Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Поляки і Митрополит Шептицький

(Продовження з лютневого числа)

Намагання поляків паралізувати впливи й дискредитувати усю діяльність Митрополита Шептицького не минули також його заходів для об’єднання Церков. Уважаючи унію тільки помостом до переведення православних на латинський обряд і з цим до винародовлення, поляки старалися применшити доцільність Велеградських з’їздів, зорганізованих о. Антоніном Стояном і Митрополитом Шептицьким, підсуваючи їм політичний характер та поширюючи серед австрійських урядових кіл чутки про їх шкідливість та небезпеку «панславізму».

Едвард Воронецький писав, що спроби велеґрадців у напрямі наближення двох Церков не можуть мати успіху, бо «Східня Церква реакційна й антикультурна, а унія з нею — це фатальний задум і незмірно шкідливий для Західньої Церкви».[1] Інший польський автор, ксьондз Шидельський, наводить цитату з брошури кс. Моґля «Потваж чи нєпорозумєнє», де говориться про те, що «польські ксьондзи, зайняті боротьбою з православ’ям і східньо-слов’янським обрядом, не можуть у ніякий спосіб захоплюватися кирило-методіївською ідеєю і Велеградськими з’їздами».[2] Шидельський уважає твердження о. Авреліо Пальмієрі, що поляки стоять на перешкоді до об’єднання Церков, «кривдячим» і додає, що «нам не вільно славити Росію і слов’янський обряд — навіть не випадає з огляду на єдність у костьолі вивішувати гасла про слов’янську Літургію, популярні для багатьох, але такі, що можуть розпалити нові суперечки й непорозуміння»[3].

Численні відгуки преси викликала знаменна промова Митрополита Шептицького 28 червня 1910 р. на одинадцятому засіданні 22-ої сесії австрійської Палати Панів, під час якої обговорювано справу бюджету. У своїй промові Митрополит заторкнув питання надто занедбаних культурних потреб українців і вказав на конечність утворення українського університету у Львові. З цього приводу празькі «Народні Лісти» писали: «Ми, чехи, не маємо, на жаль, такого князя Церкви, котрий пам’ятав би, що священик, як також аристократ, повинен більше, ніж кожний інший чоловік, іти з народом і працювати та боротися за нього». А в «Лідових Лістах» з Брна читаємо: «Серед усіх партій збудило подив, як граф Шептицький своїм парляментарним дебютом покористувався на те, щоб боронити культурні намагання свого народу з такою теплотою, що будила прямо сенсацію».

Як інакшою була реакція на промову Митрополита з боку польської і опанованої польськими впливами віденської преси! Соціял-демократична «Арбайтерцайтунг», звичайно оборонець прав слабших народів, збула промову кількома фразами, хоч обширніше звітувала про наради Палати Панів. Те саме зробив центральний орган австрійських клерикалів «Дас Фатерлянд», який ніколи не був прихильний до українців і завжди дивився на австрійську політику крізь призму польських інтересів.

Очевидно, не бракувало в німецькомовній пресі також похвальних коментарів на промову Митрополита, як от у газеті «Уніо» в Празі, де читаємо: «Появився в Палаті архиєпископ граф Шептицький, щоб з найбільшим натиском виступити в обороні культурних інтересів і бажань руського народу. Гарна мужеська постать цього князя і його теплі відозви про культурні домагання русинів, як також про їхні бажання в царині вищого шкільництва зробили глибоке враження у цілій плянеті».[4]

Промова Митрополита Шептицького в справі українського університету, як зрештою усі його дотогочасні старання поліпшити політичні й культурні відносини українців у Австрії були дуже не по нутру полякам, і вони пильно слідкували за ним, зокрема у Відні. Багато розголосу знайшла у віденській пресі подорож Митрополита до Відня 27 січня 1911 р. У ній кореспонденти добачували спеціяльні політичні цілі, не зважаючи на те, що Митрополит, як тайний радник, кожного року складав цісареві новорічні побажання, а як член Палати Панів конферував з президентом міністрів.

Здогади столичної преси суперечили один одному; «Вінер Альгемайне Цайтунґ» і «Фатерлянд» повідомляли, що Митрополит, як «енергійний борець за польсько-українську угоду», обговорював, мабуть, справу Галицької сеймової реформи та взагалі українське питання, під час коли «Ноєс Вінер Журналь» назвав вістку про справу угодових переговорів між українцями й поляками безпідставною.[5]

Як би не було, «Дзеннік польскі» писав з того приводу, що «якби граф Шептицький предложив своє посередництво в краю, на соймовім грунті, то певно міг би дуже добре прислужитися своєму й польському народам», але посередництво у Відні не має ніякого значення. З другого боку, «Газета народова» зовсім відкидала можливість будь-яких українсько-польських переговорів під покровом центрального уряду, мовляв, Відневі до цієї справи зась, бо вона є внутрішньою, «крайовою», справою.

Відносно побуту Митрополита у Відні ця газета підозрівала, що йдеться тут «або про виєднання у цісаря аболіції для загрожених процесом українських героїв за стрілянину у Львівськім університеті 1 липня 1910 p., або, може навіть здається Шептицькому, що виєднає цісарський декрет на відокремлення українських катедр з Львівського університету і створення з них самостійного наукового заведення — з поминенням законодатної дороги».[6]

Таким комбінаціям поляків на тему політичної акції Митрополита не було кінця, і всі вони були проникнуті неприхильністю, а то й ненавистю до його особи, як це видно з клеветничої кампанії, що її вони повели проти нього за його зносини з о. Аврелієм Пальмієрі і князем Максом Саксонським.[7]

Про цю кампанію газета «Тегліхе Рундашав» подала з Риму таку вістку: «Спершу поляки силкувались у галицьких і італійських газетах, а потім у Ватикані зробити двох своїх противників, о. Пальмієрі і Митрополита Шептицького, відповідальними за ідеї князя Макса, бо князь Макс був перед двома роками в гостині у Митрополита у Львові, щоб студіювати в руських бібліотеках. Цю смішну польську атаку курія признала справедливо за маневр у цілі повалення кандидатури Митрополита на кардинала у користь польського шовініста архиєпископа Більчевського».[8]

Низкою здогадів і різними політичними міркуваннями зареагувала польська і інспірована нею деяка німецька преса на побут Митрополита Шептицького в Америці в 1910 р. і рік пізніше на його резигнацію з поста віцемаршалка сойму. При першій нагоді поляки поширювали наклепи на нього й представляли його як людину, негідну довір’я, і тоді принц Павло Сапєга писав, що «Митрополит має проти себе польську опінію тому, що він є стійким і гарячим прихильником руської національної ідеї і з’єдиненого обряду».[9]

Про резигнацію з поста віцемаршалка сойму повідомляла газета «Ноє Фрає Прессе» за польськими інформаціями ось так: «В часі обструкційної кампанії українських сеймових послів останньої осени відбував Митрополит візитаційну подорож по Америці та говорено тоді, що він навмисно продовжує свій побут у Америці і вижидає там кінця соймової сесії, щоб не мусіти в заступстві крайового маршалка гр. Баденія вести провід у соймових засіданнях і при тій нагоді зазначити своє становище до обструкції українців, які бачать у Митрополиті свого провідника й покровителя. Як відомо, руські посли в останнім часі заявили, що мають намір також надалі спинити соймову діяльність, якщо польська більшість не ухвалить такої виборчої реформи, яка вдоволяла би русинів. Числяться отже з дальшою руською обструкцією, яку Митрополит з уваги на своє церковне й товариське становище ледве чи міг би явно поширити. Щоб через ту суперечність не потрапити у невигідне положення, Митрополит постановив зрезиґнувати зі становища крайового віцемаршалка». [10]

Ці твердження «Ноє Фрає Прессе» були неоправдані, бо перед виїздом Митрополита до Америки нікому не було відомо, що в соймі прийде до обструкції, а крім цього Митрополит ніяк не міг вернутися до Львова, коли до неї дійшло. Нарешті, ще перед своїм виїздом за океан Митрополит заявив намісникові, що з уваги на стан здоров’я і церковні заняття він задумує зрезигнувати з поста віцемаршалка сойму і на свого наступника пропонував єпископа Чеховича.[11]

В цім моменті не маємо докладних інформацій про реакцію поляків на арешт і заслання Митрополита Шептицького 1914 р. Знаємо, що «Ілюстровани Кур’єр Цодзенни» помістив з цього приводу насмішливу замітку, що Митрополит «дістався вкінці між своїх», зате Фелікс Пшисєцький дав прихильну оцінку діяльности Митрополита. Він писав: «Поминаючи політичні погляди Львівського Митрополита, гр. Шептицького, муситься признати, що той видатний достойник Церкви бачив ціль свого життя у зміцненні унії з Римом і в протидії православним течіям у Галичині. Палата Митрополита Шептицького була прибіжищем для багатьох переслідуваних російським урядом уніятських священиків, його лучили зв’язки з горсткою видатних росіян, котрі мріяли про злуку Росії з Римською Церквою…

Подорож Митрополита до Америки охоронила багатьох уніятів перед пропагандою православ’я й завдала удар емісарам синоду, які, не маючи змоги діяти в Галичині, увихалися серед галицьких емігрантів у Америці і там не турбовані ніким, перетягали селян на лоно Православної Церкви. Своєю діяльністю гр. Шептицький стягнув на себе ненависть цілого православного синоду, того потужного протектора клича «визволення Східньої Галичини».[12]

Дуже можливо, що донощицька діяльність поляків проти Митрополита зменшилась, якщо не припинилась у перші роки Світової війни. Зате вона посилилась по звільненні його із заслання 1917 р. Саме під впливом польських (і російських) кіл французький амбасадор у Берні писав 11 серпня 1917 р. до Парижу, що «так, як усі прихильники незалежної України, Митрополит є більше чи менше свідомим агентом Центральних держав і став би дуже небезпечним, коли б переконав Рим, що самостійність України принесла б великі користі для Католицької Церкви». Він додає, що «у польськім середовищі бажають, щоб італійський уряд відмовив монсіньйорові Шептицькому в’їзд на його територію».[13]

В іншому листі до міністерства закордонних справ Франції амбасадор писав, що «польські знатні особистості, в тому граф Лев Чарнецький, радіють з невдачі Митрополита з його поїздки до Риму, невдачі, до якої вони, за їх власними висловами, також причинилися».[14]

Погане світло кидає на поляків їхнє відношення до Митрополита Шептицького в 1918 й наступних роках. В листопадові дні вони поставили сторожу біля митрополичої палати, заборонили Митрополитові виходити із неї, а в місті польські жовніри, одягнуті в церковну одіж, вешталися по вулицях і насміхалися й ображали достойників Української Католицької Церкви. Ті їхні вчинки поляки намагались пізніше пояснювати як реванж за видумані українські звірства, а архиєпископ Й. Більчевський помістив у одному із своїх листів фальшиву поголоску, мовляв, українці витяли одному із польських ксьондзів язик.[15] Як уже сказано вище, Більчевський брав Митрополитові за зле, що він опирався на українців, а не на старорусинів, зі своєю нехіттю до нього не крився навіть перед чужими йому людьми та поборював «кожний крок Шептицького й про кожну його промову, навіть про обідовий тост, відзивався до мене (Бобжинського, прим, наша — O.K.) зі злобою».[16]

Не обійшлось Митрополитові Шептицькому без прикрощів з боку поляків у 1919 році. Вони не дозволили йому виїхати до Станиславова, щоб там відправити Богослуження у 20-ту річницю його єпископства, а «Ілюстровани Кур’єр Цодзенни» від 8 жовтня 1919 р. назвав «безличною провокацією» обіжник Митрополита до наших священиків, де він доручав їм користуватися українською мовою при всяких урядових контактах з польськими окупацій­ними властями.[17] Загально відомими є знущання над українськими полоненими в сумної пам’яти таборах у Бересті-Литовському , Стшалкові, Домб’ю, Модліні, Пикуличах та ін., і про них писала також польська преса.[18]

Саме з цього приводу Митрополит виготовив листу 498 священиків і ченців, які перебували без вини у тих концентраційних таборах. Цю листу він передав о. Йосафатом Жданом, ЧСВВ, Апостольському нунцієві А. Ратті, який сказав, що «польський шовінізм засліплює навіть найбільших церковних достойників».[19]

Завдяки його інтервенції в’язнів звільнили, і тоді Митрополит Шептицький написав подяку Пілсудському, з яким мав зустрінутись при кінці листопада 1919 р. на головному двірці у Львові. До цієї зустрічі не допустили польські жандарми, задержуючи Митрополита при виході із палати й повідомляючи фальшиво Пілсудського, що Митрополит не хоче бачитися з ним. Іншою сумною подією того року було перемінення поляками української семінарської каплиці на кіно. Нунцій Ратті не хотів вірити, коли про це оповідали йому вислані Митрополитом у січні 1920 р. о. Леонтій Куницький і о. Й. Ждан, ЧСВВ, мовляв, вірменський архиєпископ Теодорович говорив йому, що такого не було.

(Далі буде)

[1] Edward Woroniecki. «О cerkwi wschodniej і ruchu katolickim na Rusi», Swiat slowianski, rocz. 5, tom 2, nr. 55-56; 106-107, sierpien-wrzesien 1909

[2] ? Szydelski. «My a wschod slowianski». Swiat slowianski, rocz. 6, tom 2:150, wrzesien-pazdziernik 1910

[3] Там же.

[4] Діло, 2 липня 1910, стор. 6

[5] Діло, 28 січня 1911, стор. 5

[6] Діло, 31 січня 1911, стор. 5

[7] Осип Кравченюк. «Князь Макс Саксонський, приятель Митрополита Шептицького», «Патріярхат», 22, ч. 10: 8— 11, жовтень 1989

[8] Діло, 2 лютого 1911, стор. 5

[9] Paul Sapieha. «Religious persecution in Galicia». Times (London), May 29, 1912, p. 5

[10] «Резигнація Митрополита з уряду крайового віцемаршалка», Діло, 2 лютого 1911, стор. 5

[11] Там же.

[12] Feliks Przysiecki. Rzady rosyjskie w Galicji Wschodniej. (W Piotrkowie, 1915), pp. 62-63

[13] Володимир Косик. «Нездійснена подорож Митрополита Шептицького до Риму в 1917 р.» Intrepido Pastori. (Romae, 1984), p. 422

[14] Там же, стор. 427.

[15] Joseph McCabe. The Papacy in politics today; Vatican plots in Spain and other countries. (London, 1937), p. 118

[16] Michal Bobrzynski. Z moieh pamietnikow. (Wroclaw 1957), p. 370

[17] Осип Meґac. Трагедія Галицької України (Вінніпег, 1920), стор. 155.

[18] Там же, стор. 127-140.

[19] Шлях (Філядельфія), 30 липня 1989, стор. 4

Поділитися: