Під такою назвою надруковано статтю у журналі «Оґоньок», що з’являється у Москві, у номері 37 за 1991 p., російською мовою, автором якої є Александер Нєжний. Ця стаття є присвячена Митрополитові Київському Філаретові Денисенкові. Стаття має деякі документарні відомості про життєвий шлях митрополита Філарета. Гадаю, що варто нам ближче запізнатися з цими описами про митрополита Філарета, який готувався бути патріярхом Української Православної Церкви, але не вийшов йому номер стати московським патріярхом, а в статті також вказано, чому це йому не вийшло. Як побачимо, то митрополит Філарет належить до дуже кольоритних осіб в минулому, а як буде тепер, ще невідомо. Одне з певністю можемо сказати, бо вже у попередніх числах ми подавали, як київський митрополит Філарет перемалював Російську Православну Церкву на Українську Православну Церкву і себе самого. Він же на Помісному Соборі, що відбувся 1 і 2 листопада 1991 р. у Києві, звернувся до Московського Патріярхату, щоб УПЦ дати статус автокефалії, а митрополії — статус патріярхату. Нижче подаємо деякі думки, а тільки у виняткових випадках дослівний переклад, щоб читачі мали ясну картину про київського митрополита Філарета.
Автор статті підкреслив, що не без душевного страху приступав до написання цієї статті про життя і діяльність Блаженнішого Митрополита Київського і Галицького Української Православної Церкви Філарета (Михайла Антоновича Денисенка). Всякі непристойні слова під адресу Його Блаженства можуть мені, пише автор, нанести різнородні кари. Тим більше, що в останньому часі у нас в загальному поширились, я б сказав, виключно відомості по відношенні до архиєреїв, у яких ми просто дивно погодились бачити повноцінних носіїв святости.
У цьому, першому розділі є також згадка про недавно висвяченого диякона Всеволода Чапліна. Тут відмічено, скільки В. Чаплін робив різних спроб, щоб побачитись з Його Блаженством, але нічого не вийшло. Він заходив на Пушкінську, де Митрополит Філарет керує Українською Православною Церквою. Там зустрів священика Бориса Табачика, який йому подарував ікону Володимирської Божої Матері і при тому дав йому можливість пов’язатись телефонічно з дачею митрополита. На дзвінок відповів різко і рішуче жіночий голос. «Прошу вибачити, я маю справу до митрополита». Моя співбесідниця відповіла: «Нам з вами нічого говорити». Хто це такий, що не запитавшись митрополита, так упевнено відповідає! І при тому запам’яталось одне ім’я — «домовласниця». На цьому наша розмова була закінчена. Отець Борис тільки здвигнув плечима, коли я поклав телефонічну слухавку.
В другому підзаголовку статті порушено такі справи:
Коротка біографія Митрополита Філарета і совєтська влада — загальний погляд. К. М. Харчев свідчить.
Його Блаженство появився на світ Божий у 1929 році, на Донбасі, у сім’ї простих і добрих людей. На 19-му році життя поступив до Московської Духовної Академії, де також старався учитися не зі страху, а за «совість». Як перед кожною молодою людиною, яка в’язала свою долю з Церквою, в той час перед нею відкривались два шляхи:
Перший — це дорога до подружнього життя, праця на якійсь власності чи в будь-яких церковних організаціях. З вищими осягами у такому випадку міг одержати чин протоієрея, найбільшою нагородою могла бути мітра на розумну голову.
Другий шлях був окрашений чорним кольором — у монашестві й в посіданні хисту вів до єпископства, до митрополичої мітри і — страшно подумати — до патріярхату — патріярха…
На двадцять першому році життя став монахом, прийнявши ім’я Філарет і перед Спасителем, Богоматір’ю та всіма Небесними Силами склав обіт безженства, невинности і прирікав усяку скорбу ради Царства Небесного.
Дальше життя Його Блаженства уклалось успішно. Постійно відкривались йому пости, які довіряла йому Церква. Інспектор Київської духовної семінарії, управляючий справами Київського Екзархату, єпископ Відня й Австрії. Подивугідно, молодим, тридцятитрирічним став єпископом.
Коли повернувся із Відня на свою батьківщину, став ректором Московської духовної академії й очолив Український Екзархат Російської Православної Церкви. На тридцять дев’ятому році життя став постійним членом Святішого Синоду і митрополитом. Тепер йому тільки спокійно чекати, щоб замінити свій архиєрейський жезл на патріярший. Минулого року Його Блаженство був так близько, як ніколи, до здійснення цієї мрії.
