Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Напередодні Патріяршого собору УГК Церкви

Мирянські організації вже висловили свої міркування з приводу цієї події у спільній Заяві, що була опублікована у травневому числі журналу «Патріярхат» і в дещо переробленому й доповненому вигляді в газеті «За вільну Україну» (Львів) від 25 травня 1995 року. Тут хотілося б уточнити лише деякі аспекти.

Заповіджений на 1996 рік Собор буде першим за ціле останнє століття (попередній відбувся у 1891 році). Чому так сталося, пояснювати, очевидно, не варто, бо довелося би довго перечисляти, що пережила за це століття Україна і наша Церква. Тим часом маємо тепер «Кодекс канонів Східніх Церков» (1991), у якому регляментується усі сфери життєдіяльности Церкви, в тому числі й проведення Соборів. Глава VIІ (канони 140-145) Кодексу так і називається: «Патріярший Собор». Тут, зокрема у каноні 141, читаємо: «Патріярший Собор повинен скликатися принаймні раз на п’ять років, а також кожний раз, коли за згодою постійного Синоду або Синоду Єпископів патріяршої Церкви патріярх вважає це корисним».

Хтось може заперечити: офіційно наша Церква покищо не увінчала патріяршим вінцем, позаяк Ватикан не затвердив її патріяршого статусу. У такому разі застосуємо канон 172-й. Цитую; «У митрополичій Церкві свого права Собор повинен проводитися згідно з приписами канонів 140-145 і скликатися принаймні щоп’ять років; те, що там сказано про патріярха, стосується митрополита».

Отож, у цьому питанні маємо внести ясність раз і назавжди: Собори у нашій Церкві повинні відбуватися принаймні раз на п’ять років. Варто нагадати і про те, що у Соборах беруть участь миряни, згідно з Кодексом — по два представники від кожної єпархії. Сподіваємося, що надалі ритм церковного життя увійде у свою, визначену приписами, колію, але тепер, після столітньої перерви, набралося так багато пекучих проблем, що можна й розгубитися: які питання внести насамперед?

На мою думку, насамперед має бути усвідомлене становище нашої Церкви під сучасну пору. Хто ми є? Яка наша роля і місце у світі? Що це означає — бути греко-католиком і знаходитися поміж світовим православ’ям і католицизмом? Що являє собою на сучасному етапі історичного розвитку догматично-обрядовий синкретизм, синтеза церковних традицій, що склалися на Сході і Заході? Світоглядна формула, запропонована львівським ученим Іваном Паславським, що Рим — це теза, Візантія (Константинополь) — антитеза, а Київ — синтеза, здається мені найоптимальнішою відповіддю на поставлене питання. Але ж запропонована формула потребує широкої проробки на конкретному матеріялі — суто богословському, історичному, правовому, обрядовому. Щодо останнього, то ми не можемо спокійно спостерігати за тим, що у нас по суті розвивається два протилежні обрядові напрямки — східньої і західньої орієнтації, які подекуди вже конфліктують між собою. Те, що для самої віри не має принципового значення, має значення для багатьох віруючих, наших співвітчизників. Часто саме через те, як, скажімо, приймати святе причастя — стоячи чи навколішки (до того ж з дзвіночком) — розгоряються гострі суперечки і протистояння. А текст Св. Літургії, який кожен священик читає на свій розсуд? На моє глибоке переконання, Свята Літургія має бути канонізована у двох варіянтах: адаптованому до сучасних мовних вимог церковно-слов’янському (давньо-руському) і сучасному українському варіянті.

Не будемо торкатися аспектів богословських, це справа теоретиків-богословів. Залишимо й історичний аспект, тому що «Берестейські читання», які проводяться тепер в Україні до 400-ліття Берестейської і 350-ліття Ужгородської уній, заповнюють цю прогалину.

Здобутки проробленої у цій царині роботи осягнемо, коли будуть опубліковані збірки доповідей, виголошених на читаннях, але вже зараз очевидно, що вона є значною. Одначе, мені здається, що насвітлюючи історичну ретроспективу, маємо рішучіше переходити до осмислення сучасного стану нашої Церкви. Маємо усвідомити, на яких правових засадах ми уклали унію, себто союз Української Церкви з Римом, і що з цих засад (чи умов, артикулів) діє сьогодні, а що через об’єктивні суспільно-політичні обставини (чи власну нашу слабохарактерність, невимогливість, нерішучість) ми втратили. Тільки відразу хочу застерегти наших рідних доморощених скептиків, які при подібних обставинах безнадійно махають руками: навіщо ви, мовляв, людей дратуєте — то все вже пропало. А один добродій, священик із-за океану, пише мені, що Булля Папи Климента VIII з 1596 року, яка є найосновнішим (канонічним) документом Берестейської унії, — сьогодні вже не діє, бо то було давно і неправда. Хочу з цього приводу ще раз нагадати положення «Кодексу канонів Східніх Церков», де відразу ж у вступному розділі (канон 4) сказано: «Канони Кодексу не скасовують і не змінюють угод, укладених або затверджених Святим Престолом з народами та іншими політичними спільнотами, через те ці угоди понині продовжують мати силу, хоч би навіть суперечили приписам самого Кодексу».

Панове! Адже це саме те, що нам сьогодні слід збагнути! Угоди, укладені або затверджені Святим Престолом, діють. Діють Берестейські Артикули і Булля Папи Климента VIII «Децет Романум Понтіфіцем еос« від 23 лютого 1596 року, отже маємо-таки вертатися до джерел, ми зобов’язані наново утвердити правові засади діяльности нашої Церкви в контексті правових норм Берестейської унії. Без цього наша Церква далі існувати й розвиватися не може. Бо хіба може Церква виконувати свою апостольську місію, коли немає визначености, де і серед кого вона це робить? Отож маємо повести мову про єпископські свячення і територію нашої Церкви. Так от, Булля надає Києво-Галицькому Митрополитові назавжди повне і необмежене право рукополагати й затверджувати єпископів від імени Апостольської Столиці на всіх землях, які входять до складу Києво-Галицької Митрополії — тобто на території всієї сучасної України. Ще раз підкреслюю: це право є вічним, раз і назажди даним. Цитую: «З повноти влади Апостольської Столиці установлюємо і наказуємо цим нашим розпорядженням, яке має стати назавжди зобов’язуючим, наступне: якщо трапиться після цього, що яканебуть з їхніх катедральних Церков або єпископських столиць (у Буллі перераховані Престоли: Володимирський і Берестейський, Луцький і Острозький, Київський і Галицький та всієї Руси, Полоцький і Вітебський, Перемишльський і Самбірський, Львівський, Холмський, Белзький, Пінський, Турінський — М.К.) буде позбавлена втіхи пастиря або стане опорожненою в якийнебудь спосіб, той, хто буде вибраний або призначений до вищезгаданих церков, позбавлених утіхи пастиря або опорожнених згідно з їх звичаєм, або в дозволений спосіб, може і повинен бути затверджений або введений в уряд вищезгаданим архиєпископом митрополитом Київським і Галицьким теперішнім або тим, що займатиме тоді те становище, з повноваженням і від імени Апостольської Столиці і (тоді також) має відбутися чин його хіротонії… Відносно цього ми признаємо і надаємо оцим листом повну, достатню і необмежену владу і уповноваження так єпископові, вибраному або призначеному в той час, як і тодішньому архиєпископові митрополитові». Отже, влада висвячувати і призначати єпископів була дана нашій Церкві «повна, достатня і необмежена» і цим правом діяти на всій території наша Церква користувалася протягом всієї історії аж до наших днів. Але ось найсвіжіший приклад: у журналі «Патріярхат» за липень-серпень до нас дійшло повідомлення, що Апостольська Столиця надіслала листа за підписом Папи Івана-Павла II на Закарпаття, в якому «рутенську» Католицьку Церкву на чолі з Владикою Семедієм вітається з 350-річчям Ужгородської Унії. То виходить, що на Закарпатті уже визнаються дві Греко-католицькі Церкви — одна належить до єдиної УГКЦ на чолі з Блаженнішим Мирославом-Іваном, а інша «рутенська» (русинська) підпорядкована безпосередньо Римові.

А чи знають у Ватикані, що то за народ — русини (чи рутенці) на Закарпатті і скільки їх там взагалі є? Чи знають, що опитування населення у цій області виявило всього кілька десятків оригіналів, які назвали себе русинами? Адже «русинство» — це політична акція наших недоброзичливців, а не етнічна чи релігійна приналежність. Та й чи знають у Конгрегації для Східніх Церков нашу історію? Адже згідно з Ужгородською унією Українська Церква на Закарпатті належала до Київської Церкви Володимирового хрещення.

Й отаке діється в Україні. А що говорити про питання «територій» УГК Церкви в Угорщині, Румунії, Словаччині, а також в інших державах Европи й Америки. Там живуть українські греко-католики, є греко-католицькі церкви, парафії і єпархії, одначе їх приналежність до єдиної Церкви, під зверхністю єдиного архипастиря, під нинішню Патріярха Мирослава-Івана Кардинала Любачівського — це залежить від їхньої доброї волі, тому що це не є «територія» нашої Церкви. Звісно, ми не претендуємо на те, аби когось насильно заганяти в лоно нашої Церкви — потрібно лише зняти перепони, потрібна добра воля: хочете — то будь ласка. А, може, й пастирська підтримка потрібна, чому б ми на неї не мали розраховувати? Тим більше, що питанню території присвячена глава VIII «Кодексу канонів Східніх Церков», у якій канон 146 підказує вихід: «Територія Церкви, на чолі якої стоїть Патріярх, простягається на ті округи, в яких зберігається обряд, властивий цій Церкві, і патріярх має законно набуте право засновувати там провінції, єпархії, а також екзархії».

Отож — треба мати «законно набуте право засновувати провінції і єпархії»? Що це означає — «законно набуте право»? Що робити нам, українцям, яких недоля розкидала по всьому світу, коли в країнах нових поселень наші співвітчизники живуть великими громадами? У таких випадках, підказує канон 146, Синод Єпископів має «подати належно обгрунтоване прохання про усунення сумніву або про зміну границь до Римського Архиєрея, який один має право автентично вирішувати сумнів або видати декрет про зміну границь».

Ви напевно погодитеся зі мною, що цей постулят писався для народів, які в основному компактно проживають на своїй етнічній території. А як, ще раз запитую, бути з нами, котрі, за словами Шевченка «розлізлися поміж людьми»? Це може вирішити Римський Архиєрей, як сказано повище, але чи то наш Синод Єпископів надто слабо просить, чи хтось нам стає на заваді — справа залишається невирішеною. А звідси — наша церковна роз’єднаність, бо — навіть внутрішні чвари, конфлікти, брак дисципліни й обов’язковости. А тому неминуче насуваються сумніви, глухе внутрішнє невдовлення, болісні запитання, серед яких — найосновніше: як далі має розвиватися наша Церква?

Не можу погодитися з тим, що поняття «територія Церкви» механічно зводиться лише до географічного смислу. Територія для будь-якої Церкви — це категорія насамперед (і перш за все) — духовна. Церква живе, існує, діє там, де живуть її вірні. Інакше губиться її апостольська сутність і призначення. Ми ж не можемо знехтувати наукою Учителя: «Де двоє чи троє із вас збереться в ім’я Моє, там Я посеред вас». Сповнюючи цю науку Спасителя, маємо сказати: територія нашої Церкви простягається скрізь, де живуть українські греко-католики.

Ще на першому Львівському Синоді Єпископів після відновлення УГКЦ в Україні(16-30 травня 1992 року) було прийняте звернення до українського народу, в якому мовиться: «Ми відчули не тільки єдність нашої Церкви в Україні і на поселеннях, ми відчули і тугу за єдністю усіх наших Церков. Бо Українська Церква, хоч сьогодні так розділена, а має вона всі історичні і богословські основи стати знову одною. Нас єднає спільне Київське походження, Свято-Володимирське благочестя, візантійський обряд, одна народня мова і одна спадщина християнської віри, поставлена на джерельних її основах Святого Письма, Літургії традиції Святих Отців Церкви».

Пам’ятаю, з яким ентузіязмом сприймалася тоді ця заява. Але минає час, варто б уже від деклярацій переходити до конкретного діла, а якраз його і немає. А самі лишень миряни, окрім доброї волі, ентузіязму і підтримки, можуть сказати мало, якою має бути та наша спільна Українська Церква Свято-Володимирського хрещення. На жаль, екуменічні рухи до повного поєднання у вірі, які тепер охопили буквально ввесь християнський світ, не торкнулися покищо України. Обминають нашу землю озонні вітри християнської любови, миру, злагоди. Видається, комусь цього дуже хочеться.

Підсумовуючи, хочу виділити найосновніші, на мою думку, проблеми в життєдіяльності нашої Церкви напередодні ювілеїв унії і Патріяршого собору:

  1. Обрядова ідентичність нашої Церкви, канонізація текстів св. Літургії.
  2. Місце УГК Церкви у світовій церковній структурі.
  3. Правові засади діяльності! нашої Церкви в контексті Берестейських актів унії.
  4. Богословські засади і можливості відновлення (чи створення заново) єдиної Української Церкви Володимирового хрещення.

Михайло Косів
Співголова Світового Християнського Конгресу

Поділитися: