Провернувши в 1632 році інтригу з обранням нового митрополита, скинувши з престолу конкурента і заручившись його офіційним зреченням, Петро Могила міг святкувати перемогу. Принаймні так йому здавалося. Ніхто тепер не міг сумніватись у тому що престол київський він посів законно, з благословення Патріарха і дозволу конкурента, що його хід конем не спричинив церковного розколу.
Понад те, якщо у важкі роки правління колишнього митрополита, а нині скинутого суворого фанатика Ісаї Копинського, супротивника переговорів з уніятами і європейських нововведень у православних школах, Могила з однодумцями щодня чекав розправи з боку козаків («…коли нами почнуть начиняти шлунки дніпровських осетрів», – писав Сильвестр Косів), то тепер і козаки, і київські міщани ставилися до нового митрополита з повагою. Важко навіть сказати, що більше сприяло такій переміні, – чи то легалізація православної єрархії, якої домігся Могила, чи то розправа над Копинським у кращих козацьких традиціях, за винятком хіба що мирного її закінчення.
Повну версію статті читайте в журналі