Коли помирав Патріярх Пімен, митроп. Філарет був вибраний містоблюстителем Московського патріяршого престолу і «всієї Руси». Згідно з прийнятою традицією Російською Православною Церквою у більшовицьку епоху, звичайно, містоблюститель ставав наслідником померлого патріярха. Але в даному випадку сталося інакше. Помісний Собор РПЦ вибрав другого, і Його Блаженству прийшлось відмовитись від переїзду з Києва до Москви.
Автор статті підкреслює, що Митрополит Філарет поніс болючу поразку. Але Його Блаженство повинен собі пригадати, як багато разів він у внутрі своєї країни і поза нею авторитетно заявляв, що Церква у Радянському Союзі процвітає, що ніякого переслідування у нас не було і про це тільки нещасні юди можуть говорити про жорстокі переслідування віруючих. Це він, Філарет, запопадливо старався, як пастир, вказувати народові, щоб ішов у слід за комуністичною партією і її вождями. Це він навчав свою паству, щоб голосувала за представниками партійного активу, щоб часом, не дай Боже, не прорвались до влади бандити-рухівці. Його Блаженство дбайливо старався викривати всякі національні викривлення в окремих нерозумних священиків, що проповідували серед українського народу українською мовою. І виглядає, начебто не він прославляв «побідоносний жовтень», братську сім’ю совєтських народів, боротьбу за мир і совєтську владу по справах релігії. Його Блаженство заслужив собі багато нагород перед партією і державою. Константин Михайлович Харчев, бувший посол Ради по релігійних справах при Раді Міністрів СССР, був примушений у 1989 р. залишити свій пост на прохання звільнити своє відомство від диктатури КГБ і апарату ЦК КПСС, сьогодні надзвичайний уповноважений посол СССР у Сполучених Арабських Еміратах, мені розповідав:
«З точки погляду партійного працівника, функціонера Митрополит Київський Філарет серед членів Святішого Синоду був, мабуть, найбільше грамотний. Всі питання, які ми перед ним ставили на внутрішній арені, здійснював блискуче. Завжди з честю викручувався із складних ситуацій і завжди давав для нас сприємливі висліди. Був прекрасний виконавець. Ми з нашої сторони старались виразно ставити перед ним завдання, перед тим обговорювали, у яких межах-границях може здійснювати. Все відбувалось, розуміється, в обороні і пропаганді партійного становища. Ну, ви знаєте: нема жодного тиску на Церкву, Церква у нас існує свобідно — це є, пробачте, марення сивої кобили…».
У 3-му розділі автор статті зупиняється над такими питаннями:
«Свята Земля». «Ієромонах Гавриїл». «30-те правило Св. Апостол»
Тут автор під «Святою Землею» розуміє Київ, на горах якого побував св. апостол Андрій і заповів розквіт християнства. На цих горах красуються чудові церкви — Печерська Лавра… Згадує св. Антонія Печерського, як основника тої ж Печерської Лаври. Початок, як дивно, не українського, але як пише автор «русского монашества». Не поминає і Нестора — літописця історії України. Тут в цьому розділі є таке ствердження: це свята земля (тобто Київ), основа всієї Росії. Також згадується про «женолюбивого князя», не називаючи його імени, який охрестився у православній вірі (до речі, тоді ще православ’я, як такого, не існувало) і охрестив увесь народ. Про все це, себто цю Святу Землю, розказував авторові статті ієромонах Гавриїл (Захаров). Все це своєрідна палітра, на якій о. Гавриїл накреслює фрагменти з життя Його Блаженства Філарета. Сам о. Гавриїл інвалід, не володіє ногами, порушується на візочку. Власне тут о. Гавриїл дає опис митрополита Філарета, підкреслюючи, що йому не йдеться про Лавру, вона йому не потрібна, а потрібні гроші. І тут згадується, а коли «вона приїжджає…, — о. Гавриїл ошелошено киває головою, — ця… як її… Іродиада… у нашому церковному колі говорять: «Іродиада шаліє». Оце власне мається тут на увазі ось цю «домохозяйку» митрополита Філарета. Тут показано практику дії Його Блаженства, як він добрих священиків усував з їх місць, як Його Блаженство скинув вінницького митрополита Агафангела (Савина), не дивлячись на те, що і клир, і власті стали в його обороні. Подібних прикладів подається більше.
