(Закінчення з жовтневого числа)
Москва спрямовувала козаків на боротьбу за Церкву і віру, а не хотіла, щоб козаки воювали за волю України, бо воля України не була на користь Москві, і тому, як вирішив Мазепа, щоб козаки воювали за волю України, то Москва постаралась тоді про те, щоб у Глухові Мазепу викляв українець — Київський митрополит «рідної» Київської Православної (московсько-уніятської) Церкви Йоасаф Кроковський (1708-1718), а у Москві викляв українець — колишній префект Могилянської Колегії Стефан Яворський, що заавансував за своє вислуговування Москві на містоблюстителя московського патріярхату. Після першого викляття прийшли потім рік-річно виклинання Мазепи в Україні, а на Волині виклинали його ще між двома світовими війнами.
Якби чужинці, Лясота і Боплян, не записали і не описали дещо про Січ, то ми мало що знали б про козаків, бо козаки зайняті походами на Трапезунт, Синопу, Каффу і різними другими походами та війнами, ніхто з них за 200 літ існування Січі нічого не написав про Січ і тим самим до певної міри козаки, хоч їх було нераз тисячі на Січі, виставили собі сумне свідоцтво, що не дбали про свою історію.
Щастя, що по Хмельницькому знайшлося троє людей серед «городового» козацтва, що написали дещо про козацькі війни (Самовидець, Величко і Граб’янка), але це було вже по Хмельницькому і описи битв і різних фактів з-перед 30-50 літ і про другу Київську Православну Католицьку Церкву на багатьох сторінках цих козацьких літописів це часто чиста фантазія авторів, а не очевидців, що тепер написали чи описали. Добре, що бодай щось написали, але біда у тім, що скорше хтось не все описував. Поляки мають ряд історій і спогадів, а у нас через багато десятків років того зовсім нема!
Дещо написано духовенством, але не про козаків, хоч, як твердять москвофільські історики, козаки якраз за «рідну віру» і «рідну» Церкву боролися і завдяки козацьким шаблям різні митроносці і клобуконосці з того, очевидно, найбільше користали. Ця відсутність писання серед духовенства «рідної» Київської Православної Церкви про козацтво, а особливо очевидця тих часів, бувшого ректора Могилянської колегії і архимандрита Печерської Лаври, Інокентія Ґізеля, що в історії, на якій майже 100 років виховувалася московська еліта, навіть імени гетьмана Богдана Хмельницького не згадав, а потім виклинання Мазепи — це чорна невдячність українського духовенства тих часів і професорів Могилянської Колегії-Академії зглядом українського козацтва, а ще більше зглядом Мазепи-ктитора і благодітеля різних церков в Україні і навіть у самому Києві та на додаток благодітеля Могилянської Академії.
Досить часто московсько-уніятські та автокефальні (самоглавні) історики і журналісти пишуть і говорять про «Козацьку Церкву» і про великі заслуги козацтва для «рідної» Церкви, але не подають, що ця «рідна» Церква зробила для козацтва. Чи обставала ця Церква за козаками і, наприклад, що зробила «рідна» Церква, як поляки жахливо вимордували у 1637 році тисячі козаків, коли ті видали провідників і зложили зброю? — Вітала Потоцького в Києві з перемогою! Де був митрополит Косів під час Переяслава і яку раду дав? Навіть не знав! Де була «рідна» Церква, як під Полтавою на пару століть рішалася доля України? — Виклинала гетьмана Мазепу!
Нераз читаємо, що гетьман Сагайдачний воював з москалями, а ніколи не кажеться, в чийому інтересі проливав козацьку кров — чи не за спасибі? Що дістали козаки і Україна? — Нічого! Пишуть також історики, що Сагайдачний допоміг під Хотином полякам проти турків, а не подають, що дістали козаки і Україна за козацьку кров? — Нічого! Чия вина? Чи тільки поляків? Чи не є тут велика вина Сагайдачного, що виведено десятки тисячів козаків під Хотин на очевидну смерть, і козаки оборонили Польщу — за спасибі і їх самих, у великій більшості пігнано на панщину!
