Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором
Собор святої Софії у Києві

Покликані до свободи (Гал 5, 13)

То була чи не найтемніша з усіх біблійних ночей. Таємничість і невиразність, якою оповита ця розповідь, навіть сьогодні не дозволяє арміям екзегетів вишикувати всі можливі інтерпретації в єдину шеренгу сенсів.

Загадкова історія Якова

Коли Яків, син Ісаака та внук Авраама, на шляху повернення до батьківської землі перевів родину та челядь через ріку Яббок і залишився наодинці з загадковою дійсністю ночі, з глибин непевності та невизначеності виринула загроза, що в образі ангела-незнайомця кинулася на чоловіка. Згодом сюжет тієї боротьби стане темою численних мистецьких шедеврів (Гоген, Доре, Леруа, Рембрандт, Бонна, Делакруа, Шагал), прорветься в літературу та в музику (навіть до творів співачки Мадонни та гурту «U2»). Ця незвичайна розповідь про сутичку чоловіка пустелі з незнайомим ангелом (для багатьох – із образом самого Бога) на багато століть впевнено замешкала в світовій культурі. Можливо, саме тому, що цьому сюжету вдалося вхопити й передати якусь глибоку істину про щось справді важливе для людини. Адже в підсумку їхньої борні Яків отримав нове ім’я та благословення. Ім’я – це про саму особистість, про персональну ідентичність. А його наполегливість і завзяте розуміння перемоги над агресором завершилося подарованим благословенням на щасливе майбуття. Іншими словами, таємничий текст із Книги Буття дуже ясно демонструє, що в підсумку боротьби за життя та благословенне існування з’являється нова ідентичність – себе треба вибороти. Стара минає, губиться в сутінках учорашнього дня, а новій, загартованій у бою, «сяє сонце» нового світанку (Буття 32, 32).

Кожному минулому необхідний горизонт, щоб те, що відбулося, мало значення для тих, що торують свій шлях сьогодні. Кожне майбутнє потребує обрію, який консолідував би, мотивував і легітимізував процеси та напрямки. Адже історія – не метафізика. Це не одні лише події з зафіксованими абсолютними значеннями, а й їх інтерпретація та загальне розуміння. Вона потребує суб’єкта історичного процесу – людини, спроможної усвідомити власну свободу та виявляти її в своїй діяльності. І не лише. Такий суб’єкт творить історію, вичитуючи з перебігу подій та процесів ті сенси, які дозволяють долати виклики і творити нові можливості. Наше уявлення про події минулого набуває значення тоді, коли ми розуміємо, до яких горизонтів прямуємо. Вільні люди вичитують з історії історію вільних людей. Адже історія – не пастка, не вирок, вона – вичитаний текст людського буття. Потрібен лише той, хто здатен читати.

Людині неможливо повернутися в уже неіснуюче минуле. Якою б наполегливою не була спокуса віднайти стежину вороття до брам втраченого раю, до «золотого віку» нашої історії, краще скерувати свою уяву та увагу до обріїв завтрашнього дня. Адже між нами, громадянами сьогодення, та історичним фактажем – прірва, якої не здолати без допомоги інтерпретаційних спроможностей. Для того, щоби змогти вичитати з подій минулого ті значення і сенси, які мають достатньо потенціалу та спроможності допомогти нам уже сьогодні повірити в майбутнє, щоби спільно прямувати крізь кіптяву війни, нам необхідне бачення та розуміння, який вигляд матиме наша перемога, нам потрібні контури дня завтрашнього, спільного горизонту. Яків тієї ночі добре розумів, за що боровся. А тому зміг відстояти своє майбутнє. Спільне бачення дозволить нам розшукати серед того, що вже минуло, те, що дозволить життю пробиватися на поверхню індивідуальної свідомості та колективного буття на всіх рівнях міжособистісних і суспільних відносин.