Автор робить цікаве ствердження: «Я вірю, що в семінарію він поступив з чистим серцем і гарячим бажанням служити Богу. Трудно повірити, щоб юнак з робітничої сім’ї пішов на священика виключно з розрахунком. Одначе все життя Його Блаженства в тяжкі для Церкви п’ятдесяті, шістдесяті і сімдесяті роки складалось настільки вдало, його прямування до ієрархічних вершин було його стремлінням, що не залишається найменшого сумніву в надзвичайному особистому бажанні його власти. Ми тепер точно знаємо, що кожна єпископська хіротонія в зовсім ще недавно минулому здійснювалась тільки з одобренням відповідного відділу КГБ і Ради по справах релігії, представляючи собою, по суті, один із підрозділів тайної міліції. Не будемо, одначе, спішити з поголовним засудженням єпископів, бо багато із них страждали від своєї пониженої залежности і розуміли її як тяжкий особистий гріх. Але зате другі — як медаль.
Його Блаженство не переставав і словом, і ділом доказувати владі, що вона в ньому ні трохи не помилилась. Він служив їй за кордонами нашої Батьківщини, служив і тут, на рідній землі: ледве чи не особисто вішав замки на церковних дверях, замикав Лавру і семінарію…».
Коли в Україні постав Рух, митрополит Філарет закликав і говорив, щоб вірні не в’язались з рухівцями, бо вони бандити, вони провокатори…
О третій годині ночі, 17 вересня 1991 p., декілька десятків осіб в уніформі ОМОНівців та у чорних масках штурмом взяли православний храм у Самборі, у якому почергово служили УАПЦ й УПЦ, а місцева влада передала третій Церкві — греко-католикам. Це були болючі події. Але багато забули той час, як совєтська влада повелась з греко-католиками в 1946 р. Незалежно від цього Церква залишилась дальше жити. Вона зберегла своїх священослужителів, свою паству. Коли влада залізною рукою тримала уніятів за горло, доти, доки вони сиділи у підпіллі чи сиділи по зонах, тоді Його Блаженство неоднократно виступав з торжественними промовами про возз’єднання греко-католиків з православною вірою, ні словом, розуміється, не згадував при тому, що віроісповідна єдність була досягнута з спільною допомогою товариша Берії. Коли сила влади послабла і вкінці греко-католики могли голосно заявити про свої права, Його Блаженство постійно твердив, що такої Церкви, як Українська Греко-католицька, немає. Коли греко-католики набрали сили і почали перебирати у свої руки один за другим свої храми, то Його Блаженство підняв крик на всю країну про насильство, просячи помочі у прокуратурі, міліції, а також у М. Горбачова.
Точно з такою ж самою ненавистю Його Блаженство поставився по відношенні до Української Автокефальної Православної Церкви. В кращому випадку про неї говорить, як т.зв. націоналістична, а в гіршому, як петлюрівська Церква. Тут і наведено факт, як Його Блаженство доручив своїм клирикам і хористам співати з ранку до вечора біля могили Тараса Шевченка у Каневі, щоб тільки не допустити українських автокефалістів на чолі з Патріярхом (у статті того титулу не вживається) Мстиславом.
Автор статті Нєжний звернувся до отця Ігоря, який перейшов до автокефалістів:
«Вам було болюче і трудно залишати Церкву, у якій ви були хрещені і висвячені, і переходити до другої». Він кивнув головою: «Було тяжко, ви праві. Але я бажав молитись по-українськи, так, як мене навчила мама. І після… На Літургії треба поминати Філарета, а ось тут, — показав на свої груди, — немає молитви».
«Темна тінь падає на всіх православних священослужителів України. Це задля нього їх називають комітетчиками і пістолєтчиками, це задля нього Православну Церкву, Церкву рівноапостольного Володимира, святих князів-мучеників Бориса й Гліба, великих києво-печерських монахів називають придворною і комуністичною; це задля нього зібрались натовпи народу біля храму Святої Софії і кричали Патріярхові Алексеєві II: «Геть московського попа!» і т.д.».
«Тридцятилітній фізик-теоретик, представник голови комісії по культурі Київської Міської Ради, Максим Стріха спокійно пояснив мені, що Філарет — типічний продукт епохи і все був відомий надзвичайно лояльним по відношенні до влади. Він виступав проти Руху, — продовжував М. Стріха, — брав активну участь у передвиборчій боротьбі по стороні комуністичної партії. Особливо жорстоко ставився до греко-католиків». «Філарет, — сказав мені ред. газети «Наша Віра» Євген Сверстюк, дванадцять літ — від дзвінка до дзвінка відсидівший у совєтському лагері за видану книжку у Парижі «Собор у лісах», — із тих ієрархів, які мали дуже тісний зв’язок з партійним апаратом. Він і свій апарат побудував на зразок партійного: диктатура верхів потребує сліпого послуху низів. Нічого спільного з церковними канонами це не має».
