Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Обряди в Українській Католицькій Церкві

Обряди – це зовнішній вияв віри в Бога і богопочитання взагалі. Обряди – це духова скарбниця тисячлітнього надбання вартостей духа і світогляду наших предків. Св. Володимир Великий відновив християнство на землях України-Руси в слов’янському обряді, яке голосив у першому столітті св. апостол Андрей Первозванний. Візантійський обряд впродовж століть пересяк українською духовістю, набрав українських народніх прикмет і був виявом глибинної містики української.

Св. Андрей, якого Христос Спаситель першого покликав в ряди апостолів /тому то названо його Первозванним/, поставив хреста, першого хреста на наших землях. В часі воєнних дій і мандрівок народів через наші землі, християнство занепало, аж Володимир Великий відновив його і утвердив на новому благословенному ґрунті України, де воно росло, розвивалося і прибирало своєрідні форми в літургічних обрядах.

Треба згадати, що в перших віках християнства, лиш ті християнські громади, які були засновані апостолами Христовими, діставали гідність патріярхатів. В Римі помер св. ап. Петро, якому Христос дав власть першенства. Той самий ап. Петро заки прибув до Риму, заснував церковну громаду в Антіохії, яку очолив пізніше патріярх антіохійський. Тому то й антіохійський патріярх видвигає претенсії на першенство перед Римом. Св. ап. Марко заснував першу християнську громаду в Олександрії, де потім постав олександрійський патріярхат. Єрусалимський патріярхат став німбом святости, бо в Єрусалимі було довершене спасіння людського роду. Там св. ап. Яків голосив християнську науку і був першим патріярхом. Одинокий візантійський патріярх не мав апостольської традиції, тому Візантія старалася її створити. Якщо б кочові орди, пересуваючися через Україну не знищили християн, то напевно був би і в Києві патріярхат, бо там першу християнську громаду заложив апостол Андрей Первозванний.

Церква в Україні перетопила літургічний обряд в богомільній душі перших українських християн і винесла його на вершини свого богомільного життя. Цей обряд став виразником богопочитання. Понад 400 святинь за Ярослава Мудрого стали основою багатьох манастирів як чоловічих так і жіночих.

В наших літургічних книгах знаходяться великі скарби духа, неоцінені перлини людських почувань. Богомольці черпають з них духові вартості, які відривають їх від земних турбот, підносять їхні думки до неба, скріпляють духові сили і потішають у прикростях. Обряди нашої Церкви вводять богомольців в інший світ, кращий, спокійніший, благородніший, зближують людину до Бога-Творця і вказують ті прикмети святців, які своє життя посвятили для Бога.

Обряди – це форма богопочитання вироблена не лиш на підставі Святого Письма, літургічних книг, але й нашої церковної старовини. Обряди – це тисячлітня відбитка духових первнів української душі. Тільки благородна душа здібна любити і шанувати обряди, душа, яка бачить і почуває в собі богонатхнення. В душах таких людей панує радісний спокій, згода з волею Божою, любов до Всемогучого Творця. Без обряду людина не має спроможности виявити свою віру, свої душевні почування у відношенні до свого Творця. Обряди – це форма всенародного моління, духовий корм, який робить нас здатними легко розуміти і приймати науку нашого Спасителя, виложену у Святому Євангелії. Обряди роблять нас спокійними і немов очищують душу від всяких недомагань, від усякої скверні.

Обряд – це немов душа українського народу, його сумління, які віками зберігали наш нарід перед винародовленням. Багато маємо історичних даних, що в найприкріших часах нашого винародовлення обряд зберіг нас, як окрему націю.

На обряд складаються: церковна архітектура, внутрішній устрій церкви, ризи священнослужителів, форми служення і участь вірних в богослуженнях. Всі ці прикмети творять одну цілість, як вияв душевних почувань. Копула на церквах є символом зводу небесного, в якому повсякчас володіє Христос Господь. Внутрішній устрій церкви також є символом життя людини на землі і її вічної цілі. Святилище, що його відділює від цілости церкви іконостас, є символом неба. На Престолі перебуває Христос Спаситель і святилище є виїмково святим місцем. Туди не входять люди, крім церковної прислуги.

Не лише зовнішній вигляд вказує на дім молитви у східньому обряді. В святині мають відновлюватися душі богомольців, набирати сил і витривалости в трудах щоденного життя. В ній відбуваються богослуження, виголошуються науки на основі євангельських правд, співаються гимни для звеличування Бога. Нарід – це не слухачі в святині, але учасники богослужень та інших справ, що відносяться до життя церкви.

Воєнна хуртовина порозносила наш нарід по всіх континентах земної кулі. Церква на рідних землях в руїні. В діяспорі заливає її повінь чужих впливів і наша людська оспалість і байдужість.

Служіння Божественної Літургії стоїть на першому місці з поміж усіх богослужень у нашій Церкві. Ця відправа повинна концентрувати увагу всіх присутніх, які повинні брати участь у відправі. Священнослужитель вносить прохання до Бога за найважливіші потреби в нашому житті, а всі присутні відповідають молитвою Господи помилуй, подай Господи, Тобі Господи та іншими молитвами, як антифони, Святий Боже, Іже Херувими, Вірую, Отче наш, і ін. До Божественної Літургії священнослужитель приготовляє усе так, щоб пригадувати собі і вірним все те, що діялося в житті Христа Спасителя. Чашу прикриває червоними покровцями, які мають пригадувати Кров Господню. Накриває так, що середина великого покровця зв. «Воздух», де є емблема хреста, ставить на верху чаші. Латинники ставлять цей покровець хрестом не зверху чаші, але так, щоб нарід бачив. Під Святу Трапезу, Престол, підстелюють диван так, щоб Престол стояв на середині дивана. Латинники підстелюють диван під ноги священнослужителя. Священні одежі, знак св. Хреста, клякання і цілий стиль латинських богослужень відрізняє людей латинського обряду від вірних Східньої Церкви.

Студії над обрядовими різницями в богослужбовому культі вказують, що культи обидвох церков мають великий вплив на людську психіку. Хоч обидві церкви, як західня так і східня мають свій початок в Єрусалимі, де жив, навчав, переносив страсти і вмирав наш Спаситель, впродовж довгих століть культ Божий на Сході і на Заході прибрав свої форми богопочитання і набрав обрядової сили. До збереження обрядових форм служила і тепер служить школа, виховання батьків, публічна опінія і наука релігії. Культ Богопочитання набрав сили і поваги святости й непорушности. Народ уважає їх доґмами, а Церква уважає гріхом їх змінювати, або викривлювати.

Обряди впливають на людські почування, впливають на настрій душі. Людина латинського обряду, хоч і слова не розуміє своїх богослужень, проте вірить в те, що кожне слово священнослужителя є Божим і святим. Слова латинських богослужень не зрозумілі загалові вірних і не мають сили збуджувати в них ніякої думки, вказувати на Божі атрибути, як доброта, всевідучість, всемогучість, всюдиприсутність, вічність, незмінність, всезнаючість та інші досконалості. Вірні на латинських богослуженнях не знають, про що священнослужитель просить, за що дякує, або благодарить Бога. Їхні богослуження відбуваються вишколеними рухами священнослужителя, знаками, формами. На вірних діють перевантаженням різних фіґур і фіґурок; величезні хрести є на їхніх орнатах, є різні квіти на св. престолі, хоч і штучні. Все це ділає на психіку богомольців, однак інакше, як в святинях українського обряду. В нашому розумінні – костели роблять на наших вірних враження театральне. Там все приготоване так, щоб діяло на людське око. В наших святинях усе приготоване для людських почувань, які мають родитися з містичного розумування, яке закрито перед людським оком. Ця містика творить в душах вірних віру в невидимого Бога, віру в усе те, чого навчає християнство. В українських святинях виключено всякі фігурки, штучні квіти та інші девоціоналії. На святому Престолі як символ Христа Господа лежить тільки св. Євангеліє на антимінсі. Може бути ще ручний хрест. Більш нічого – бо св. Престол це Христос, а св. Євангеліє це Його наука.

Іконостас закриває перед людським оком усе, що коло св. Престола, бо місце, де стоїть св. Престол – це символ неба. Навіть в часі Служби Божої, коли царські врата відкриваються, священнослужитель в часі молитви «Вірую» – накриває великим покровцем-воздухом предложені Святі Дари на знак, що віра, яку висловлюємо, не може бути ані стверджена, ані доказана. Віра опирається на науці Христа Спасителя. Всякі концерти церковні, або й без концертів гра на інструментах в наших святинях виключені. Це місце, де є тільки вимова молитви людськими голосами, у співі, який є праґматичним викладом життя і науки Господньої. Священик взиває вірних до молитви спільної, громадної, літургічної співучим голосом, а нарід, люд Божий, таким же співом, співом молитви, відповідає: Господи Помилуй. Це торжественне моління всім ясне, зрозуміле, чи то в українській, чи у старослов’янській мовах. Слова літургічної молитви є живі, відкривають їм двері Богопочитання, уводять у світ Божої досконалости, представляють Божу велич і силу. Люд Божий наново пізнає свого Спасителя, пізнає Його доброту, любов, ласкавість. Божественна Літургія в українській Церкві – це вичерпний виклад життя Христа Господа, виклад Його науки, що пригадує Його страсти, смерть і воскресіння.