По Хотині Сагайдачний дістав королівського лікаря, а більшість з тих, що не згинула, пішла, частинно ще за життя Сагайдачного, на панщину! Без свитка паперу пішли під Москву і під Хотин, без свитка паперу пішли до Переяслава, без свитка паперу у 1764 році погодилися на ліквідацію гетьманства, без свитка паперу у 1775 році здали Січ. Мали б свиток паперу, була б якась підстава чогось домагатися. А так… Гетьмани, Гетьмани!..
Козацький провід не дописав! Не дописав і церковний, а передше княжий. Бракувало традиції та історичної перспективи. Не осмислювалась фундаментальна основа рішень і потягнень — «рація стану» — цілість проблеми під кутом добра України на десятки і сотки літ та добра на десятки і сотки літ українського народу та Київської Церкви!
Без свитка паперу гетьман Богдан Хмельницький перед смертю мав просити, щоб московський патріярх Никон приїхав до Києва і благословив його сина Юрася на гетьманство (Пощо? Чи мусів просити?). Без свитка паперу гетьман Іван Брюховецький просив Москву, щоб прислала до Києва москаля на митрополита (Пощо? Чи мусів просити?). Без свитка паперу гетьман Іван Самойлович погодився на підпорядкування Москві Київської Церкви (Пощо? Чи мусів?). Без свитка паперу пішла Київська Церква за князів під владу Константинополя (Пощо? Чи мусіла?). Без свитка паперу (наперед) вибрали москвофіла на митрополита, який присягнув послух Москві (Пощо? Чи дійсно мусів?).
Історики часто твердять, що гетьман Сагайдачний вписався до Київського братства «зі всім військом запорізьким». Чи була при цьому якась нарада, не відомо. Мабуть, вписав на власну руку: «зі всім військом запорізьким» — вписав тільки фразу для реклями (і її безнастанно повторюють усі москвофіли), яка не означала нічого, бо він не вплатив вписового, ні якоїсь братської присяги не зложив, ні не платив якісь вкладки, що було у звичаю у братстві. Ніде не записано, що він, а особливо «все військо запорізьке» щось присягнуло і щось вплатило, ніде не подано, скільки їх приблизно було. Якщо дійсно вписалися, то сумнівне, чи це була велика користь для козаків і для України, бо радянські історики твердять, що це братство разом з іншими братствами допомогло до «возсоєдиненія» з великим братнім народом (московським). Отже київські братчики і інші братчики для добра «неньки» України ширили москвофільство серед козаків і настроювали їх до Переяслава і до поразки Мазепи і мазепинців під Полтавою.
Підноситься це, як позитивні потягнення гетьмана і всього війська запорізького на користь «одної рідної» Церкви, підтримуваної Істанбулом (і, до певної міри, Москвою), а на некористь другої — «рідної» Церкви — Київської Православної Католицької (всесвітньої), яку козаки чомусь не хотіли бачити, а яка була також українська і, не зважаючи на всі московські закиди, служила українському народові і охороняла його перед польонізацією, тоді як друга зовсім не боронила перед русифікацією.
Маємо і другий випадок зі всім військом, коли в Москві гетьман Брюховецький просив «зі всім військом запорізьким» прислати до Києва митрополита-москаля.
Інший приклад маємо, коли гетьман Іван Самойлович зі всім військом козацьким підтримав вибір на митрополита москвофіла Гедеона Четвертинського, а потім виправив разом з московським післанцем козацького післанця до Істанбулу з просьбою офіційно дати згоду на перехід Києва під Москву. Тяжко було б зрозуміти, як би він таку важливу справу зробив на власну руку, без згоди «зі всім військом запорізьким». Отже, це сумна сторінка в історії козацтва і «рідної» Церкви.
Чи не було це політичним московським, москвофільським, а тепер автокефальним історичним коником ціла історія з козацьких часів і пізніших, повторювана москалями і москвофільськими істориками та нині знову повторювана безнастанно автокефальниками (самоглавниками) про «велику» польську поміч Київській Православній Католицькій Церкві. Поляки часом брали в ХVІІ і ХVIII століттях в охорону Українську Православну Католицьку Церкву перед москвофілами — і істамбульськими та московськими уніятами,як ці їх деколи просили, головно у спорах за Церкви, але полякам зовсім не залежало на римсько-уніятській Церкві, бо її не хотіли зрівняти з польсько-латинською і не хотіли допустити українських православно-католицьких (греко-католицьких) єпископів до сенату, тоді як Москва цілою силою підтримувала, давала гроші і агітувала, а потім москалі зрівняли «рідну» Київську Православну Московсько-уніятську Церкву і допустили до усього та навіть до Святішого Синоду і на архиєрейські посади на московських землях, а поляки для ними (ніби!) піддержуваної Київської Католицької Церкви не зробили цього ніколи, а останньо ще їм Перемишльську катедру забрали і не віддали, хоч сам патріярх-отець-папа Римський просив. Навіть папи не послухали! Отже де тут таке «велике» польське піддержування і чим воно є з московською піддержкою на протязі століть, а потім Катерини II, Миколи І, Олександра II, а вкінці Сталіна і Брежнєва?
Щодо ніби зміни «віри», то також це є «дуже» великий московський і москвофільський історичний коник, на якому москалі та греки, а також русинські істанбулофіли та москвофіли їздили та їздять безнастанно, бо ціла зміна полягала, кого у церковних відправах поминати, чи істанбульського, потім московського патріярха і московський Святіший Синод, чи римського патріярха. Щоб не допустити до поминання римського патріярха (бо походженням Св. Духа козаки не дуже інтересувалися), козаки мали б заключити Переяславську угоду і віддати москалям себе, український народ та Україну під їхнє панування. Чому проти цього поминання (бо різниць між двома Церквами, якихось інших важливих не видно), мали б були битися козаки і через це згадування гайдамаки порізали в Умані свяченими ножами українських студентів, а Ґонта, про що згадує Тарас Шевченко, своїх власних дітей?
Чи був розум битися за це і різати людей, студентів чи дітей? Питання, хто за цим стояв? Чи не стояв за цим той, хто на цьому найбільше скористав? Хто? І чи не стоїть він нині далі, щоб знову скористати?
Існує питання, що Україна і український народ зискали на цьому поминанні істанбульського, а потім московського патріярхів та вкінці на поминанні Святішого (московського!) Синоду, а тепер знову московського патріярха?
На це питання повинен би відповісти кожний, хто твердить, що козаки добре зробили, що вмішались у релігійну боротьбу. Вмішання є сумнівної вартости, бо ж це спричинило Переяслав і Андрусів, тому що цар виразно заявив що тільки задля «віри», яку козаки ніби не могли самі оборонити, бере Україну під свою «високу» руку. Москва допомогла оборонити «рідну» віру, якої духовенство брало з Москви гроші і, де могла, нищила Київську Православну Католицьку Церкву, яка була проти тої помічної «високої» московської руки, бо Москва досить скоро з’їла Україну, а при поминанні замість істанбульського патріярха, за якого козаки билися чи мали б проливати українську кров, поставила поминання московського і перепровадила залежність Київської Церкви з дальшого Істанбулу, з другого Риму, до близької Москви, до свого третього Риму і при великій помочі цієї «рідної» Церкви, піддержуваної Москвою і козаками, досить скоро зрусифікували Україну.
У національних справах «рідна» Церква, як організація, а властиво її провідне духовенство мали б мати вплив. Щоб оцінити вартість Церкви, то треба подивитися на її роботу і вплив.
Той вплив не завжди був християнський, національний і виховуючий. Ця Церква не видала нічого з національної історії, не виховала національно ні князів, ні боярство, ні козацької старшини, так що поголовно залишили свій народ і одні спольщилися, а другі змосковщилися, провадила війну не проти польщення, бо сама польщилася (Могила, Косів, Баранович і другі свої важливі праці писали і видавали по-польському), а проти другої також української (отже «рідної») Церкви і на кінець сама ця «Козацька»— «рідна» Церква змосковщилася. Отже яка вартість того духовенства і тієї Церкви?
Питання постає, де було «рідне» духовенство та український національний провід, що допустили до макабричної різанини в Умані — релігійної і навіть національної, бо різали українських студентів і безборонних українських дітей. Та ж існувала ще Січ! Де ж була Христова Церква і український церковний провід та українські християни, що допустили до свячення ножів і різанини освяченими ножами чужих і своїх? Та ж існувала Київська Митрополія, яку козацький гетьман Петро Конашевич відновив та за яку, як «рідну» Церкву козаки воювали, про що москвофіли так часто говорять, а яку гетьман Іван Самойлович допоміг прилучити до Москви, очевидно для добра тієї «рідної» Церкви (і само собою, для добра «неньки» України). Що робила та «рідна» Церква, як її духовенство посвячувало ножі?
В історії часто різні історики пишуть, що козаки по-геройському воювали за одну «рідну» Церкву, але не подають, що ми мали також другу «рідну» Київську Православну Католицьку Церкву, яку козаки, а часто також поляки, а потім москалі нищили.
Виникає питання, чи козаки добре зробили, що вмішалися у релігійні спори і підтримували одну українську Церкву, а нищили другу, також українську, та чи є сенс повторювати за москалями і москвофілами, як осяг козаків, що козаки підтримували одну Церкву, а нищили другу, також українську. Це вмішування не принесло Україні і українцям користи і слави, тому що на тім не скористали ні Україна, ні українці, а скористала Москва, бо козацтво знищила й Україну зрусифікувала.
Інше питання виникає, на яке нема відповіді, чи це було дійсно «рідне» християнство і «рідна» Христова Церква, що пішли на русифікацію та на різанину чужих і своїх святила ножі? Постає, рівночасно, питання, що варта ця Церква і це християнство та це духовенство?
Коли перси наступали на Грецію, то 300 греків стали в Термопілях, щоб їх стримати. Вислів: «Чужинче, іди і скажи, що ми усі полягли…» часто повторюють по школах, як приклад геройства.
Ми маємо також наші приклади геройства, але маємо і запроданство та навіть варварство.
В Буші сотникова жінка 1655 року, коли далі не було можливо оборонятись, висадила себе і жменьку оборонців у повітря, щоб не здатися полякам. Отже, «Чужинче, іди і скажи, що ми всі полягли»…
Під Крутами кількасот студентів стало проти наступаючих на Київ москалів. Повторилось геройство Термопілів. «Чужинче, іди і скажи, що ми всі полягли»…
Духовенство «рідної» Церкви, підтримуваної козаками, (і москвофілами та москалями), не здобулось на геройство і національною ганьбою покрило себе виклинанням Мазепи. Рівнож національною (і також великою релігійною) ганьбою покрило себе, якщо це правда (а про це пише Тарас Шевченко), що святило ножі на неславну уманську різню коло 17,000 безборонних людей (між ними кілька соток українських студентів), а Ґонта мав би свяченим ножем порізати своїх власних дітей. І вкінці національною ганьбою покрило себе, що спричинилося до неславного закінчення Січі.
1775 року москалі наступали на Січ. Чужинче, іди і скажи, що нас було 9,000 озброєних козаків. Ми послухали ради свого «рідного» духовенства і без одного пострілу неславно закінчили понад 200-літнє існування Січі…
Кінець