Автор статті подає широку панораму діяльности Його Блаженства. Про це все йому також доводилось говорити з президентом України Леонідом Макаровичем Кравчуком. В цій довгенькій статті є інформація про те, як єп. Іоанофан поінформував Патріярха Алексія ІІ про Митроп. Філарета.
«Цьогорічного літа єпископ Іоанафан (Єлецький) привіз для Патріярха Алєксія у Москву інформацію, яка починається так: «…представник Української Православної Церкви митрополит Київський і всієї України Філарет (Денисенко) не може канонічно законно керувати Українською Православною Церквою через те, що на протязі декількох десятиліть проводить немонаший, а сімейний стиль життя з якоюсь Євгенією Петрівною Родіоновою, з якою не є у родинному відношенні, але вона є матір’ю його трьох дітей».
Єпископ сказав, що сімейне життя митрополита вже давно перестало бути таємницею. Наприклад, в Києві трапляється натовп, який дружньо і весело кричить за митрополитом: «Блаженний муж Євгенії Петрівни».
Єпископ, повернувшись до Києва, почав постійно одержувати телефонічні дзвінки з різними погрозами. Із Москви від Патріярха не приходила жодна відповідь, і Іоанафан вирішив перейти до Української Автокефальної Православної Церкви, яка його прийняла, як брата. Він же виступав на телевізії і розповів, що його примусило перейти від митроп. Філарета до УАПЦ. Перед тим, як мав перейти до УАПЦ, єп. Іоанафан вирішив мати побачення з митроп. Філаретом і сказати йому в очі всю правду. «Митрополит втомив його чеканням у приймальні до вечора; побачення з ним вплинуло на Іоанафана рішеність, він відрікся від автокефалістів і признав, що говорив неправду, «возвел» на Його Блаженство напасть, обвинувачуючи в супружестві з Євгенією Петрівною, від якої було трос дітей, дві донечки і один син. Його Блаженство скоро скликав архиєрейський собор; українські владики дружньо розтерзали Іоанафана і засудили його, позбавивши єпископської гідности. Після повідомлення, опублікованого на наступний день Укрінформом, прозрінню і покаянню Іоанафана послужили «юридичні документи», які свідчать, що Владика Філарет «взяв дітей на виховання із сирітського дому».
Дальше іде мова, що ці юридичні документи Владика Філарет показав тільки одному кореспондентові. З приводу того було багато всяких різних говорень, підказуючи, що сиротам стала Євгенія Родіонова матір’ю. А поруч ставились питання, а чим вона є для Його Блаженства? Чому вона живе з ним в одному мешканні, на якому вони, за совєтськими законами, приписані. То чому і за яким правом вона є присутньою на торжественних церемоніях, прийомах…
Дальше іде мова, як священик Автокефальної Православної Церкви Олександер Зарудний кілька років працював фотографом екзархату під проводом Митрополита Філарета. Отже, він мав можливість багато чого ближче побачити.
Він розповідає, як він фотографував Євгенію Петрівну, яку вона мала багату гардеробу і різні цінності. «Діти? Я з ними дружив. Жили в розкоші, а виховувала їх вулиця. Віру дуже рано видали заміж за студента семінарії. Любу також… Андрій сидів у тюрмі». Дальше слідує його оцінка Євгенії Петрівни, кажучи, що вона не здібна нікого любити, а на всіх дивиться, як на речі…
«Як і єпископ (тепер уже бувший) Іоанафан, Віра написала також листа до Патріярха Алексія II. «Ваша Святосте, — писала вона, — я, дочка Родіонової Євгенії Петрівни, нині свідчу, що на протязі всього мого свідомого життя проживала з моєю матір’ю і владикою митрополитом Філаретом в одному мешканні під адресою м. Київ, вул. Пушкінська 5, кв. 16, неодноразово чула погрози шантажу з її сторони, тобто Родіонової Євгенії Петрівни, на адресу владики Філарета, а саме: «Якщо ти не будеш сповняти мої накази і будеш багато мудрувати, то я скажу на Священному Синоді, що у мене є від тебе рідні діти, і тоді ти підеш з торбою по місту Києву». Владика Філарет цього дуже боїться і змушений іти на її припоні і то по всіх церковних питаннях, при виборі єпископів і їх призначенні». Дальше слідує розповідь Віри, у якій вона не дуже прихильно висловлюється про свою маму. Приємно згадує про батька — владику Філарета.
