Папа Павло VІ встановив день 1 січня днем молитов і застанови про мир у світі. Виник той задум в роках, коли міжнародне політичне напруження доходило до критичної точки, продукція нового нуклеарного озброєння зросла до високих розмірів великим коштом державних бюджетів відповідальних держав, стратегічні пляни ставали страхітливо небезпечними в своїй конкретності. Церква рушила в похід на проповідь миру для народів і цілого світу. Кожного року досьогодні 1 січня появляється послання папи про мир. Це, зокрема, в теперішнього папи незвичайно практично збудоване, переконливо аргументоване, без всякої філософії чи спекулятивної богословії послання, в якому папа вибирає кожного року якийсь один аспект миру, якусь одну перешкоду до його збереження чи якусь одну засаду, на якій такий мир треба в світлі Божих правд будувати. Досі це вже гарна і поважна збірка 15 таких знаменних послань про мир у світі.
В цім році Папа Іван-Павло II вибрав важливу контроверсійну проблему, що від XIX сторіччя стала в Европі, зокрема великою трудністю для збереження миру між народами, і папа називає це делікатно «питання (національних) меншостей». В політології це питання має назви: патріотизм, націоналізм, самовизначення, етнічні розрухи, етнічні плюралізми тощо. Папа уникає цих термінів, бо послання не є викладом політичної науки. У всіх майже державах світу існують національні меншини чи групи, які мають свої походження етнічні, расові, культурні, релігійні чи інші різної історичної основи.
Для прикладу можна б подати дещо із статистики, як мало є держав, що були б «монолітами» або по-вченому — гомогенними під оглядом свого національного складу: на 135 держав в світі є тільки дві, в яких населення є стопроцентово національно однорідне. Це — Північна і Південна Корея. 51 держав, яких національна однорідність є від 80% до 99%; 29 держав від 50% до 80%; 39 держав, в яких національна панівна частина є від 7% до 35% (між ними Совєтський Союз, в якому 33% становить тільки пануючий російський нарід, який домінує над рештою народів). Важке і складне національне питання «національних меншин»; деколи меншість панує над більшістю, деколи одна національна група позбавляє прав на існування інші національності. В свою чергу такі опановані більшістю меншини,— каже папа, — або потрапляють в примирливу апатію і годяться пасивно зі своєю долею поневолення чи підчинення, або беруться до спротиву, а навіть до революційної боротьби. Ні одна, ні друга настанова не творить умов до миру між народами.
Таких ситуацій в сучасному світі є декілька, і там вже роками часто кипить, як у невигаслому вулькані (напр. Північна Ірляндія, Ізраїль, Совєтський Союз, Югославія і інші). Існують і такі держави, що постали з різних народів і в яких панівний народ засимілював меншості й змінив їх у нову національну цілість («мелтінґ пат»), позбавляючи меншості їх релігійних, культурних і традиційних питоменностей (напр. Аргентіна, Бразілія, Америка, Канада і ін.), які постали як наслідок колонізації і еміграції. Хоч папа цього не каже, але й у Церкві існувало і делікатно тут і там існує це питання, коли йдеться про обряди і їхнє змагання за свою автентичність і законну автономію з місійними можливостями, екуменізмом і поширенням. В зустрічі з латинським обрядом багато груп східніх обрядів зазнають від нього різних користей, але й прикрощів, обмежень чи й асиміляційних спроб (напр. в Індії). Останньо виникла навіть своєрідна контроверсія про т.зв. територіяльний чи персональний принцип юрисдикції для обрядів, що знаходяться поза межами своєї території і є «меншиною» серед латинського обряду. Немиле питання, але воно існує, творить прикрощі, хоч до кривавої війни не доводить, але не сприяє до миру і співжиття між обрядами в одній Церкві, не сприяє до єдности, щоб бути одною Церквою. Ніхто не хоче позбавляти себе влади чи нею ділитися, ніхто легко не хоче підпорядкуватися другому — старий закон у співжитті народів як вислід самооборони або самолюбства.
Церква у своїй науці в політичних справах ніколи не старається бути суддею в поодиноких випадках конфліктів серед народів, а радше ставить практичні засади, які мають помагати рішати поодинокі суперечки. Подібно є в економічних справах. Церква не в’яжеться з ніякою ідеологією чи доктриною. Так поступив і наш Господь. Чоловікові, який хотів, щоб Ісус розсудив його спір з братом про їхній спадок по батькові, Ісус каже: «Чоловіче, хто настановив мене суддею або ділителем над вами?» (Лк. 12, 14). Але дає їм і усім засаду для полагодження таких справ: «Бережіться всякої зажерливости» і розповідає притчу про багача. Такі засади подає практично і папа в своїм листі на основі науки Євангелії і науки Церкви. (Це, що сказане досі, не є у посланні!)
«В кожній багатонаціональній спільноті, — каже папа, — треба стосувати такі дві основні засади: засаду гідности особи, не вирізняючи її расового походження, етнічного, культурного, національного чи релігійного» (ч. 3). З такої засади виходить самозрозуміло ідентичність групи, яку творять поодинокі особи. Це є колективна ідентичність і її треба шанувати так, як права особи. І папа додає: «Таке право залишається незмінним також у випадках, коли група або один з її членів діє проти спільного добра. В таких випадках влада має справу дослідити, але не засуджувати цілу групу, бо це було б проти справедливости. Але й меншості мають шанувати права інших» (ч. 3).
Друга основна засада у багатонаціональних спільнотах — це свідомість того, що всі ми творимо одну людську спільноту, якій існування дав Бог. Це богословська засада. Єдність людства є понад усі інші поділи між народами, і ця єдність противиться усім дискримінаціям, а має творити солідарність. Всі члени людської родини і поодиноко кожна особа мають служити тій одності людства.