Богослуження в українській Церкві вводять вірних в інший світ, світ життя душі, світ містики, роздумувань і духової насолоди. Будова святинь вказує на небозвід, святилище храму – небо, рай, жилище Бога в окруженні ангелів, святий Престол – це символ Христа Бога, репіди при Престолі – це символ присутности й діяння Святого Духа. Світло в семисвічнику за Престолом пригадує світло Христової науки яка просвічує кожного, і Його благодатей, що випливають із семи Св. Тайн. Кожний рух священика: благословення рукою, Святими Тайнами, вхід з Євангелієм, вхід зі Святими Дарами – все те має дуже вимовні вияви і візвання до уважливости, спокою душі, піднесення дух до неба.

Культ нашої Церкви – виклад, навчання, виховання і ведення людського життя. Учасники богослужень – це не статисти, ані не слухачі, але дійсні учасники богослужень, учасники тої небесної поезії, яка зливається на них бальсамом душевного спокою, сповиває їх душі Святим Духом, кормить небесним кормом. Літургічні богослуження формують душу людини, направляють на зовсім інші життєві дороги, творять містику понять і розумінь Христової науки і впроваджують у світ духового життя.

Зміст іконографічних зображень, кадильний запах, множество воскового світла, краса мелодій церковного співу – відповідно настроюють учасників богослужень, напоюють небесним напитком Божого Духа і перетворюють їхні душі так, як сам Христос Господь перетворював простих рибаків на світочів знання, незрівняних проповідників та апостолів, хворих на здорових, сліпих на видющих, грішників на праведників. Дуже відрадним явищем є те, що справами Церкви і її культу зайнялися люди світські, миряни, Божий люд, якому справа Божого культу дорога, глибоко вкорінена в душу і становить для них незнищимий духовий скарб.

Вселенський Собор порушив латинську Церкву в самих основах. Звелів завертати взад на кілька століть, впровадив до богослужень живу мову, дозволив на різні джази й музики в латинських костелах, чого ті костели ніколи не чули. Українська Церква держалася вірно постанов Вселенських і помісних Соборів, була консервативною, не приймала того «поступу». Літургічні обряди були скарбом духовости наших вірних, а коли монашество наше старалося примінити деякі наші богослуження до латинських, нарід ставив сильний спротив. Старослов’янська мова, яка збереглася в наших богослуженнях – це стара мова українського народу, якою розмовляли на княжих і гетьманських дворах, якою київські і галицькі митрополити виголошували проповіді, писали розпорядки й послання народові. Цією мовою від початку введення християнства відправлялися богослуження, нею писано і печатано літургічні книги і ця мова дістала в нас назву церковної, яку пересічний мирянин в більшості розуміє.

Розрухи в римо-католицькій Церкві за відновлення богослужень, за поворот до давнини, за впровадження до богослужень антифонів та інших прошень у формі діялогу священика з вірними – в ніякому випадку не відносяться до нашої Церкви, бо наша Церква все те мала від самого початку, нічого не міняла і задержала до сьогодні. За збереження непорушности наших літургічних традицій терплять сьогодні мільйони вірних, а багато згинуло на засланнях. Живими свідками є наші Ісповідники віри: Митрополит Йосиф та єпископ Величковський.

Ті українці, які знайшлися в діяспорі, в морі різних віровизнань, а передовсім в морі протестантської й католицької Церков, є обрядово загрожені. Божий люд кричить на сполох, організує самооборону в тій свідомості, що на випадок затрати літургічних обрядів, згинуть і національні почування, втопляться в чужому морі.

Не меншою загрозою є й виховання нашої молоді. Вона виростає в чужому середовищі, навчається в чужих школах, образується на доктринах, часто неприхильних нашому народові й Церкві. Молодь змалку розмовляє мовою країни свого поселення, а мову своїх батьків забуває, або легковажить. Щоб рятувати нашу молодь від повної асиміляції, кожна українська громада повинна мати свої вечірні українські школи та організації молоді. Вселенські Собори зобов’язують нашу Церкву тільки в справах постанов віри і доґматів, а ніколи в справах, якою мовою маємо відправляти богослуження. Справи літургії і всяких літургічних постанов вирішували в нас Первоієрархи нашої Церкви самі, або їхні синоди.

Божественна Літургія в українській Церкві все була співана, як і всі інші наші богослуження, як Вечірня, Утреня, Часи, Обідниця, Повечеріє, а в монастирях Полуношниця. По заключенні унії в Берестю 1596 р., деякі василіянські монастирі зачали впроваджувати в своїх манастирях шептані Служби Божі, зв. шептухи. В 1720 р. на Замойському Синоді владики /які, зрештою, були вихованцями василіянських монастирів/, постановили, щоб впровадити в нашій Церкві шептані Служби Божі. Ті постанови кількадесять літ стояли тільки як документ бо ніхто зі світських священиків не смів впроваджувати ту постанову в життя. Держалися тільки василіяни, які займали тоді найбагатіші парафії. На тому Синоді усунено з наших богослужень «теплоту», тобто теплу воду, яку священик перед св. причастям доливав до чаші, як символ діяння Святого Духа. Усунено також губку, якою священик згортав частиці і агнця з дискоса до чаші, а звелено згортати пальцем. На тому Синоді багато здеформовано наші богослуження, які довгими десятиліттями входили в життя нашої Церкви, вростали в її ґрунт і ставали непорушними святощами на нашому церковному полі. Василіяни впровадили польську Літанію до Матері Божої з припівом: «О, Маріє Мати Божа, молися за нами», Суплікацію, Претерпівий за нас страсти, одноразовий знак св. хреста на собі, фіґурки в церквах і всякі поспіхи і неуваги, яких наш нарід не знав у старину. Все ж таки залишився бодай скелет Служби Божої, що треба її рецитувати таким тоном, щоб кожна людина, що знаходиться в церкві, може чути голос священнослужителя і йому відповісти молитвою: Господи помилуй і т.п. Також наш обряд не дозволяє, щоб священик відправляв Службу Божу сам, без нікого в церкві. Нехай буде і мала дитина, тоді Служба Божа відбувається в чиїйсь присутності.

В українській Церкві є три роди Божественної Літургії: Св. Івана Золотоустого, яка правиться впродовж цілого року, Святого Василія Великого, яка відправляється тільки десять разів в році і Наперед освячених Дарів, яка давніше відправлялася впродовж Великого Посту щодня крім субот і неділь. Сьогодні ця Літургія правиться раз в тиждень, або два рази в тиждень: середу і п’ятницю, залежно, як котра парафія постановить. Ця Служба має покаянний характер. Люди в часі її відправи клякають, кладуть доземні поклони, словом отвирають в своїх душах «двері покаяння», як співається в стихирах на утрені. В часі Служб Божих Золотоустого і Василія Великого, нарід стоїть, тільки немічні і старці могли колись сідати.

В Благовіснику Верховного Архиєпископа за IV рік, кн. 1-4, були відмічені дві обрядові справи, а саме: «Будова наших святинь» і «Про святий хліб» на відправу Божественної літургії. Обидві справи є актуальні і на часі, бо як пишеться в Благовіснику, «Повіяв інший дух», який разом із церковною і обрядовою культурою хоче знищити українську духовість.

Архітектура українських святинь створена тисячелітною традицією, повинна пригадувати нам в діяспорі те, що ми втратили, пригадувати святині на рідних землях. Церква – це не тільки стіни й дах. її будова має бути домом молитви, святинею і прибіжищем знедоленої людської душі. Церкви на рідних землях славилися вибагливими формами архітектури, були збудовані на найдостойніших місцях. Внутрі церкви були вивінувані коштовними іконостасами, стіни прикрашені іконописною зі змістом Святого Письма та іншими подіями й постатями зв’язаними з церковною традицією.

Та не тільки для зовнішнього вигляду й самої гордості церква має служити. В ній мають відновлятися душі, набирати сил і витривалості у щоденному житті. Там відбуваються богослуження, виголошуються проповіді, співаються величні гимни та звеличують Бога. Зовнішній вигляд церкви, внутрішнє устаткування, літургічний спів, чисте й естетичне утримання церкви і дбайливість, перетворить нас і сконсолідує в одну духову громаду і дасть нам свідомість єдности не лише церковної, але й національної. Зачинаючи від початків християнства на українських землях, в помісних соборах брали участь миряни – Божий люд – який вирішував справи Церкви враз з духовенством.

Мимо того, що наша Церква на Рідних Землях переслідувана, святині перемінені на шпихлірі, на театри, на стайні – Церква живе в душах Божого люду.

Кожний храм – це посвячене місце прослави і почитання Бога. Правда, на кожному місці є всюдиприсутній Бог, але Він сам собі бажає вибраних і віддільних просторів і то вже від сотворення чоловіка на землі. Каїн і Авель приносили жертву Богу на жертівнику, приносив її і Ной і Авраам на горі Морія. Приносив патріярх Яків коли пізнав, що місце, на якому спав – є святе, «що це дім Божий і небесні ворота». Він поставив камінь, на якому спав, як фундамент «і камінь цей, що я поставив як стовп, буде Божий дім» /Буття, 28, 22/. І до Мойсея сказав Господь: «Не наближайся сюди: Скинь сандали з Твоїх ніг, бо місце, що на ньому стоїш – є святе» /Вихід, 3, 5/. Щодо жертви, то так мовив: «Жертівник із землі поставиш мені і приноситимеш на нім всепалення свої… Коли ж з каменя будуватимеш мені жертівник – то не будуй з тесаного каменя… На кожне місце де я захочу, щоб прославлялось моє ім’я – я прийду до тебе і поблагословлю тебе…» /Вихід 20, 24-25/. І дійсно, з жертовних каменів зачали будувати святині. Будували їх погани своїм божкам у Вавилоні, Ассирії, Персії, Єгипті, Греції, Римі. Це були найкращі будівлі, на які тільки люди могли спромогтися. Побудував і найкращий храм на Сході премудрий цар Соломон, який став зразком на тисячеліття і для самих християн. Християни, коли вийшли з катакомб за Константина Великого, почали будувати храми. Найвеличавіший збудував цісар Юстиніян в честь Премудрости Божої, св. Софії, в Константинополі. За його прикладом будовано подивугідні катедри в Римі, Відні, Колоні, Парижі, Брусселі, Лондоні. Всі ті храми свідчать про піднебесні зусилля людського генія для почитання Всевишнього.

І українська земля, від самих початків голошення благовістя св. Апостолом Андреєм, зачала пишатися зразу малими і скромними, але пізніше високомистецькими святинями. Їх понищили кочові і мандрівні народи, а як устабілізувалося життя, то за св. Володимира Великого здвигнено в Києві могутній і прегарний храм в честь Благовіщення Пресв. Богородиці, зв. Десятинним. Та, на жаль, в часі монгольської навали його зруйновано. По смерті св. Володимира його син, великий київський князь Ярослав Мудрий збудував другу, не менше величаву святиню, в честь Божої Премудрости – св. Софії, яка й до нині осталася як вершок українського будівництва, символ побожного духа українського народу та звеличання Божої Премудрости в часах найбільшої могутності української держави.

Кожний храм є призначений для почитання і поклону Всевишньому. Людина сотворена Богом і силою своєї природи є обов’язана почитати свого Творця. Церква – це дім молитви, «дім мій, дім молитви є» /Лк. 19, 46/, і то найкращої, бо однодушної, літургічної. Вся громада сходиться разом і заносить молитви перед Престол Божий. Водночас і святиня є і домом гарячих благань про щасливу майбутність родини, Церкви, народу. «А де два, або три зберуться в ім’я моє, там я є серед них» /Мт. 18, 20/, і «Ти, що обіцяв уволити прохання двох, або трьох, що згодяться в ім’я Твоє» /Молитва 3-го антифона/. Церква – це містичне тіло Христа /І.Кор. 12, 27/.

Кожний храм, як сказано, є призначений до віддання почестей, почитання і поклону Всевишньому. Людина сотворена Богом, силою своєї природи є обов’язана почитати та благодарити свого Творця. Ввиду того Церква є «катексохен» – наскрізь домом молитви, і то молитви найкращої, найуспішнішої, бо спільної і однодушної, молитви літургічної. Вся громада сходиться разом і заносить голосну молитву перед Божий Престіл – молитву подяки за завершені труди, за виконані діла любови, помочі ближньому, второпности, повздержности, чистоти і поступу в житті, за здоров’я і пожиток.

Кожний храм є не тільки домом молитви, але найтіснішою єдністю і найбільшою силою, місцем приношення жертви Богові. Церква в громаді – то осередок молитви, жертви, уділювання св. Тайн. В ній ми родимося до нового, надприродного життя, стаємо дітьми Божими та одержуємо всі помочі для його піддержання і розвитку. Тому Церква стоїть завжди на найкращому і найвищому місці, видному далеко. Церква всюди, сама собою є найвеличавішою будовою людини і для людини. Найщасливіший шлях в житті людини – це дорога до церкви – від хрещення дo похорону. Вона й була найсвітлішою для Христа Господа під час Його величавого в’їзду до храму Єрусалимського.