Автор на закінчення своєї довгенької статті робить наступну заяву:
«Між іншим, бажаю з усією рішучістю зробити одну заяву. Знайдуться, я знаю, на Україні охочі зобразити мої помітки у поставі Москви, що сьогодні кусає свої суглоби в глухій великодержавній журбі. Посипляться обвинувачення: Москва риє яму для Української Православної Церкви, яка стремить до самостійного і незалежного від Російської Православної Церкви життя. Так ось: особисто я — за те, щоб незалежна Україна створила всі передумови для процвітання одної і незалежної Української Православної Церкви. Але всіма змислами, всією душею і всім своїм єством я є проти того, щоб цю Церкву очолював Михаїл Антонович Денисенко».
Це стільки сказав автор Александер Нєжний у статті «Його Блаженство без мітри і жезла».
Зреферована стаття була прикрашена двома фотами. На першому — Митрополит Філарет, на другому фрагмент з посвячення фундаментів Успенського собору в Києво-Печерській Лаврі у квітні 1991 p., на якій видно Євгенію Петрівну Родіонову, тодішнього голову Верховної Ради України, а тепер президента України Леоніда Кравчука і прем’єр-міністра В. Фокіна.
Кілька думок з приводу повищого
Стоїть перед нами питання, чи автор написав усю правду, чи тільки півправди. З того, що нам вдалося запримітити з діяльности Митрополита Філарета, проти якого зорганізований мирянський рух в США неодноразово протестував, де він заперечував існування УКЦеркви, коли він твердо говорив, що не потрібно Української Православної Церкви, бо, мовляв, її не бажає народ, то під тим оглядом ми переконані, що це повна правда. Треба припускати, що всі інші питання, що їх автор наводить у статті, відповідають дійсності. Митрополит Філарет дуже заборгований перед українським народом, перед УКЦерквою, перед вірними Української Православної Церкви і сам перед собою. Митрополит Філарет повинен відбути публічну сповідь і просити від тих, яким зробив кривду, прощення.
Тут можна б також поставити питання, а саме, як, сьогодні покійний, Патріярх Пімен поставив митрополита Філарета своїм містоблюстителем? Він, напевно, все добре знав про жити і ситуацію митрополита Філарета, бо ж його точно інформувало КҐБ. Можна припускати, що це не була воля Патріярха Пімена, який також діяв за вказівками КГБ. Останні, себто КГБ, йому подиктували, кого поставити на це місце, і послушний Патріярх зробив, що йому сказали.
У наступних числах друкуватимемо статтю, як Сталін «воскрешав» РПЦеркву, з якої виразно видно, які були можливості РПЦеркви і яка була роля в тому КГБ. Останні добре знали кожний крок Митрополита Філарета, власне він такий був їм потрібний, найбільш відповідний, найбільш слухняний. Напевно, якщо б були події не розвинулись, як вони розвинулись, то можна б було робити припущення, що митрополит Філарет був би не залишився без патріяршої мітри і патріяршого жезла і був би мусів переїхати з княжого города Києва до столиці імперії Москви. Нічого дивного, що покійний Патріярх Пімен не був вільний від такого ж гріха, як митрополит Філарет! Про це ж писали ті, що «найкраще» знають, колишні КГБісти.
П.С. Для повноти і завершення діянь митрополита Філарета (Денисенка) постараємось зреферувати статтю, що з’явилась у тому ж самому журналі «Огоньок» у четвертому числі, за 25 січня до 1 лютого 1992 р.
Автор статті, Олександер Нєжний, підкреслює, що випадково йому знову приходиться писати про діяння Блаженнішого Митрополита Київського і Українського Філарета (Денисенка). Автор пише, що робить це не радо, бо волів би три зміни підряд копати мерзлу землю. «Коли мої статті з’явились, — пише автор Нєжний, — я почав думати, що тепер зробить Філарет, чи він матиме відвагу під час св. Літургії просити зіслання Святого Духа на себе і просити Господа Бога, щоб перемінив хліб у Тіло Христове, а вино у чесну Кров Христа. Ні, я сподівався, що він мене подасть до суду або подасть справу до вирішення Священного Суду Російської Православної Церкви, щоб себе гідно оборонити і в кінці піти спокійно на відпочинок».
