, бо хрестик є символом безмежної любови, бо хрест, це заперечення вбивства, заперечення знущання і тортур, хрест заперечення сатани, хрест, це шлях до вічного спасення, це дорога до Отця Бога Всевишнього. Хрест, це перемога і він побідить сатану. Хрестик поширено носять люди, а зокрема молодь в Радянському Союзі, про що ми писали в одному з наших чисел журнала за 1979 р. Можновладці поборюють, але це їм не вдається, бо серед тих, що носять хрестики є також партійні і комсомольська молодь.
