Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Не конфесійний фанатизм, а державний патріотизм – найпотрібніші вимоги сучасної України

Мир! І ще раз мир, внутрішній і зовнішній — передумова для збереження державної незалежности України. Навчімся цього від американців!

(Слово до релігійних фанатиків в Україні і в діяспорі сущих)

Від автора: Ця стаття була написана ще перед драматичними подіями в Москві, які витиснули своєю актуальністю нашу тему. Та з огляду на вибори органів влади в Україні справа консолідації українських національних, демократичних сил не сходить із порядку денного і тому стає не менш актуальною в наші дні.

Ми обстоювали і обстоюємо ідею, що для збереження незалежности України і її мирного співіснування у світі мусять бути підпорядковані всі інші міркування, сентименти, почуття, а зокрема загострені міжконфесійні пристрасті, бо вони переважно ірраціональні.

Українська державність сьогодні перед великим іспитом. Пов’язано це із небезпекою від імперських прагнень шовіністів Росії і її підспівувачів в Україні, від нетвердої національної єдности із-за політичних і конфесійних труднощів в Україні, від недостатньої дотеперішньої ефективности парляменту й уряду України, від нетвердих заходів проти інфляції, злочинности, корупції, залишеної нам в наслідство комуністичним режимом.

Поруч цих магістральних труднощів на поверхню пробиваються ще справи релігійних ентузіястів-фанатиків, що ніяк не хочуть відрізняти кардинальних справ української державности від підрядного льокального значення конфесійних пристрастей і льояльностей.

Прикрим прикладом може служити параноїчна, емоційна реакція на пляни будування Патріяршого Собору греко-католиків у Києві і на позитивне ставлення до цього статті М. Воскобійника «Гідне місце» йому в столиці України. Раніше ми були під враженням, що бешкет вчинили там віруючі, приналежні до Московської Патріярхії, бо від православників і автокефалістів у Києві була авторитетна заява, що вони не були причетні до безпорядків, але із кількох листів православних віруючих, надісланих до редакції «Українських вістей», видно, що і частина із них із Галичини висловили солідарність із бешкетниками проти наміру Кардинала М. Любачівського мати молебень у церкві-музеї св. Кирила. Це збігається із емоційним листом автокефаліста із Чікаго, п. Зиновія Туркала, надрукованого в «У В», в якому він критикує Воскобійника за те, що той «осмілився» взяти в оборону право греко-католиків збудувати свій Патріярший Собор у Києві, а особливо за перерахування багатьох заслуг людей із Галичини для розвитку і престижу України. В листі із Львова також нарікається, що, на жаль, не згадано про великі заслуги в історичному минулому православних галичан в їхній боротьбі за збереження України. Ми шкодуємо, що не згадали.

Чомусь опоненти Собору оправдують випадок проти Собору греко-католиків у Києві у пов’язанні із нестриманими закликами дисидентки Ірини Калинець до «реваншу». Також описують інші більші прикрі ексцеси в Галичині проти православних. Все це зле, бо будь-який роздутий конфлікт в Україні, зокрема на релігійному полі, може бути саме тепер шкідливий тим, що може бути зручно використаний відновлювачами СРСР або Російської імперії, як це було нераз у минулому, коли Росія окуповувала сусіда, щоб навести там «порядок». Ось з якої причини треба турбуватися вдаваним «знавцям історії» з одного чи із другого табору. Обов’язком політичних лідерів, особливо коли вони очолюють організації, турбуватися саме цим аспектом для збереження незалежности демократичної України.

Пан 3. Туркало не є звичайним, рядовим православним. Він очолює організацію в США — Союз Земель Соборної України — Селянська Партія. Ця організація бере своє коріння від ініціятора харківського адвоката Вол. Доленка і очолювана тепер номінально шахматистом Ю. Семенком, але в Президії УНРади цю організацію репрезентував п. З. Туркало.

В будуванні згаданого Собору він добачив спробу перетворення України у форпост Ватикану для навернення Сходу Европи, включно з Росією, на католицизм. Пан Туркало твердить у згаданому листі в «УВ»: «Боротьба за Католицьку Церкву перестала бути боротьбою за інтереси України, навпаки, руйнує українську націю». В доказ приводить присутність Нунція Ватикану на посвяченні площі, призначеної для будування Собору. Помилка п. Туркала в тому, що Нунцій — це дипломатичний представник держави Ватикану, бо Україна має дипломатичні зносини також з Ватиканом. Для панічної тривоги із-за присутности Нунція нема підстави, як також нема підстави для тривоги присутністю дипломатичних представників інших католицьких країн як Італія, Франція, Польща, Угорщина і півтора десятка інших католицьких і некатолицьких країн. Зате підставою для тривоги є сам факт недержавної поведінки частини мешканців Києва і їхніх адвокатів, що вчинили обструкцію для кардинала в присутності численних дипломатичних представників. Що подумають вони про рівень української державно-політичної зрілости і нашого розуміння державних інтересів незалежної України? Воістину, наші політичні активісти мусять доучуватися і переучуватися і в Україні, і в діяспорі. Навчімося релігійної толерантности від американців. Мир між Церквами тут забезпечується Конституцією США, але також і «коммон сенсом» самих америкаців.

Ми вважаємо, що не фанатизм, а державний патріотизм, толерантність до громадян інших конфесій, політична освіченість населення щодо завдань незалежної держави — важливі засоби для молодої української держави. Релігійний фанатизм — це продукт ірраціонального, нехристиянського мислення, тоді як державний патріотизм — це шлях раціонального, християнського, компромісного розв’язування національних потреб народу, це рух вперед всіх клясів народу, культури, освіти, всіх релігійних меншин.

Фанатизм же — це рух назад до історії руїнницьких релігійних війн у Европі 16-17 століть, до релігійних ексцесів 17-18 століть в Україні, це шлях до перемішування «гороху із капустою».

Ми продовжуємо обстоювати державні принципи в сучасних міжцерковних взаєминах, бо наша позиція толерантности до всіх Церков дуже потрібна в наші тяжкі часи для України. Наше обстоювання толерантности в Україні не випадкове. Воно витікає із давно дотримуваної програми УДРП (УРДП), яка гласить:

«В ділянці церковно-релігійного життя головною засадою мас бути визнання і пошанування державою Церкви взагалі та сприяння вільному розвиткові всіх Українських Церков зокрема. Та при цьому мас бути дотримана також засада невтручання держави у внутрішні справи церковного життя та в сферу релігії, як такої, відповідно до засади свободи сумління, переконань, віровизнань, обрядів тощо». (Пункт 9, стор. 26. Видання 1970 р.)

Київські газети писали, що в Києві живе щось понад 30 тисяч греко-католиків. Звичайно, вони управнені мати свою церкву у Києві, хоч би і під назвою Патріяршого Собору, як їм це імпонує. Це зобов’язує діячів із Центрально-Східньої України до їхнього тяготіння до всеукраїнської столиці — до Києва.

Сьогодні ідея національної державности всюди у світі домінує над конфесійними пріоритетами. Поширювати свої впливи може та чи інша Церква тільки добрими толерантними ділами для народу і для держави! Змагання в «добрих ділах» між Церквами — здорове явище в житті Америки, і його треба плекати і в Україні.

Українська Автокефальна Православна Церква, до якої належить і автор цієї статті, мусить поводитися особливо стримано в Галичині і Закарпатті, щоб забезпечити собі прихильність серед населення традиційно «добрими ділами» щодо інтересів населення і держави! Треба не забувати, що в Україні є сильний конкурент автокефалії — це добре закорінена Церква Московської Патріярхії, що втішається льояльною солідарністю зі сторони Царгородської Патріярхії й інших патріярхій. Чи можна це переочувати будь-якою нашою зарозумілістю?

Тут буде доречно звернути увагу на факт, що автокефальний рух недавніми тижнями зробив кардинальну помилку на всеукраїнському форумі — раптовий вибір свого власного автокефального патріярха, ігноруючи заповіт Патріярха Мстислава — мати на всю Україну одного православного патріярха. Раніше був вчинений добрий початок до всеукраїнської консолідації православія в Україні, коли дві Церкви — УАПЦ і УПЦ — створили Київський Патріярхат. Тепер вчинений крок, що веде назад до дестабілізації в православному церковному житті.

Вибір автокефального патріярха, як кажуть очевидці, стався переважно автокефалістами із Галичини. Східньо-Центральна Україна, нібито, була представлена при виборі тільки «жменькою» духовників звідти. Вибір виглядає на «партизанський крок» — поставити всіх перед доконаним фактом. А це не конструктивно! Це нагадує скоріше дію «удільних князів» історичного минулого, а не дію сучасних діячів-державників, відповідальних за долю народу. Це не примножить авторитет цій Церкві. Це створює перспективу існування двох патріярхатів в православії а було і три в часи «Руїни» в другій половині 17 століття, що несли між собою криваві війни, підбурювані Росією, Польщею і Туреччиною. Наслідок: «самі себе звоювали». Україна програла свою державність, створену Б. Хмельницьким на кілька століть, аж до наших часів. Скільки загублено потенційних вартостей для росту нашого народу за ці століття.

Ось тому церковні справи — фундамент для монолітности народу — не домена, лише «князів церкви», а відповідальність всіх лідерів народу . Не можна толерувати нічого такого, що руйнує силу України перед лицем зигзагів у сучасній непевності політики Росії й Америки супроти України.

Сила «Українських вістей» завжди була в тому, що ця газета не лише інформувала читачів, а була й виховником громадянства щодо завдань державотворення демократичної, цивілізованої, вільної європейської України. Приязні взаємини із Ватиканом і Константинополем придадуться нераз Україні для більших конструктивних міжнародніх завдань. Це треба розуміти, усвідомлювати і треба знати про це тим, чиїм обов’язком є це знати, а особливо лідерам, що очолюють організації із центрально-східніми коріннями. Втікати від відповідальности нічим не оправдовується.

Усвідомлюємо, що греко-католицька частина населення України не може загрожувати незалежності України, бо такого геркулесового завдання, слава Богу, вона собі не ставить, бо воно їй непотрібне так довго, як Україна є толерантною. Це ж зовсім ясно, бо вони, як ніхто інший, розумно стоять за Союз Земель соборної України у найширшому державному значенні.

Найбільше самостійній Україні можуть тепер загрожувати різного роду власні екстремістські фанатики в різних частинах України й із різних причин.

Не промощування інтересів Ватикану, Константинополя чи Москви потрібні Україні, а промощування інтересів власної української держави і Церков у ній. Потрібний мир між українськими Церквами, а не самовбивча, руїнницька війна між ліліпутами-фанатиками.

Наш принцип завжди був і є — буде власна, сильна незалежна держава — буде забезпечене існування всіх Церков українських і неукраїнських в Україні — така логіка демократичної держави! Без цього ніякий патріярхат — ні православний, ні греко-католицький, ні автокефальний, ні їхні Церкви — не будуть певні у своєму існуванні. Звідси, всі помисли і сили мусять бути направлені на забезпечення державної незалежности України для її вижиття, а не для конфронтації між собою. Все для цивілізованої свободи для всього населення і для всіх Церков, як це є в Америці, Канаді, Німеччині, Франції та в інших цивілізованих державах.

Шануймо державників із Західньої України: і православних, і греко-католиків, і католиків! Слава Богу, що ми їх маємо серед співбудівничих незалежної України. Цінімо кожного державотворчого каменяра! Соборна Україна потребує їх особливо тепер!

Поділитися: