«Істина і любов науки собирає в розсіянні сущих» Ці глибокі змістом слова, що їх виписав на фасаді Українського Католицького Університету в Римі, Патріярх Йосиф найкраще характеризують З’їзд для відзначення 50-ліття Богословської Академії у Львові. Бо дійсно ідея утвердження в істині на підставі наукових основ просвічувала численно зібраним абсольвентам Богословської Академії в Торонто в днях 5-8 червня цього року.
Вправді так перед З’їздом як і після нього появилися в пресі відповідні звідомлення, одначе, беручи до уваги, що, як сама Богословська Академія в минулому була предметом уваги широкого громадянства, так і тепер сповнені непевности та журби очі звернені на тодішного організатора та ректора, а теперішнього Патріярха Йосифа та на овочі його праці, а виховників богословів зокрема. Сподіюся, що читачі журналу «Патріярхат», яким справи нашої Церкви «лежать на серці» бажають докладніше довідатися про цю подію.
Керуючись такими міркуваннями, постараюся поділитися спостереженнями та переживаннями з цього незвичайного З’їзду.
Історія Ювілейних Святкувань.
Ідея відзначення 50-ліття Академії зродилась в бувшого студента, тепер Владики Івана Прашка з Австралії, який вже кілька літ наперід звернув на це увагу товаришам студій, що тепер живуть у Філядельфії. Ідея знайшла зрозуміння, і то передусім серед тих, що не були священиками. Вони покликають т. зв. Ініціятивний Комітет, який очолив Роман Ярош. Нав’язували контакт з усіма священиками й абсольвентами у вільному світі. На підставі заохочуючих відповідей запропонували, щоби до ювілейних святкувань в вересні 1979 року в Римі долучити 50-ліття Богословської Академії. Патріярх Йосиф з великою радістю одобрив цей проект, відбув з учасниками торжеств в Римі нараду, на якій покликано Діловий Ювілейний Комітет, який очолив о. мітрат Іван Гаврилюк з Монтреалю та намічено дату (початок червня 1980) і місце (Торонто) святкувань.
Атмосфера З’їзду
Вже саму вістку про це, що З’їзд має відбутися в Торонто принято з великою радістю, бож господарем та опікуном мав бути місцевий владика, також абсольвент Академії, Преосв. Ізидор Борецький. Цеж було ясним, що на такому зібранні будуть не тільки згадувати славні дні минулого інституції, але буде говоритися й про теперішню ситуацію нашої Церкви, як також в першу чергу про її голову, патріярха. А для всіх вірних та духовенства було відомим, що в особі абсольвента академії Владики Ізидора їх Блаженство має відданого помічника в змаганнях за права нашої Церкви.
Були побоювання чи зможе приїхати з далекої Австралії другий вдячний абсольвент Преосвященний Іван Прашко. Загально відомо та в історії нашої Церкви буде записано, що Владика Прашко, хоч найдальше віддалений, — коли тільки заходила потреба, перший приїжджає, щоби стати при боці свойого о. ректора, Патріярха Йосифа. Чи зможе владика Прашко ще й з нагоди З’їзду відбути таку далеку дорогу? З тим більшою радістю вітали ще нечисельно зібрані обох владик, які ще далеко перед назначенням на відкриття часом з’явилися на залі, щоби «прред офіційним відкриттям» стрінутися з товаришами та їх родинами.
Як подає «Наша Мета», Торонто, 2 липня 1980 р.
«Був запрошений ще й третій абсольвент — Митрополит Філядельфії і Коадьютор Блаженнішого Патріярха Йосифа — Високопреосвященний Архиєпископ Мирослав, що мав приїхати як відпоручник Блаж. Патріярха, на приїзд якого всі чекали до останньої хвилини, щоб його привітати і так підняти красу і велич небувалого Ювілею, але обставини не дали Високопреосвященному Гостеві змоги приїхати».
Обставина, що З’їзд, за згодою гостинного пароха о. декана Івана Сиротинського має відбутися в парафії св. Миколая сприяла відповідному настроєві. Бож свідомість, що учасники зможуть користати з приміщень та церкви, яку пристарав та обладнав найкращий знаток нашого обряду, а рівночасно беззастережний реалізатор ідей патріярха, бувший професор Богословської Академії бл. п. о. д-р Б. Липський, мусіла приводити їх до застанови та відповідного наставлення.
Розложені д-р Синицею, у великій залі Рідної Школи знимки (понад 300) з життя академії стали немов лучником між давно минулим та сучасним. Тому й не дивно, що хочби згадані обставини витворили вже з перших хвилин зустрічі щиру, безпосередню, чи як висловився єп. Прашко, родинну атмосферу.
Програма З’їзду
Чотироденна програма цього унікального З’їзду була так подумана, щоби якнайбільше нагадувала своєю формою і змістом подібні акції, які відбувалися в рідному Львові заходами академії. Тут влучно поєднано в цілість молитовно-літурґічну частину, наукову та елементи практичного характеру.
Передусім Богослужби так в храмі св. Миколая як і на закінчення, на виставковій площі відбулися точно за правильними обрядовими приписами, чим причинилися до молитовного розположення присутніх вірних. Але й та обставина викликала рефлексії дійсності по наших церквах, що викликає загальне згіршення у мирян, які часто мусять слухати банальних слів про «наш прекрасний обряд», а рівночасно бути свідками, як цей обряд безжалісно, на свій спосіб, «авторитетно» міняється.
Незвичайні переживання викликала соборна Панахида за душі відомих і невідомих усопших архиєреїв, єреїв, професорів та студентів, яку після Божественної Літургії в тому самому наміренні, в суботу 7 червня, служили в сослуженні 23 священиків обидва владики.
Щаслива була думка получити закінчення З’їзду з традиційним Святом Торонтонської Епархії, бо кілька тисяч зібраних мирян на виставовій площі мали нагоду бути учасниками архиєрейської Служби Божої в наміренні Патріярха, вислухати проповіді Преос. Івана Прашка та подивляти виступи мистецьких одиниць єпархії. Жаль, що дошкульне зимно не дозволяло учасникам святочного концерту слідкувати за глибокими думками привіту абсольвента і професора академії о. д-р Івана Гриньоха з Мюнхену, що його відчитав о. мітрат І. Гаврилюк.
З’їзд почався, згідно з традицією, признанням помочі Святого Духа, співом молитви «Царю Небесний». Колись тою молитвою зачиналися всі важніші дії та початкові лекції-виклади кождого предмету — сьогодні ця молитва це радше прохання до Святого Духа, щоби Він просвітив нашу свідомість, нашу совість пізнати наскільки ми в житті скористали з тих «викладів», і як ми, ті здобутки другим передали.
Слушно завважив один з учасників: хоч та молитва сьогодні така сама, як колись, але інша…
Черговим глибоко зворушливим моментом були вислухані слова Слуги Божого Андрея Шептицького, основника Богословської Академії. Це були початкові слова його проповіді передані через радіо з Волоської церкви у Львові, на Великдень 1939 року. Мабуть не сподівався наш святець, що його голос не замовкне, бо як оповідають свідки, останні його слова мали бути «а тепер вже більше мойого голосу не почуєте, аж на Страшнім Суді», але завдяки припадковому тогочасному записові на плиту та дбайливості о. мітр. Бутринського з Чікаґо, запис утривалено на пластинках і цей голос, як в давних роках так і тепер є потіхою по цілому світі розсіяних звеличників Великого Добродія і Святця.
Слухаючи цього голосу (нехай і не дуже виразно технічно переданого) присутні у великім скупченні духа переносилися думками до Львова та в уяві глибоко схилили голови перед статуєю (тепер знищеною), що її в городі (під аркадами) здвигнула Богословська Академія свойому Основникові. Інші знова в глибокому жалі переживали ті пам’ятні хвилини празника — Зіслання Святого Духа — коли, то тілом немічний святець, в окруженні найвизначніших представників нашого релігійного, політичного, наукового чи економічно-господарського світу раз в році відвідував ту школу, що з нею зв’язував стільки надій.
Незвичайно милий був батьківський привіт-благословення бувшого о. ректора Патріярха Йосифа, що його відчитав голова Комітету. Коротенька згадка в привіті «чекаю на дальші Ваші комунікати» зараз же пригадала, що це слова твердого, послідовного, загартованого організатора та реалізатора о. ректора.
Маючи на увазі цей момент, ціла програма ділово-наукової частини проходила під гаслом: як ми, абсольвенти, можемо помогти нашому Патріярхові?
Протягом нецілих трьох днів прочитано 11 доповідей, темою яких були найрізнородніші питання богословії, релігійного та практичного діяння; деякі з них були суто наукового характеру д-р Ґерич: Священство на християнськім сході і заході, а інші більш чи менш популярні. Добре сталося, що мґр. І. Городецький виголосив свою інформаційну доповідь: «Сучасний стан релігійного життя в Україні», в суботу, бо тоді мало змогу почути більше число слухачів (неучасників).
Звичайно, над прочитаними доповідями відбулася дискусія, яку модератори енергійно спрямовували до практичного питання: як ми повинні помагати нашому патріярхові. Ясно, що в тій переважній справі порушено низку питань та винесено різні практичного порядку постанови.
Учасники мусіли погодитися з думкою владики Івана Прашка, що ми, абсольвенти, хоч становимо неабиякий потенціял, досі не спромоглися сказати організовано слова, до якого напевно були б змушені прислухатися відвічальні за долю нашої Церкви чинники. Говорячи більш конкретно, Преос. Ізидор назвав нас усіх довжниками їх Блаженства, тому що ми не вспіли охоронити та використати-помножити того дорібку, що їх Блаженство придбав для нашої Церкви своїми терпіннями на засланні та мужною поставою в вільному світі.
Із важніших питань, обговорюваних учасниками, належало б згадати: помісність, Патріярхат, однообразність обряду, жонате священство, відношення до Православної Церкви (української та зокрема російської), святкування 1,000-ліття християнства України, брак національної свідомости нововисвячених священиків, УКУ, університетські видання, постачання бібліотек нашими виданнями. Надзвичайний Синод 1980 р. та інші.
«Світильник Істини»
Багато уваги присвячено появі двох томів історії Богословської Академії «Світильник Істини», що їх за спонукою їх Блаженства Патріярха Йосифа зладив д-р Сениця, та рішено для доповнення чи радше заокруглення цілости видати ще й третий том, в якому мали би бути поміщені повністю матеріяли Ювілейного З’їзду (з усіма виголошеними доповідями включно) та світлини (дотепер невикористані) з Богословської Академії. Коли взяти до уваги, що Львів ще не знайшов відважного автора згл. авторів, які в системі регіональних видань взялися б за таку конечну працю (цілість життя українського Львова), то поява трьох солідно науково опрацьованих збірників бодай про одну ділянку накладає обов’язок поважнішого заінтересування ширшого громадянства цим виданням.
Підсумки
Тут належало би дати відповідь на основне питання: Чи З’їзд був вдалий і чи сповнив задуми організаторів?
У свойому привіті, що його в імені їх Блаженства Патріярха Йосифа передав З’їздові ректор Українського Католицького Університету о. мітрат д-р І. Музичка між іншим сказав: «Вже від тижня, перед початком цього 3;їзду головною темою розмов їх Блаженства був ваш З’їзд, і хто знає, чи якби хтось був серіозніше настоював на тому, чи о. ректор не був би тут особисто разом з вами».
Шкода, що так не сталося, бо о. ректор був «би мав нагоду бачити та пережити: щирість, з якою дискутанти один по одному «каялися», що в молодості не розуміли його «вимог» та далекосяглих задумів, ентузіязм учасників до справ, що їх йому приходиться захищати, а передусім «єдиномисліє». Якщо дехто не видержує іспиту, то поясненням (не оправданням!) такого стану повинні бути так часто повторювані слова духовника, бл. п. Рудя «бо то вже таке людське» — чи як у нас кажеться: людина є тільки людиною.
Правдою є, що, формально беручи, Діловий Комітет був покликаний і діяв для переведення ювілейних святкувань, але й правдою лишається, що після З’їзду голос учасників буде в церковних справах дальше тільки голосом поодиноких осіб, ми дальше залишимося в такому самому положенні, як про це говорив Преосв. Іван Прашко. Тому коли на З’їзді не порішено формально цієї справи, конечним являється, щоби за Діловим Комітетом — за порозумінням з їх Блаженством – залишити й на будуче право голосу усіх абсольвентів академії. Як це оформити це друга справа, але Богословська Академія, на постання якої стільки надій та труду покладав її основник і ректор, накладає обов’язок на її абсольвентів до організованої дії в зберіганні її ідей, яких вони в ній навчалися та утверджувалися.
На такий практичний вислід нашого Ювілею напевно чекає о. ректор-Патріярх Йосиф, чекають товариші, які не мають змоги голосно про це говорити, чекає Божий народ!