Його Блаженство удав так, якби нічого особливого не сталося. У міжчасі Нєжний одержав листи з України, у яких йому писали, що їх Блаженство почав розправлятись з тими особами, що спілкувались з Нєжним. Також писали листи до Патріярха Олексія ІІ і редакції «Оґонька», у яких відмічалось жорстоке відношення до мирян і духовенства митр. Філарета. Він навіть забороняв священикам УПЦеркви сповідати і причащати тих, які розкривали дійсне обличчя їх Блаженства. Монаху Гавриїлу (Захарову), людині, прикованій до візочка, погрозив, що прожене з України.
Після двох статтей, що з’явились в «Огоньку», був день ангела Їх Блаженства, і з приводу цього відбувся пишний обід по старому сценарію, з участю Євгенії Петрівни Рудинової, роля якої не була ні на йоту применшена. Про це писали українські священики Патріярхові Олексію II.
Нєжний стверджує, що у митрополита Філарета немає християнської любови до людей, але виявляється його гордість, жорстокість і мстивість.
«В одному з листів писали, що я (Нєжний) з легкої руки звинуватив їх Блаженство у співпраці з КҐБ, а чи маю на це докази? Такі докази є. Член Верховної Ради Російської Федерації о. Гліб Якунін написав у одному з видань «Аргументи і факти» список агентів і серед них священнослужителів РПЦ. Там були подані псевдоніми, треба було тільки знайти, хто за ними скривається, ось вони: «Антонов», «Адамант», «Аббат» і інші. Розкрити ці псевдоніми не так вже тяжко».
Знаємо з документів КҐБ, що на міжнародню релігійну конференцію їздили Антонов, Кузнєцов, Вадим, Прохоров. На святкуваня 40-річчя т.зв. львівського собору воз’єднання їздили: Адамант, Антонов, Лук’янов, Скат і інші. У 1989 році виїхала делегація до Італії і мали зустріч з папою римським, до якої входили Антонов, Островський, Адамант. Слід підкреслити, що четвертий відділ п’ятого управління КҐБ СССР дуже секретний. Розуміється, що існує офіційна церковна хроніка, з якої можна запізнатись, хто були учасники цих зустрічей, нарад чи конференцій. Про це також можна познайомитись з журнала «Московська Патріярхія» чи внутрішнього бюлетеня. Коли це звести разом, себто КҐБівські документи з псевдонімами з офіційними звідомленнями у пресі, журналах і бюлетенях, то тоді будемо знати, хто за якими псевдами скривається у документах КҐБ. Так розшифровано наступні псевдоніми, що були агентами КҐБ. Під агентурним псевдом «Антонов» скривався київський митрополит Філарет, під «Адамант» скривався митрополит Крутицький і Коломенський Ювеналій, під «Аббат» скривався митроп. Пітєрім, який є завідуючим видавництва Московської Патріярхії. Це тільки до повноти образу митрополита Філарета, який сьогодні дальше очолює вже не російську, але Українську Православну Церкву, яка по суті і своєму духу дальше є російською.
Правда, автор статті Олександер Нєжний зробив благородне діло, бо розкрив диявола у церковних мітрах. Запитаймо себе, для кого є ці відкриття? Напевно не для Московської Патріярхії і її патріярхів, бо всі вони були Антоновими, Адамантами чи Аббатами. У тому митрополит Філарет не був винятком, ґут аж напрошується питання, а хто з владик РПЦеркви не співпрацював з КҐБ? Щоб не сказати, що дослівно всі, але напевно 95 відсотків співпрацювали. Чи під оглядом з священиками було інакше, напевно, ні. Ні більше, ні менше Російська Православна Церква існувала не для потреби вірних, але в першу чергу для політичних потреб тодішніх вождів Кремля і КҐБ. Московська Патріярхія на чолі з сучасним Патріярхом Алексеєм II повинна публічно висповідатись і просити прощення у своїх вірних, а зокрема в Української Католицької Церкви, яку не по-християнському ліквідували на т.зв. соборі 1946 р. у Львові, і тим зроблено їй і українському народові велику кривду. Сьогодні слово за Московською Патріярхією.
На соборі РПЦ в Москві зрезигнував митрополит Філарет з митрополичого престолу. Коли повернувся до Києва, відмовився виконати свою резигнацію. Архиєрейський Синод РПЦ 12 червня 1992 р. у Москві позбавив митрополита його сану і всіх ступенів священства. Ближчі інформації про цю ситуацію подамо в наступному числі.
Опрацював Микола Галів
