Ти не обманюйся мною,
Ти не обманюйся лицем, яке я ношу.
Несу ж я маску, несу я масок тисячі,
Що їх боюся я скидати,
Та кожною із них я ще не став.
Вдавати — це мистецтво,
І то моя друга природа.
Та мною не обманюйсь,
На Божу милість, не обманюйсь!
Я вид роблю, що все гаразд,
Що весело у мене все
І мирно все внутрі й назовні,
Мені на ім’я самопевність,
В холодній грі я,
І все пливе, і командир я, і ніхто
Мені не є потрібний.
Але не вір мені. Прошу.
Усе назовні в мене гарне,
Але назовні це є маска,
Вона — ця маска, що постійно змінна
І щось все криє.
Під маскою стою я справжній у безладді,
І у страсі; і я — самотній.
Я ж це ховаю і не хочу, щоб це знав хтось.
І сполох в мене в думці,
Що слабкість та і страх
Відкритись можуть.
Тому, щоб скритись, в поспіху
Вдягаю маску.
Байдужу і підроблену фасаду,
Щоб помогти мені вдавати,
Щоб заслонитися від зору, який все знає.
Але такий зір є якраз моє спасіння.
Моє єдине це спасіння.
І я це знаю.
А значить це, якщо цей зір мене приймає
І слідує по нім любов.
То є єдине, що звільнити мене може
Від себе самого.
Від стін тюрми, які я здвигнув,
Від частоколу,
Який так пильно я будую. То є єдине,
Яке мені запевнення подасть,
Бо я впевнити вже себе не можу,
Що я ще дійсно щось вартую.
Тобі цього я не скажу. Не смію.
Боюсь таке робити.
Боюсь, що зір це твій мене не прийме,
Ані твоя любов.
Боюсь, що меншим в твоїй думці буду я,
І висмієш мене.
І сміх твій вб’є мене.
Боюсь, що глибоко внутрі я є ніщо,
Й добра в мені нема, і ти побачиш це
Й мене відкинеш.
І так я гру мою у розпачі веду,
Удавану ігру,
Яка показує фасаду певности назовні,
Що внутрі дитиною тремтить.
І так іде мій марш масок,
Блискітливий та і порожній марш масок.
Й життя моє стається фронтом.
Веду мою з тобою мову пустомельством
І ввічливим я тоном для поверхні.
Тобі те говорю, що в дійсності є нічим,
І ніщо про те, що є усім.
Про те, що внутрі мене ридає.
Тому, коли моїм я ладом говорю,
Нехай тобі мої слова не будуть у обман.
Прошу, уважно слухай те, чого я не кажу,
Щоб вижити, сказати потребую,
Але не можу.
Я критись не люблю. Це правда.
Гидкі мені ці гри,
Щоб на поверхні я їх граю —
Ті поверховні гри фальшиві.
Як дуже я бажав би бути
І справжнім, і відкритим
Й собою бути,
Але у тім мені на поміч мусиш стати.
Ти мусиш простягнути свою руку
Тоді теж навіть, як здається,
Що ти є річ остання,
Що хочу й потребую
Або що хочеш ти робити.
Бо ти лиш можеш стерти з мого зору
Тупий той погляд
Півмертвяка, що ледве диха.
Бо тільки ти мені життя вернути можеш.
І кожний раз, коли ти милий,
І лагідний, і подаєш бадьорість,
І кожний раз, коли ти думкою показуєш,
Що справді дбаєш,
Ростуть в моєму серці крила,
Маленькі крила, та в них бачу
Твою чутливість, співчутливість
І силу твого розуміння.
Лиш ти єдиний можеш
Життя вдихнути в мене.
Я хочу, щоб ти знав це.
Я хочу, щоб ти відав,
Яким ти є важним для мене,
Яким творцем ти міг би бути в тій особі,
Якою же є я — якщо ти схочеш.
Прошу: зроби це.
Бо ти єдиний можеш збурити цей мур,
Що поза ним тремчу я,
І скинути нестерпну мою маску.
Від того світу мли
Звільнити можеш тільки ти.
Від світу жаху й небезпеки,
Від самотини у моїй в’язниці.
Тому прошу: ти біля мене марно не пройди.
Зверни на мене ти увагу,
Хоч не прийдеться це для тебе легко.
Бо довгий самосуд будує сильні мури.
Можливо, що чим ближче ти
До мене будеш,
В засліпленні тим дужче вдарю я тебе.
О, нерозумно це, але нехай
Що кажуть про людину
Премудрі книги, я — безумний.
Борюся проти тої речі, за яку
Із слізьми я благав.
Але теж правда, що любов є дужча
Від сильних мурів.
І в цім лежить моя надія.
Моя надія одинока.
Прошу: розбий ті мури міцними руками,
Але й лагідними долонями…
Бо та дитина дуже є чутлива.
Хто — я?
Ти, може, хочеш знати.
Я — хтось, кого ти може дуже добре знаєш.
Автор невідомий
З англійської мови переклали: Володимир Бачинський і о. Іван Музичка
