Незаперечною істиною є, що кожний, хто народився, мусить померти. Під тим оглядом немає жодних винятків, бідний чи багатий, герой чи боягуз, розумний чи менше розумний, всі, всі без винятку, мусять пройти цю межову точку, що є переходовою від туземного до вічного життя. До того життя, про яке у похоронних молитвах говориться, «де немає болю, ні печалі…». Всі ми свідомі цієї назаперечної дійсности, але при смерті кожної людини ми здригаємось, нам стає сумно та боляче, але цей біль і смуток стають ще більшими, коли від нас відходить нам мила і дорога людина, з якою ми ділили долю і недолю.
Такою дорогою і милою людиною був для багатьох не тільки в українській діяспорі в Австралії, де постійно жив покійний Юрій Венґльовський, але і для багатьох осіб і поза Австралією, з якими покійний спілкувався на різних ділянках суспільно-політичної, громадської і церковно-релігійної праці. Покійний відійшов у Божу Вічність 5 листопада 1989 р. у Мельборні. Нам доводилось з покійним Юрієм провести довгі роки спільної праці, радіти успіхами і уболівати невдачами.
Сьогодні бл.п. Юрій Венгльовський поза межами туземних проблем. Він став перед престолом Всевишнього з записаною книгою свого життя, про свою туземну мандрівку. Покійний свою книгу життя записував добрими ділами, християнськими ділами, щиро й віддано з посвятою для добра Української Церкви, української громади і українського народу. Ось ця його повсякденна щира і віддана праця поставила його на провідне місце серед української громади у діяспорі. І сьогодні про покійного говорять його добрі діла, які водночас підкреслюють його глибоке духове багатство.
Здається, найтяжче є писати посмертну згадку про своїх друзів праці. Думки не вкладаються у цю болючу дійсність — втрату друга. Трудно скупчитись увагою, щоб сказати змістовне слово, змістовну думку, щоб у якійсь мірі віддзеркалити того, що так несподівано відійшов від нас. І так мимоволі насуваються слова пісні невідомого мені автора:
«Ще вчора жив і був здоров І мрії золоті, а нині, нині Мрії ті лежать вже у гробі…»
І справді так, скільки золотих плянів було у покійного! Ось у листопаді проминув рік часу, як ми востаннє бачились з Юрком у Торонто, під час Конгресу СКВУ. Тоді ми, крім інших загально-громадських проблем, обговорювали наші складні церковні питання, аналізували ситуацію Катакомбної УКЦеркви в Україні й обговорювали точки церковних резолюцій для прийняття форумом СКВУ, на які один з владик (православних) наклав своє вето. Тоді у присутності голови УПСО інж. Василя Колодчина, д-ра Володимира Пушкара і автора цих рядків Юрій Венґльовський сказав — що у першій половині 1989 року Владика Іван Прашко буде відзначати сорокаріччя своєї душпастирської праці. Владика Іван є одним з небагатьох наших владик, який заслуговує на нашу особливу увагу і пошану. І вже тоді запала думка, що Василь Колодчин, як голова УПСО, буде на цьому відзначенні Владики Івана Прашка заступати широке зорганізоване мирянство. Як знаємо, що згідно з плянами відбулись величаві й достойні відзначення Владики Івана, що належить у великій мірі завдячувати добрим ділам Юрія Венґльовського. Поруч цього належить підкреслити, що Юрій був відданий Владиці Іванові у його нелегкій праці.
Юрій пройшов нелегкий життєвий шлях. Він народився 4.12.1921 р. у Бертишеві, біля Львова. Батьки Юрія дали йому глибоке релігійне і родинне виховання. Юрій мав старшого брата, який трагічно загинув: перепливаючи річку, втопився. Батько Юрія був за професією адвокатом і політично активною людиною. Був членом Центрального Комітету УНДО у Львові. Коли в 1939 році прийшли на західні землі України більшовики, його арештували і так по ньому пропав слід. Юрій перед приходом більшовиків разом з іншими юнаками подався на захід. Зупинився в Холмі, де закінчив середню освіту. Тут включається у працю Організації Українських Націоналістів. Він розгортає громадську працю — мав завдання розвинути українське шкільництво на Холмщині. Він також належав до тих, що допомагали відбирати українські православні церкви, які були забрані у свій час урядом.
Під час німецької окупації Юрій повертає у свої рідні сторони біля Львова. Йому вдалося щасливо пережити ці бурхливі дні і небезпечні воєнні роки. В тому часі одружується з Наталією, з якою прожив прикладне супруже життя. І так перед ним простягнувся довгий і нелегкий шлях великого ісходу з рідних земель на невідому чужину — Німеччину. Господь нагородив родину Венґльовських сином Юрієм-Романом. Дальше їм стелиться шлях до далекої Австралії. І вже тут, в Австралії, прийшлось Юрієві заякоритись.
Юрій виявився надзвичайно активною людиною на релігійно-церковному і громадсько-політичному відтинках. Він був головою Братства верховних апостолів свв. Петра і Павла в Мельборні. Згодом, коли стала актуальною справа патріярхату Помісної УКЦеркви, Юрій один з перших включився у Патріярхальний рух і останньо був одним із заступників голови Українського Патріярхального Світового Об’єднання. На протязі довгих років був головою Об’єднання Українських Католицьких Організацій Австралії. Поруч з тим він був тереновим провідником ОУН на Австралію. Водночас він був активним членом багатьох суспільно-культурних і економічних організацій.
Тут не можна не згадати його великої праці на журналістичному відтинку. Він на протязі довгих років редагував цікаву й почитну газету «Церква і життя». Юрій знав ціну і значення друкованого слова. Він знав його також євангельське значення, у якому говориться: «…на початку було слово…». Він знав його неперевершену силу і тому цій праці так багато присвячував часу, уваги та праці.
Без найменшого сумніву можна сказати, що Юрій Венґльовський був людиною з виразною біографією. Він був глибоко віруючою людиною, добрим мужем і батьком для сина Юрія-Романа, що є полковником Австралійської Армії, милим дідусем для внуків, добрим громадсько-культурним працівником, приємним і милим у товаристві. Хоч покійний був політично визначеною людиною, але у громадській праці умів знаходити компроміси і змагати до спільної і об’єднаної дії. Це в покійного було не тільки на словах, але у практичному житті. Що українська діяспора в Австралії не поділилась, треба у великій мірі завдячувати покійному Юрієві. Це були ті його добрі діла. Юрій не належав до людей, які нарікають. Навіть тоді, коли йому смерть заглядала в очі, він не прозрадив своїх болів і не висловлював нарікань. Сприймав життя з гідністю і все, як глибоко віруючий християнин, був готовий на поклик Всевишнього.
Багатолюдний і величавий похорон найбільше говорить про те, як високо цінувала українська громада покійного Юрія Венґльовського. Він відійшов у Божі засвіти, як взірцевий християнин, а світла пам’ять надовго залишиться між нами. Хай Йому гостинна австралійська земля буде легкою. Душу Покійного згадаймо у наших молитвах.
Вічна Йому Пам’ять.
Микола Галів