Загрози, ідентичність, цінності

Процесу підготовки повномасштабного вторгнення військ Російської федерації на територію України сприяла і процедура підтягування публічного дискурсу – пропонувалися тексти, які віддзеркалювали базовий наратив противника, формувалися вербальні конструкції та візуальні ряди, які мали б легітимізувати рішення російської влади на внутрішньому ринку та до певної міри перед світовою спільнотою, а також активувати відповідну соціальну механіку в умовах «спеціальної воєнної операції» та її нагальних наслідків. Основним щодо української реальності залишався послідовний ряд тверджень: «нації не існує» (Владислав Сурков) – «народу не існує» (Володимир Путін) – «держави не існує» (Дмитро Медведєв). А що існує? На думку російського керівництва, невпинно ретрансльовану каналами державної пропаганди, існує «історична помилка», що в підсумку підірвала наявний міжнародний порядок і несе загрозу майбутньому людства. Помилки треба виправляти: «деформації» варто «де-деформувати» (демілітаризувати, денацифікувати тощо). Іншими словами, жодна українська онтологія, відповідно до офіційної позиції Кремля, неможлива, оскільки ніколи не існувала.

Ідентичність – це не про культурний декор соціальної системи, а про механізми її онтологічної резистентності, що символізуються (словами, образами, текстами, жестами, практиками, інститутами, сподіваннями тощо). «Щось-ність» ідентичності – це рівень символізації процесів («як-ність»), які уможливлюють онтологічну резистентність системи, її здатність вистояти та рухатися далі. Ідентичність – це про верифіковані історичним процесом механізми прориву крізь екзистенційні загрози, які уможливлюють своєрідність і автономність існування – структуру системи, параметри її буття, дозволяють їй відновлюватися на рівні індивідуальної свідомості. Такі механізми в популярному дискурсі називаємо цінностями.

Перші місяці повномасштабної російської агресії демонстрували безпрецедентного рівня консолідацію українського суспільства, в основі якої було спільне для всіх нас відчуття вразливості перед екзистенційною загрозою та одне на всіх бажання будь-що чинити спротив. Завдяки діям Сил оборони та підтримці міжнародних партнерів упродовж наступних місяців українцям вдалося відтіснити противника та змінити його плани, внаслідок чого створилися умови, які дозволили значній частині нашого суспільства повернутися до альтернативної форми реальності. Ми знову опинилися на різних стежках, і далеко не всі дивляться в одному напрямку. Для багатьох із нас, на жаль, війна вже витіснена зі сфери особистих переживань, вона уже не в серці, а «десь». Перед нами знову виклик, який вимагає негайної реакції, зокрема інтелектуального потенціалу нації, щоб нагадати, хто ми, звідки і куди прямуємо.

Софія, софійність і спільнотний вимір буття

На думку Сергія Кримського, те, що впродовж історичного шляху дозволяло вистояти Росії, була жорстка влада, Україні ж – «вольність і Софія». Поняття «Софія» в цьому випадку можна екстраполювати на концепт народної мудрості, системи цінностей, що уможливлювали відносну стійкість системи національного буття та її спроможність протистояти більш потужній, агресивно налаштованій зовнішній системі. «Софія» з грецької – мудрість, майстерність, знання. Мовиться про мудрість універсальну, глибинну, як мудрість самого буття. Світ – розгорнута книга, в якій містяться знаки Творця. Зрештою, цілий сотворений «космос» («світ») – символ вічної та універсальної Божої Премудрості. Здатність вичитувати глибинний сенс із життєвих подій, обставин – мистецтво мудрої людини. Не варто зупинятися на помітному, щоб усвідомити цілісну реальність. Навіть коли мовиться про соціальну сферу. Емпіричний досвід лише частково розкриває перед нами доступ до глибин буття. Відтак «софійність» – це здатність вичитувати цей світ, віднаходити спільну основу сущого, сприймати реальність у множинності її проявів і згодом відтворювати усвідомлене на рівні соціальної взаємодії, щоб забезпечити стійкість, резистентність, безпеку соціальних конструкцій. Теософська течія софіології в Російській імперії запропонувала світоглядну систему, яка передбачає іпостатизацію Софії та надає можливості легітимації імперського режиму. У київській традиції софійність буття залишається контекстом, що конституює суб’єкта, здатного його читати.

Соціологія знання Карла Мангайма базується на твердженні, що субʼєктом мислення є не індивід, а соціальна група. На індивідуальному рівні ми інтерпретуємо, відтворюємо певні ментальні парадигми, реалізовуємо об’єктивно наявний, заздалегідь сконструйований формат звʼязку з реальністю. Мова стає посередником поміж людською свідомістю та буттям, пропонуючи символи для уможливлення комунікації буття в соціальній сфері. Тобто існує відповідний формат символів і знаків, які транслюють сенси. Мудрість буття тяжить поділитися собою, бути проявленою в розмаїтті форматів: особистісний, колективний, соціальний, політичний. Софія, Премудрість Божа, втілюється у сотвореному світі, набуває осяжних для людських чуттів та розуму обрисів; софійність – здатність людини серцем вичитати її присутність у швидкоплинності та минущості соціальних процесів, щоби закласти міцну, онтологічно перевірену основу особистісного та суспільного буття. Софійність уможливлює антропоцентричний порядок і становлення суб’єкта – герменевта й архітектора соціального порядку.

Логос, архетипи, цінності

Текст Євангелія від Івана починається словами: «На початку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього» (Ів 1, 1). Грецьке поняття «логос» («Слово» – в Євангелії друга Особа Пресвятої Трійці, сам Бог) означає більше, ніж слово як елемент мовлення. Мовиться також про процес раціонального осмислення буття, його символізацію, впорядкування екзистенційного хаосу – творення. Процес мислення відбувається одночасно з процесом вербалізації та візуалізації: ми мислимо словами та образами, впорядкованими у певну логічну структуру – текст. Тобто все у соціальному просторі обумовлене логосом. Наш процес суб’єктивного покладання об’єктивної реальності логічно впорядкований. Важливо, що слова набувають сенсу в певній парадигмі світосприйняття. Тут у нас з’являється можливість торкнутися софійності як герменевтики національного буття – здатності відчитувати прояви універсального буття у визначений історично сформульований спосіб, обумовлений символами (словами, образами, практиками, текстами), що становлять структуру національної ідентичності. Тобто спосіб відчитування буття, який транслюється на рівень організації суспільства, рівень розгортання інститутів і розбудови інституцій, що відповідає стійким ментальним конструкціям – архетипам.

Архетипи як «стійкі модуси буття» дозволяють усвідомлювати й відчитувати світ у межах певної соціальної системи в особливий унікальний спосіб, що уможливлює конститутивну диференціацію цієї системи. В комунікаційному потоці соціальної реальності архетипи проявляються на технічному рівні узгодження індивідуальної свідомості з об’єктивними, запропонованими системою нормами, стандартами, в момент ухвалення особистого рішення, а відтак присутні в культурі соціального простору як набір цінностей, на які ми звертаємо увагу в процесі ухвалення особистих або колективних рішень. Від ціннісних орієнтирів залежить механіка оформлення особистісного та інституційного дизайну. Сергій Кримський виокремлює три основні екзистенціали нашого національного буття – «вольність», «людяність» та «софійність».

Отже, Софія, мудрість буття, секуляризується до ціннісної платформи взаємодії, втілюється в соціальний вимір буття, його структуру та організацію. Артикульовані в суспільному дискурсі (культура, освіта, політика) цінності забезпечують її стійкість, цілісність, відновлення та розвиток – її безпеку. Навіть коли змін зазнає їхня вербальна конструкція відповідно до контексту певного історичного етапу, механіка не перестає відповідати засвоєним ментальним конструкціям. Вербальна структура цінностей повертає нас до неусвідомлених потреб і запитів та уможливлює комунікаційний процес – генерує онтологію – в межах системи. Ми орієнтуємося на цінності в подачі, яку нам пропонує суспільний дискурс. На індивідуальному рівні вони стають критеріями ухвалення особистих рішень, які допомагають нам впорядкувати себе і світ навколо в цілісну екосистему.

Ми родом із Софії Київської. «Софія Київська» – ціннісна система, платформа соціальної організації та суспільної взаємодії, мудрість нашого народного та національного буття, що навіть за умов відсутності відповідного інституційного оформлення уможливила онтологічну стійкість національної свідомості. Собор Софії Київської, Премудрості Божої – лише культурний символ цієї ціннісної ментальної та соціальної архітектури, який свого часу був осередком, де артикулювалися основоположні для нашої ментальності принципи. Мовиться про «мудрість київську» – про софійне читання нашої самобутності, що історично сформувалася як синтез християнської візантійської та дохристиянської словʼянської культур на території, де розгорнулася Київська держава, що стала цивілізаційною колискою нашої системи світосприйняття. Софія Київська – це не про минуле, а про завжди актуальне, про те, що навіть сьогодні у видозмінених культурних формах дозволяє знайти ефективні відповіді на екзистенційні виклики, гарантує нашу автентичність.

Прочитати світ можна по-різному

Софійність – ознака не лише самого буття, а й людської свідомості: світ піддається читанню, і людина здатна його прочитати. Схильність софіології до легітимації авторитарного правління в межах імперії суттєво віддаляє її від оригінальних посилів софійності: саме в цьому вимірі й пролягає кордон між «русскім міром» і нашим «Софійним Дивосвітом». Достатньо звернути увагу на дві поширені моделі софійної організації. Софія в християнському контексті – Божа Премудрість має три іконографічні образи: Христос, Богородиця та Церква Христова. На іконі «Софія Київська»спостерігаємо наявність усіх трьох образів, які перетинаються у вимірі зображення Пресвятої Богородиці. Отже, тут Софія Київська – увесь цей простір, уся реальність, сконденсована в образі жінки, людини, сповненої благодаті. У центрі зображення – жінка, людина, яка «вичитує» світові Божу Премудрість; тло – організований на основі цінностей (тут чеснот) соціальний простір. Софія Київська, мудрість київська – соціальний простір ціннісної взаємодії.

На іконі «Софія Новгородська» також можемо спостерігати зображення Христа, Богородиці та Церкви Христової, але Софією тут є зовсім інший персонаж. На цій іконі Божа Премудрість, Софія, зображена як окрема іпостась, особа, але не людина. Мудрість Божа втілюється в постаті, що сидить на троні з атрибутами влади в чіткій вертикальній/єрархічній композиції ікони. Звідси специфічне російське розуміння влади як носія та втілення мудрості. Такий прийом – культурний механізм легітимації влади та вертикальної структури організації суспільства. На іконі «Софія Київська» – Премудрість в образі жінки, людини в оточенні людей втілена в суспільство, в його горизонтальну структуру. І в цьому радикальна відмінність. Онтологічна основа Київської цивілізації – селективний код соціальної системи, екзистенційний чинник національної безпеки.

«Храм – Держава – Космос» – традиційний імперський наратив. Храм формує логіку держави, визначає її місію, що поширюється на космос-світ. У основі кожного імперіалізму лежить ідея експансіонізму (Ханна Арендт). Відмінності формуються лише на рівні ідеологій легітимації процесу. Коли ж розглядаємо ідеологему «Храм – Місто», то говоримо про національний наратив. Київ – не імперський центр (не черговий «Рим»), а «другий Єрусалим», ціннісно організована громада. Київська цивілізація – простір громад, де основну роль відіграє людина, суб’єкт суспільних трансформацій, господар власної долі. У апсиді Собору Софії Київської, понад Орантою, найпомітніший напис – цитата із 47 псалма: «Бог посеред міста, воно не похитнеться…» Не в пустелі, не в університетських аудиторіях, а посеред громади. Мовиться про соціальну духовність Київської Церкви. Цей напис наче привертає нашу увагу до громади як центру політичної організації суспільства: не особа є «носієм» Бога як принципу легітимації політичних процесів (монархія), а ціннісно організована громада (демократія як «софійна політія»).  

Людям потрібні люди

Отже, «софійний» – це антропоцентричний і соціально орієнтований підхід до організації суспільного життя. Те, що нас обʼєднує і уможливлює різного типу соціальну динаміку, це система цінностей, яка відсилає нас до архетипів нашого мислення. Вони – не минуле, а позачасове, метаісторичне, завжди присутнє. Особисте сприйняття реальності та ставлення до неї дозволяють корегувати вже наявні символічні структури на індивідуальному рівні розуміння. Цінності – ключі до відчитування Софії, критерії ухвалення особистих рішень та спосіб імплементації абстрактної мудрості на рівні власного життя, механізми трансформації персональної та соціальної екзистенції у відповідну екосистему. Отже, людям потрібні мости, які об’єднують без поглинання, домінування чи підпорядкування. Горизонтальність структури проявляється у спільній та відповідній субординації узгодженим значенням спільних принципів взаємодії. У суспільному дискурсі всі технічні конструкції, що об’єднують суспільство в єдине ціле, присутні як конкретні слова-цінності. 

Людям тепер потрібні мости. На згарищах і руїнах війни, де цілий світ розвалюється та розсипається дрібними крихтами, ця істина стає ще більш очевидною. Жодна людина не є «самотнім островом». Людям потрібні люди, щоб стати єдиним великим материком перед загрозами велетенських хвиль світового океану. Упродовж місяців російської збройної агресії проти України людство раптом прокинулося й усвідомило, наскільки встигло засумувати за людиною – живою, справжньою, здатною на людяність. Саме ця інтегральна людяність стоїть у самому центрі цілої софійної цивілізації. Сьогодні ми стали свідками людської краси, яку годі розгледіти в мирному повсякденні, коли людям не так часто доводиться ризикувати власним життям, щоб захистити інших людей, чиєсь життя і саму людяність. Разом із тим ми побачили масштаб загроз цілому людству, коли людям бракує людяності, бо їх її позбавили, бо в них її вкрали. Морок у серці людини, позбавленої людяності, стає глобальною загрозою – загрозою для кожного, загрозою для всіх. Сьогодні Україні потрібні відважні будівничі мостів – на полі бою, в освіті, в шпиталях, у понівечених війною громадах. Нам потрібні люди, здатні брати на себе відповідальність і об’єднувати ритми наших сердець у нездоланний клекіт нашої віри в перемогу правди та добра – справжні лицарі «Софійного Дивосвіту».

Цінності нашої культури

«Великим Вибухом», початком і базовим імпульсом «Софійного Дивосвіту» є особисте відчуття подиву при контакті з об’єктивною реальністю, яке може дозволити собі лише вільна людина. Звідси й починається конструювання цілої системи. Так формується суб’єктність – усвідомлена свобода, виявлена в дії. «Софійний Дивосвіт» – концептуалізація ціннісних засад нашої суспільної організації. До основних цінностей («маркери софійності») із соціальною значущістю, артикульованих у нашій культурі й таких важливих на цьому етапі нашої історії, що забезпечують функціонування цілої соціальної системи, уможливлюючи її цілісність, стійкість і спроможність, належать: свобода і справедливість (економічні цінності), сердечність/гідність і соборність (політичні), пам’ять і надія (метафізичні), диво (естетична).

Ефективність соціальної системи вимірюється передусім її здатністю до відновлення власного потенціалу та розвитку спроможностей при подоланні загроз екзистенційного характеру. Відсутність чітких селекторних механізмів упродовж історичного процесу державотворення унеможливлювали організацію стійкої та ефективної соціальної системи в Україні. Основною залишалася динаміка адаптації до більш спроможних систем, що регулярно спричиняли екзистенційні загрози для національної та державної організації українців. «Софія Київська» – інтегрована в культуру ціннісна платформа, що демонструє наявність національної суспільної та політичної онтології, легітимуючи у відповідний культурний спосіб базові процеси суспільної та інституційної взаємодії, прокладаючи шлях крізь виклики самому існуванню. В її епіцентрі – вільна людина, суб’єкт історичного процесу, здатний у незумовлений ідеологією спосіб дивуватися дійсності та, спираючись на засвоєнні ціннісні орієнтири, торувати власний шлях крізь усі можливі виклики до омріяних обріїв свободи.

Можливо, саме сьогодні нам варто відважитися перечитати нашу історію, прямуючи слідами наших софійних героїв. Морозний січень, пізній вечір, після п’яти годин бою основним силам українських вояків вдалося виконати завдання, значно затримати чисельніше військо російського есера Муравйова та відступати до Києва. А група з майже 30 молодих озброєних студентів потрапила в полон. У одного з них цілиться кат, а він починає співати «Ще не вмерла Україна…». Підхопили й інші. Нагадаю, що це не сучасність: у цього хлопця не було надії, що колись офіційна історіографія згадає про нього, його вчинок не знімали на відео, не було сповільненого кадру та музики, як у голлівудських фільмах. І ось вона – молода українська душа під Крутами, яка на цілий світ співає, ким ми є: тільки справді вільна людина, яка усвідомлює власну свободу та почувається господарем свого життя, здатна заспівати, заглядаючи в очі смерті. Двадцятилітній Гриць Піпський зміг…

Російська воєнна агресія проти України чітко продемонструвала, що в ХХІ столітті людство нарешті отримало емпіричні докази того, як авторитарна держава в довгостроковій перспективі може викорінювати та руйнувати індивідуальну суб’єктність, що становить основу демократичного суспільства з притаманними йому верховенством права та повагою до прав людини. Аналізуючи поведінку росіян, легко констатувати, що 30 років авторитарного формату організації суспільства та держави в Росії, яка системно усувала альтернативні бачення та підходи, сформували людину, здатну не лише без критичного аналізу та зайвих упереджень діяти проти людяності, а й пишатися вчиненими злочинами, якщо таким був наказ («нада!»). Механізм поглибленої інтеграції в суспільство у такому випадку вимагає не відповідності дій універсальним цінностям і принципам, а очікуванням керівництва чи інституційній інтерпретації (Російська Православна Церква) таких ціннісних стандартів.

Механізм прориву в майбутнє

Тобто ідентичність – не пастка минулого, а динаміка, механізм прориву в майбутнє. Ми вже проривалися не раз! Основне питання: а що саме дозволяло нам це зробити? Цей механізм дозволить нам долати труднощі й надалі. Триває повномасштабна війна – це екзистенційна загроза. Водночас існують інші виклики, яких нам не оминути: демографічна криза в Україні, глобальна зміна клімату, пандемії, криза демократій та посилення авторитаризму з новими можливостями використання ШІ.

Ключовим для нашої ідентичності є поняття волі. Вона виходить за рамки часу та простору і не завжди дозволяє себе ідентифікувати. Воля має стати свободою – бути осмисленою і скерованою до бажаних горизонтів, реалізованою на практиці людиною, яка вважає себе господарем свого життя. І цю трансформацію має забезпечити освіта. Без освіти ми не прорвемося.

«Софія Київська» як система цінностей (свобода, справедливість, сердечність, соборність, пам’ять, надія, диво тощо), що забезпечує онтологічну платформу національної ідентичності, здатна консолідувати українське суспільство та легітимізувати його інституційний дизайн, бо не один раз доводила свою спроможність забезпечити цілісність і безпеку нашій самобутності в умовах різноманітних геополітичних проєктів минулого. Ключовою залишається здатність цієї системи не поглинути індивіда колективною ідеологічною доктриною, а підсилити здатність особи відчути відповідальність за власну свободу, стати справді господарем свого життя. Адже саме в цій парадигмі й розгортається цілісний потенціал людини та народу – Дух України як століттями загартована та перевірена здатність бути вільними та гідними, здатними реалізовувати власний життєвий потенціал у служінні спільному благу.

Наївними сьогодні видаються спроби шукати українську ідентичність в скандинавській міфології, візантійській деспотії чи московському православ’ї. Вона – наша, київська: її не знайти лише в минулому, її варто шукати в бою. Бо ж ідентичність – результат боротьби, як і майбутнє – наслідок здобутого в бою благословення. А в кожній битві чи не найважливішою передумовою успіху є пам’ять про те, навіщо нам цей бій. І так важливо не забути, хто ми і звідки. Ба більше – куди саме прямуємо. Пам’ять уміє промовляти гучно. Тож нехай її впевнений голос невпинно нагадує нам крізь кіптяву численних століть про нашу місію, наш шлях, про те, що ми не загублені на манівцях минувшини, а навіть сьогодні у клекоті бою відчуваємо себе «покликаними до свободи» (Гал. 3, 15).

о. Андрій Зелінський, ТІ

Поділитися:

Популярні статті