І знову дуже важливе ствердження папи: «Мир внутрі одинокої людської родини вимагає творчого розвитку того всього, що нас розрізнює як індивідуальностей і як народів, того всього, що творить нашу ідентичність» (ч. 3) або іншими словами: Мир — у творчій гармонії різнородностей та ідентичностей! До цього потрібно великої дози доброї волі, глибокої думки про єдине походження всього людства. Цього бракує і в осіб, і в народів, а причиною в нас є недуга себелюбства, питома людині…
Дальше папа говорить про права і обов’язки національних меншин. Це основна частина послання. В багатонаціональній державі усі громадяни мають перед законом бути рівними в правах і обов’язках. У привілейованих (чи «старших братів») нема. Держава має подбати про законодавство для охорони меншостей, але й це часами веде до дискримінацій. Тому має бути пошана до прав усіх. Першим правом національних меншостей є основне право на існування. (В нашій історії сумний факт едикту російського міністра, який твердив, що такого народу, як український, не було, нема і не може бути). Цю засаду-право папа ставить на першому місці, і вона є дуже реалістична, бо противиться всяким намаганням навіть фізично (Геноцид) нищити якийсь нарід, який є меншістю. Це право на існування оскаржує тих, що позбувають народ його землі, з якою він пов’язаний (насильні переселення, заслання, колонізація). Забрати народові землю і переносити його на іншу, значить усувати його з лиця землі.
Дуже важливе право меншостей — це право на збереження, розвиток власної культури, мови. Це право на власну духовість. З ним пов’язане право на релігійну свободу, на Богопочитання у власному обряді. Хто це право порушує — руйнує мир між народами і діє для дуже низьких цілей, бо наміряється позбутись якогось народу, щоб він зникнув. Держава має дбати про релігійну свободу. Релігійні меншини мають мати Гарантію на справедливі взаємовідношення і виміни своїх вартостей з іншими релігійними групами внутрі свого національного довкілля і поза ним. (В Церкві існувало право на місії тільки латинського обряду, а східні обряди мали це право тільки в рамках свого національного довкілля і то не все!..).
Найважливішим питанням є славне питання, яке папа називає «делікатною проблемою», але якого не можна поминути в дискусії про права національних меншин. Це право на самостійність, самовизначення. Можна б пригадати історично на початку нашого сторіччя славні «Чотирнадцять точок» президента Вілсона і серед них є десята точка, якою він визнавав і гарантував усім націям Австро-Угорської імперії право на самовизначення чи автономний розвиток. Подібну точку про самовизначення народів має хартія Об’єднаних Націй. Національні меншини якоїсь держави, коли вони на своїй історичній власній території вимагають нераз незалежности або широкої політичної автономії. Папа далі називає такі обставини «делікатними» і для розв’язки таких ситуацій радить діялог і переговори, щоб осягнути мир. Діялог і переговори — це конечна вимога для розв’язки. Відкинення діялогу і переговорів веде до порушення миру і до насильства. Справа надзвичайно складна і входити в подробиці можливостей розв’язок було б преважким завданням (особливо, коли одна сторона діялог відкидає, а друга хапається за зброю). Папа осуджує тероризм, яким кінчиться часто заперечення діялогу і переговорів. Тероризм не сприяє здобуттю бажань національних меншин. (Сьогодні загально осуджений в політичному світі).
Які є обов’язки національних меншин супроти держави, що в ній вони живуть? Співпраця з усіма громадянами для спільного добра; дбати про свободу і гідність своїх членів і шанувати їхній вибір, навіть коли вони рішаються переходити до культури нації, що творить більшість (ч. 11), Папа подає дуже важливий обов’язок для членів народу, що є національною меншістю (чи простіше: є поневолений): «В ситуаціях справжньої несправедливости завданням груп емігрантів національних меншин закордоном є домагатися пошани законних прав для членів своєї групи, що залишилися в поневоленні на місці свого походження і є перешкоджені, щоб їхній голос було чути. Але в таких випадках треба стосувати велику второпність і діяти на основі об’єктивних інформацій про обставини життя своїх співбратів» (ч. 11).
На основі тих принципів і засад папа приступає до мети свого листа — як будувати більше справедливу і мирну спільноту, за яку всі відповідаємо. І подає знову засаду: погодити згідно із справедливістю, яка має шанувати законні аспірації усіх членів спільноти. Робити це з ціллю мирного співжиття у любові, яка має охоплювати всі народи, і та любов має проявлятися у служінні тій великій різнородності людського роду (ч. 12). «У справді демократичному суспільстві гарантована участь меншин у публічному житті є знаком високо суспільного поступу, і це дає честь тим націям, в яких усім громадянам є гарантована така участь в атмосфері справжньої свободи» (ч. 12).
Окремий заклик робить папа при кінці до християн, щоб ми як «домашні Божі», члени одної сім’ї, не дозволяли на поділи і дискримінацію між нами самими. Усі маємо дбати про цю об’єднуючу любов, це обов’язок християн, що має з молитвою бути нашою програмою життя і нашим свідченням. Так як у Церкві нема дискримінації, так і в суспільних структурах тієї дискримінації не сміє бути.
Закінчує папа висловом запевнення про те, що він стоїть близько біля тих, які є національними меншинами і терплять у зв’язку з тим. Папа знає про їхні хвилини болю і про законні мотиви їхньої завзятости у змаганнях. Папа молиться про мир, побудований на угольнім камені, яким є Христос.
