Культ Богоматері в Русі-Україні починається зразу з прийняттям християнства в 988 році за князя Володимира Великого. Історія нашого християнства — це рівночасно історія нашої набожности до Богоматері. Хоч до того часу в Києві за княгині Ольги була вже церква пророка Іллі, і мабуть ще одна, про культ Богородиці нема виразних згадок у княжій літературі. Цей кульг напевно був літургічний, бо візантійська Літургія вплітає цей культ у богопочитання, і Літургія була у Візантії, як і потім в Україні, вчителем Божих правд та історії спасення своїми численними засобами, головно іконами. У Візантії культ Богородиці стояв високо, бо це був терен перших христологічних єресей у IV-V і пізніших сторіччях, а рівночасно Візантія пережила кілька певних історичних рятунків від різних ворожих наступів, які грозили їй загладою. Царгород по тих рятунках став городом Марії. Ці рятунки, і Візантія та нарід у це вірили, прийшли через Марію, і про них торжественно з вдячністю згадує візантійська Літургія по сьогоднішній день.
Ця вдячність і віра в опіку і поміч Марії перенеслась разом із Літургією в Україну зараз по охрещенні, і згодом богородичний культ в Україні набрав наших національних питоменностей. Спочатку цей культ наслідував предків, але з часом Україна творить свій власний характер того культу: у предків — Марія Володарка Греції, Владичиця небес, у нас — Марія Мати українських земель. Мати українського краю. Матінка або Мати милосердя (як у апокрифах «Хожденіє Марії по мукам»). Треба б з богословського боку, головно на основі марійських пісень бачити в нашім богородичнім культі містичний зв’язок дітей і Матері. Це була б прикмета нашого богородичного культу.
Культ Марії в Україну прийшов, отже, через Літургію та ікони, які український нарід полюбив і держав їх у своїх хатах у великій кількості; а одна — Спасителя або частіше Богоматері, — була все в окремому куті, окремо прикрашена і творила немов престіл в українській сім’ї, при якому відбувались всі важніші події сімейного життя. Такий священний кут в українській хаті з іконою Богоматері називався «покуття» або «покуть». Це з певністю є дуже стара традиція, бо про неї робить натяк «Ізборник Святослава з 1076 року» — своєрідний підручник духовного життя на цілі століття в Україні. Його автор нагадує, щоб іконам Христа і Богородиці і Святих з вірою віддавати честь: «Іконі Христовій і Пречистої Його Матері і всіх Святих його з вірою честь воздавай і якби до них самих з любов’ю в молитві говори». Цуратись ікон, до чого намовляють нас різні секти, це щось протиісторичного і протилітургійного в нашій духовності і нашім християнстві. Наш історик І. Крип’якевич каже, що «в культі Пресвятої Діви Марії Русь зростала духово і сталася дійсно «Святою Руссю», що сьогодні присвоїла собі як титул Росія і то на міжнародньому полі!
Першу ікону привезла в Україну зі собою до Києва княжна Ганна, жінка Володимира, і він сам привіз теж чимало ікон, якими прикрашував свій столичний город. Літописець згадує факт перенесення ікон з Візантії і каже, що ті ікони усунули поганських ідолів; митрополит Іларіон у своїм славнім «Слові» (1038) каже, що Київ був освячений іконами.
В Україні культ Богоматері прищепився дуже скоро і глибоко, бо натрапив на пригожий грунт в українській душі. Україна стрінула християнство без спротиву, і на заклик Володимира нарід поспішив до хрещення. Цьому теж сприяла поганська релігія в Русі-Україні, яка була релігією людей, що жили на лоні природи, на багатій в різні плоди землі, яка їх годувала і обдаровувала щедро своїми дарами. У стрій української сім’ї був радше, як кажуть нам етнографи і етнопсихологи, матріярхальним, і мама в сім’ї була у великій пошані, була основою сім’ї, була особою, без якої сім’я не могла існувати. Св. Володимир свій перший соборний храм в Києві, що звався «десятинним», посвятив Успенню Богоматері, і від того факту дехто називає Київ «Десятинний Город Богородиці». Це був, кажуть, перший Богородичний храм на всю Слов’янщину. Марія — Мати Спасителя — була близька душі українця.
Теж важливим чинником у поширенні культу Богоматері в XI столітті був акт князя Ярослава Мудрого в 1037 році, якого літописець називає «мужа блага і книжна постника», і тим актом той князь посвятив увесь свій нарід і віддав під її опіку всю свою велику державу. Як пам’ятник цього Ярослав побудував на воротах укріплень Києва церкву Благовіщення Марії по своїй перемозі над печенігами. Символіка цього є велемовна, коли пригадати, що в іконостасах церков Києва і України на так званих «царських вратах» є ікона Благовіщення, у якому відбулось воплочення і Марія стала началом нашого спасення, дверми до Божого Царства, яким є святилище з престолом у візантійськім і нашім обряді. Київ, як і Візантія, зазнав теж кілька рятунків завдяки опіці Мари «всеславній і скорій на помощ християнам Пресвятій Богородиці», — як це каже Митрополит Іларіон у своїм «Слові». Про це згадує і літописець. У відомій і на Заході поемі про похід Ігоря на половців кажеться, що князь Ігор по своїй втечі спішить найперше до ікони Богоматері в Боричеві біля Києва, щоб подякувати за рятунок. Вже за княжих часів Україна була засіяна іконами Богоматері по містах і містечках, дякуючи власним іконописцям, які виховувались в Києві. Перед іконами Богоматері нарід гуртувався у горі й у щасті. Ікона стала для народу богородичним катехизмом. Іконі завдячує український нарід свою віру і любов до Богоматері. За прикладом князів в Україні будуються численні богородичні храми.
Вистачить згадати важніші богородичні славні храми: Десятинна Володимирова з 990 року (з якої остались досьогодні тільки фундаменти), посвячена Успенню; Мстислава у Тмуторакані за перемогу з князем Редедею: Ярослава — Благовіщення на Золотих Воротах у Києві; князя Святослава Всеволодовича в Чернігові — Благовіщення; у Володимирі — церква Успення Мстислава Ізяславського; в Пирогощі Мстислава Великого; в Переяславі — храм Успення Володимира Мономаха (1098); Богородичний княжий храм князя Ярослава Осьмомисла в Галичі, якого фундаменти відкопав археолог Ярослав Пастернак у 1937 році; Данилів собор у Холмі і церква Успення у Львові, яка й досі служить львів’янам. Теж і манастирі присвячуються Марії Богородиці, і нарід туди паломничає. Нарід живе літургічним роком у своїм хліборобськім житті, і кожний богородичний празник — то нагода до прослави Богородиці.
Київська держава через різні політичні причини не вдержалась. В XIII столітті важкого удару завдали їй монголи-татари, і почалась доба бездержавности, союзів з різними сусідами і лихоліттями. Татарське лихоліття знищило дуже багато княжих надбань, але не знищило богородичного культу! Ті часи створили і залишили велике число марійських пісень, легенд, апокрифів і оповідань про опіку над українським народом та про її прикмети Матері для терплячих. Про цей цікавий феномен богородичних легенд гарно пише Анатоль Курдидик у простій своїй поезії про гостинність наших селян на Різдво:
Село. Колядка. Нічка синя.
Легенда ходить по хатках:
Як Богородиця для Сина
В селі просила молока…
Все це народня творчість. Появляються численні чудотворні ікони Марії. Деякі ікони стають центрами релігійного і національного життя. В 1608 році Іван Вишенський, який поборював Унію, ідучи за Ізборником Святослава, буде накликати: «Іконноє поклоненіє сучтивістю почитайте и в доміх, идеже пребиваєте, образ Матере Божее с предвічним ее Младенцем на стінах в концю трапези вашея пригвоздіте». В Києві, плекаючи традицію Ярослава Мудрого, культ Марії плекала братська з манастирською школою під проводом Петра Могили. Але Галичина (Західня Україна) таки веде перед у культі Богоматері. В століттях ХIV до ХVІІІ три четвертих усіх Марійських центрів припадає на Галичину — 30 місцевостей! Україна в почитанні ікон була вчителькою для Москви, про що Москва все забуває!
Деякі славні українські ікони дістаються в тому часі до наших сусідів, як Вишгородська до Москви, Белзька до Польщі (Ченстохова). Наші історики потраплять дати нам каталог біля 150 чудотворних українських ікон. Між ними найславніші: ікона Богородиці в Десятинній церкві, Печерська ікона Успення Богородиці грецького походження, ще інша Печерська ікона Пресвятої Діви Марії, звана «нерукотворна», ікона у соборі Св. Софії, названа «нерушима стіна» — запрестольна ікона цього храму. Чернігівська ікона з XI ст., ікона Богоматері, перед якою молився і дякував за рятунок князь Ігор по своїй втечі з половецького полону. Ікона Божої Матері, звана «переможна» з ХІІІ ст. в костелі оо. Домініканів у Львові, Ченстоховська ікона з Белза (звідки перевезли її в 1382 році); ікона, про яку так чутливо пише Шевченко у поемі «Іржавець», Почаївська ікона у Почаївському Успенському манастирі, Зарваницька подільська ікона Богоматері, що пережила прикре радянське лихоліття, закопана в цементовій скрині в землі і відкрита в днях волі; Теребовельська ікона, яку перенесли до церкви св. Юра у Львові, Тернопільська, Гошівська (якої, однак, досі не знайдено…), Жировицька, Унівська, Бережанська, в Берегові і Хусті, Самборі, Крехові й інші, яких годі вичисляти. Цікавих відсилаю до каталогу чудотворних ікон в Україні, який зладив Григор Лужницький до збірника на честь патріярха Йосифа Інтрепідо Пастарі, виданий у Римі в 1984 році.
Часи появи тих ікон буди жорстокі, в яких українські землі переживали неволю, гніт, напади, грабунки, духовний занепад, припинений став усякий культурний і релігійний ріст, священство було мало освічене, Царгород нашою Церквою зовсім не займався, ані не давав їй духовного проводу. Нарід остався зі своїми парафіяльними церквами. Літургією і культом Богоматері, який здійснювався у Літургії і в Марії бачив свою єдину захисницю і опікунку. Тоді постала в Україні віра в окрему опіку над народом, якої висловом став празник Покрова Марії (в жовтні), її опіки і захисту. Коли втікачі від всякого гніту і політичних небезпек втікали і збиралися на Дніпрових островах, там твориться козацтво. Козаки організуються мілітарно і між своїми куренями будують церкву і посвячують її Покрову Марії з написом над святилищем, взятим з Літургії, з уст козака: «Молим, покрий нас чесним твоїм Покровом і ізбави нас від усякого зла».
Так постає третя доба культу Марії в козацькій Україні. За недовгий час релятивної волі і державности будуються церкви, і більше як третина з них є марійські. Набирають слави з часів татарської неволі манастирі з чудотворними марійськими іконами (Почаїв), творяться церковні братства, які вибирають собі як Опікунку Марію (Львів). Списуються і друкуються церковні народні пісні і серед них справжні перлини на честь Марії в збірниках, які отримають назву «Богогласник». Марія все оспівувана як опіка-покров, володарка України, як особа, що живе з народом, з ним терпить, народом піклується, над ним і над його недолею плаче. З тих часів маємо «плакучі» ікони. Такими славними плакучими іконами є ікона в селі Гребенне коло Львова, в Далешеві біля Городенки і Закарпатті в селі Марія Повч з ХVІІІ ст. Ці явища походять з часів, коли нашій Україні грозили всякі небезпеки — це ХVІ і ХVІІ століття. Такі плакучі ікони були в Гошові, Крехові, Підгірцях, Тернополі. В поемі «Іржавець» Шевченко каже про ікону Богоматері Отам вона й далі плаче Та за козаками…
Це теж часи численних чуд при Богородичних іконах у церквах, де вони знаходяться.
У тій добі, яка почалась великим занепадом Церкви і духовости, маємо подію, що дала початок відродженню Церкви. Це відома в історії Унія в 1596 p., це поворот великої частини нашого народу до вселенської єдности і злуки — реунії — з Римом, її спочатку супроводить велика і гостра полеміка і навіть криваві сутички, торкаються і в сумнів ставляться різні догми християнської віри, але про Марію і її культ ніхто не має слова закиду. Про походження Святого Духа від Отця і Сина створилась під впливом візантійської богословії велика полеміка, про Марію немає ніяких дискусій (Догму про Непорочне Зачаття проголошено у 1854 році) і особу Марії трактують усі полемісти з окремою увагою і пошаною, не була тоді Україна і без впливів протестантизму. Марія все єднала нас! В часі роз’єднання, до якого довели і яке створили наші сусіди, Марія усіх єднала як «Мати руского краю», як це співав кант тих часів.
В гірких часах, коли «Русь нищила Русь», місцем, куди спішили наші предки в поберестейськім періоді, була місцевість Жировиці на Білорусі. Там жив у манастирі Йосафат Кунцевич і черпав при церкві Пречистої Діви Марії сил, надхнення і віри в перемогу правди, за яку внедовзі заплатив життям і тим додав Унії сил видержати велику кризу. Єпископ Суша — холмський Владика (1649-1687) в одному зі своїх творів пише про поміч Марії для долі з’єдинених таке: «Пресвята Діва неначе зійшла на поле бою для оборони з’єдинення». Ситуація справді була дуже критична, Унії грозила ліквідація. Численні прочани ідуть до Жировиць, кожного свята і неділі там збираються біля десять тисяч людей. (Це не були часи поїздів, автобусів чи літаків! Народ ішов пішки і таке число!). Культ Марії помалу росте і розвивається у Католицькій нашій Церкві.
З’єдинена українська Церква високо піднесла культ Марії і оформила його новими богослуженнями, піснями, народньою побожністю, пізнанням Марії, її прикмет і впливу на життя народу і виховання нових поколінь. Велика в тому заслуга манастирів, зокрема відновленого Чину св. Василія Великого. Творяться нові пісні з оригінальним змістом і мелодіями. Практикуються паломництва до Зарваниці, Гошова, Почаєва. Росте марійська духовна література, організуються Марійські Братства (Дружини) і Товариства («Содали») серед молоді, появляється практика щоденних марійських богослужень в місяці травні і нарід прив’язується до них масово. В католицькій частині України нові практики постають під західнім впливом, і ні дивуватись, ні критикувати нема за що. Під російською займанщиною в православній частині країни остаються тільки традиційні літургічні практики культу Марії, зокрема при помочі Акафисту Благовіщенню, Параклису та ікон Богородиці, які все були дуже популярними. Але у всьому тому не було динамізму, який так потрібний у виховній гграці з Марією серед молоді.
Той процес організованого і навіки динамічного культу Марії триває і розвивається до Другої світової війни. По тій важкій війні приходить знову лихоліття, коли всі українські землі опинились під окупацією російського більшовизму. Українську Католицьку Церкву зліквідовано і прилучено до Російської Православної, атеїзм почав свій нищівний наступ на релігійні вартості. Новостворений у Західній Україні марійський культ пішов у «катакомби» і частинно заник. Відпустові місця замовкли, за винятком кількох православних, але зник їхній маніфестаційний всенародній характер. Згубились і пропали деякі чудотворні ікони, зникли марійські організації і товариства. Збереглась духовна опіка Марії у вірі народу, і нарід передавав цю віру своїм поколінням.
Культ Марії продовжувався в динамічний спосіб на еміграції. Покоління священиків, виховане на чужині, інтенсивно працювало, щоб нарід жив у прадідний спосіб з Марією. Вояки, що брали участь у війні в різних арміях, зробили празник Покрова святом опіки Марії, і жовтень майже став другим марійським місяцем по травні (декому це не подобалося, мовляв, забагато часу для Марії…). Появився спосіб культу Марії при помочі «мандрівних ікон Богоматері» по поселеннях і їхніх громадах. Зросла марійська література, й появились нові іконописці. На жаль, появилося захоплення до ікон латинського типу, паперових-друкованих, а наші традиційні затрачувались у пам’яті і в ужитку. Новістю були численні кожного року прощі до Люрду, Фатіми і Богородичних паломничих місць у країнах наших поселень, чим українці могли виступати з культом Богоматері на міжнародньому полі. В Римі є наша чудотворна ікона — копія такої ікони з Жировиць, одинока на чужині з України. На жаль, сумувала вона на чужині без українських паломників…
З поворотом волі для У країни і її Церкви в 1990 р. почалась нова доба культу Богородиці в Україні з традиційною вдячністю за її історичні порятунки. Український нарід належить до виняткових народів, що має таку сильну віру в історичну поміч Богоматері, її опіку і Покров, якій завдячує своє існування на сході Европи і все своє історичне буття пов’язує з Матір’ю Спасителя.
о. Іван Музичка