Та церква є не лиш домом молитви й освячення. Вона є також і домом науки і просвіти народів. І в поган, і в ізраїльтян, і в християн гуртувалися біля церкви мужі науки. Сам Христос, як 12-літній хлопець а пізніше як авторитетний учитель, навчав дуже часто в храмі, в синагогах. Таку ролю церкви сповняли і в нас на Україні. Київська Софія мала високі школи. Там постала «Руська Правда» й інші глибоко наукові твори. З тих шкіл вийшов митрополит Іларіон, там написав він своє «Слово о законі і благодаті». В храмах проповідували найвищі науки про Бога, про Христа. Коло кожної Церкви гуртувалися всі вірні, які цінили знання і мудрість. Вони не боялися ні віддалі, ні зимна, ні спеки, щоб почути Боже Слово.

В XVI-XVII ст. обрядову культуру врятувало Братство Успенське у Львові, Богоявленське в Києві, та в інших містах України. Мимоволі насувається питання, чи й сьогодні не рятує нашу Церкву мирянський рух згуртований в Товариствах, дуже подібних до колишніх Братств.

Там, на Україні, нарід хоч переслідуваний за віру в Бога – молиться. Відвідувачі чужинці, які були в Україні, свідчать, що справа віри в Бога стоїть там дуже високо. Батьки потайки навчають своїх дітей релігії і Божого культу. В укритті існують манастирі. Ченці і черниці працюють на заводах та інституціях, а ночами сходяться на богослуження і молитву.

Церква, як Христова Інституція, є джерелом духового життя, лікарем душ, учителькою благочестя і праведности. Церква впроваджує нас в духовий світ святости, що поєднує нас з Богом. Релігійні науки і богослуження будують в нас молитовні настрої і релігійні почування. Богослужбові моління це небесна поезія, яка насолоджує наші душі, живить їх небесним кормом і робить нас здатними приймати легко науку Святого Євангелія. Наш нарід з давен-давна черпав свою освіту як духовну так і світську з Божих Храмів і завдячує своє національне збереження Церкві. Ми, розсіяні по всіх континентах земної кулі, мусимо вертатися до релігійних практик наших предків і влаштовувати наше життя в дусі науки нашої Церкви, коли хочемо зберегти свою національну ідентичність.

Релігійне життя дасть нам любов і пошану до нашого обряду і приверне нам так потрібну сьогодні національну єдність. Якщо зачнемо занедбувати свої традиційні, обрядові вартості і позичати в чужих такі частини богослужень, які вже давно чужий релігійний культ залишив, або викинув, то буде зловіщий знак, що культ Божий нарушений, обряди пошкоджені, нарід духово деґенерується. Байдужість до релігійних справ, байдужість до обрядів і віри веде до пасивности, незаінтересованости, збаламучення і розкладу не лиш душевного, але і суспільного і національного. Нам треба докласти всіх зусиль, щоб зберегти нашу національну і релігійну ідентичність і духовість.

Церква не знає ніяких компромісів у вірі, ніяких неточностей в обряді. Обряд так тісно зв’язаний з вірою, що без обряду ми не могли б нашої віри виявити. Обряд плекає народнього духа соками тисячелітньої традиції релігійного культу. Щоб цю традицію зберегти, мусимо поглянути в минуле нашої історії Церкви, вивчати славну нашу минувшину, яку все завдячували нашій Церкві і пишноті її обрядових форм.

З наших богослужень промовляє краса, слава і сила віри в усе те, чого навчає нас св. Церква. Пролита кров мільйонів наших батьків і матерей за віру й народність зростить, скріпить наші релігійні й національні почування до нового життя у світлі прадідних наших традицій. Розсіяні по всіх закутинах Вселенної ми таки могли зберегти скарби нашого духа, вартості нашого обряду, Божого культу. Ці жемчуги духа нам не вільно легковажити. їх треба плекати як незнищимий заповіт наших батьків, як невмирущу вартість наших днів. Нам треба поглянути в минуле нашої Церкви й вибрати з неї те, що було найцінніше й що виносило наш нарід на вершини слави й добробуту в княжих часах. А тими вартостями була все згода, взаїмна любов і пошана до всього що Боже і святе.

Святиня, Божий дім, побудований для віддавання Божого культу. Вселенські Собори не дозволяли відправляти Богослужень в непосвячених святинях. Св. Атанасій був покликаний до відповідальности за те, що відправив Божественну Літургію у великій олександрівській святині раніш, ніж вона була посвячена. На рідних наших землях був вкрався профанний звичай, що багатші люди просили священика хрестити дитину до свого дому. Були навіть такі куріози, що дитину охрестили, але не миропомазували, зовсім на взір латинських, польських ритуалів. Куль польського римо-католицизму впливав впродовж віків на наш обряд, деформував його та лишав грубий намул. Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький зачав дуже делікатно і вміло відчищувати обряд. Треба було знати психіку народу, який вже звик до латинських нововведень, щоб не дразнити людської душі, не виполювати бур’ян з душі так сильно, щоб не вирвати з ним й те поживне і квітуче рідне зерно, що було засіяне за св. Володимира і віками плекане в народі, як величне і святе.

А було що виполювати! Впродовж майже 400 літ богослуження нашої Церкви втратили багато на красі, на величі і на маєстаті. Польські єзуїти не хотіли розуміти єдности нашої Церкви з Римом. Вони хотіли з тої єдности зробити місток для переходу наших людей на латинський обряд. Частинно їм це вдалось. На латинський обряд вони перетягнули тисячі родин української шляхти і багато монахів-василіян. В українській Церкві остався тільки простий нарід, як казали поляки – тільки «хлоп і поп». І власне цей простий нарід врятував те, що далося врятувати.

Наше вище духовенство пішло полякам на уступки. До Божественної Літургії дозволило впровадити деякі новості з римо-католицького обряду, хоч це не годилося ані з нашим літургічним культом, ані з духом Божественної Літургії. Стишено мельодійні співи в наших церквах, на взір польських мшалів, запроваджено великі служебники-літурґікони, переношувано їх з одного боку Святого Престолу на другий, як у польських костелах, усунено зі Святої Літургії теплоту і губку, бо цього нема в латинників, запроваджено дзвінки в часі Служби Божої, умивання рук перед св. Причастям, бо так є в латинників, святе Причастя подавано людям навколішках, як у костелах, а не стоячи, як бувало в наших церквах, запроваджено святе Причастя і поза Службою Божою, в церкві впроваджено орґани, усунено іконостаси, св. Престоли присувано до стін, здеформовано св. ризи, занедбано давні літургічні практики, а на їх місце впроваджено польські літанії і хресні дороги, та багато інших практик. Наша Церква спочатку їх не принимала, але за довгі десятки років вони таки вкорінилися.

Навіть старослов’янське письмо зачало забуватися, а літургічні книги друковано латинкою, тому що до василіянських монастирів вступали поляки, які не вміли читати старослов’янське письмо. Польські шовіністичні місії на українських землях цілими століттями нищили духове обличчя нашої Церкви та впоювали нехристиянську ненависть до таких же християн-українців православної віри.

З Божого Дому сталася наруга. В Господній культ вкралася ненависть до місіонарів, з самобутнього і повноцінного обряду церковного створився гібрид. Нас дальше оскаржувано перед Римом, що ми схизматики, невірні, некатолики. Очевидно, такі методи польщення нашого обряду не принесли Польщі ані користи, ані слави. Замість «соєдиненія святих Божих Церквей» створилася прірва між східньою і західньою Церквами. Наше духовенство всіми засобами боролося проти того, що польські єзуїти старалися нанести в чистоту нашого обряду. Київські митрополити бачили, що загроза латинізації нашої Церкви може допровадити до розвалу літургічної структури, скликали синод до Замостя 1720 p., але той синод не очистив нашого обряду, але потвердив і узаконив той намул, який 125 років від заключення унії наростав на організмі нашої Церкви. Наше духовенство в тому часі було віддане на ласку польського уряду і польського духовенства.

З розподілом Польщі, Галичина попала під австрійську владу. Австрія старалася зрівняти обряди, латинський і наш, український. Наш обряд урядово названо греко-католицьким, у протиставленні до римо-католицького. До того часу поляки називали нашу Церкву згірдливими назвами, уніятами, русінською церквою, а духовенство понижували. Колятори замикали церкви і жадали великих оплат за відкриття церкви в неділі і свята. Заборонювали провадити тіла покійників священикам в ризах, а людям не дозволено супроводжати мерців із запаленими свічками. Наші церкви були понижені. З австрійським володінням обставини в нашій Церкві дещо змінилися. З виступом Маркіяна Шашкевича, з видаванням релігійних часописів зачалося відродження нашої Церкви. Духовенство побачило, що наша Церква златинізована і взялося до очищення нашого обряду. Але, латинізація глибоко вкорінилася за три століття і треба було дуже великої уважливости, щоб не зранити почувань народних мас. Все ж таки Церква лишилася ані східньою, ані західньою, хоч мала назву східньої.

Господь післав нам великого Архиєрея в особі Митрополита Андрея Шептицького, нині Божого Слугу. Вихований в реформованому василіянському манастирі в Добромилі, побачив, що Церква ними ведена є на дорозі до самознищення. Вступаючи на митрополичий Престол, відновив давнє монашество Студитів, яке має свій корінь у Києво-Печерській Лаврі, сам вступив до нього, щоб тихо і катеґорично заманіфестувати прадідний обряд.

Він відновив і очистив давні обрядові літургічні форми. До Духовної Семінарії впровадив навчання обрядів і літургічного співу.

Вмілим і культурним способом започаткував фермент в обрядово-літургічному дусі. До монастиря Студитів вступає сам, а для науки співу давнього напіву з Києво-Печерської Лаври спровадив знавця зі Східньої України, який протягом років переводив а братчиками ціле чернече правило, навчаючи їх східніх напівів. Митрополит Андрей ціле своє життя змагав до з’єдинення Галицької церковної Провінції зі Східньою Україною, а підчас II світової війни писав до православних Владик, що уступає гідність Митрополита котромусь Східньому Ієрархові, тільки щоб була єдність Христової Церкви, щоб усунути ворожнечу, яку протягом століть витворювали між нами, одним народом, наші неприятелі. Для піднесення богословської науки велить теперішньому Ісповідникові віри Йосифові VII заснувати Богословську Академію, на взір колишньої Могилянської Академії. Щоб очистити від невластивих домішок наш обряд, митрополит Андрей скликав до Львова міжєпархіяльну обрядову Комісію складену з представників усіх тодішніх українських католицьких єпархій, включно з американськими й канадськими, щоб привести наш обряд до однообразности та завернути нашу Церкву до давніх літургічних форм. Комісія мала устійнити текст наших богослужень, які в кожній єпархії правилися інакше, і видати спільний служебник для європейських і заокеанських єпархій. Ця Міжєпархіяльна Комісія працювала від 1928 до 1935 року. По семи роках вона устійнила текст богослуження, а Слуга Божий Митрополит Андрей, щоб впевнитися, що всі Владики приймуть цей текст, відіслав до Риму до потвердження. Конґреґація для Східніх Церков переглядала цей текст протягом двох років і в тому часі відбула 61 засідань. На пленарному засіданні 10 січня 1938 р. видала опінію, що текст літургічних богослужень і рубрики були змінені на протязі довгих літ. Новий текст Богослужень Апостольський Престіл апробував і відіслав до вжитку.

Підчас другої війни, 1942 р., Апост. Престіл вперше почав видавати літургічні книги для нашої Церкви. Для пояснення рубрик видав ще інформаційну книжечку п.з. «Устав Богослужень». Митрополит Андрей з конечности звернувся був до Риму за апробатою літургічного тексту, бо з досвіду знав, що наші Владики зовсім занехали підчинення і послух своєму Митрополитові, а всі рішення звикли приймати лише з Риму.

Цікавий меморіял, підписаний псевдонімом «Федір Чорногора», адресований до редактора політичної часописі «Русь», яка друкувалася в друкарні Зоммера у Відні 1867 р. Наведу уривок того письма, що відноситься до Української Католицької Церкви. На стор. 14 читаємо таке:

«Знаючи, якими то польськими формулярами римські інфаллібілісти пообкидували нашу Церкву. Знаючи, чим служила польська Церков у старині, чим служить вона й нині: ареною польонізації! Конечністю стається визволитись нам від усякого такого впливу. Це не одно значить, що зірвання з унією, або сепаратизм, або схизма. Доґматів ми не нарушуємо! Ми кріпко потягаємо за унією, бо її чимсь кращим уважаємо від московського єзуїтського православ’я з його автократичним синодом. Та, наша унія не прив’язана ані до Берестя, ані до Риму, ані до гробу бл. Йосафата такими залізними оковами, щоб ми віру наших батьків православних і братів наших з вірою в чорта рівняли, або, щоб нас сліпими чинила напроти усіх тих величніх і глибоко-людяних наук, які нам наша історія передала.

Правда, що з нечистих рук ми відібрали цю унію, як пекельну політичну махінацію. Але дух народу, той так глибоко релігійний і моральний дух очищує і очистить її зовсім. І власне, в інтересі тої унії є визволення нашої Церкви від латинства.

Поділитися: