Порівнюючи історію Церкви *

В перших часах християнства, як свідчать Діянія, громада вірних мала одне серце і одну душу. Апостоли з великою силою свідчили про воскресіння Господа Ісуса і були всім вельми любі (Дії 4, 32-33). Гадаю, що ця спаяність вірних мирян була вислідом спаяности між їхнім проводом апостолами.

Вже в тих часах виникає слово пресвитер — старший, бо християни творили зорганізовану громаду і в них мусіла бути якась старшина. Це вже із самої природи і веління Христового. Та одночасно виникає в Церкві слово «отець» на означення церковного авторитету. Назва базується на навчанні св. Павла про містичне тіло. Саме поняття тіла приводить на думку відношення батьки-діти. Нема батьків, немає і дітей, а коли є діти, то мусять бути й батьки, тобто ті, що передають новому поколінню тіло.

Ось ця містична родинна спаяність перших християн давала їм силу внутрі і вплив назовні. Не було якоїсь клясовости чи касти, яка б верховодила в спільноті. Ця кастовість виникла згодом і послабила Церкву і внутрі, а ще більше назовні. Церква стала, так сказати, бюрократичною, а не надприроднім збором віруючих, що прямують до небесного Царства.

Сам Христос свідчить, що він знає свої вівці і вівці знають свого доброго пастиря, а за іншим не підуть, бо не знають його голосу. Нині ж часто вівці не знають пастирів, бо пастирі роблять так, щоб їх не знали. Вони в багатьох випадках цілком не знають і не числяться зі своїми вівцями.

У перших часах апостоли та їх наслідники до вірних зверталися: «мужі-брати!». Значить, уважали своїх духовних дітей за дорослих і зрілих, а не малюків. Це дуже багато значить, коли батько ставиться до сина, як до мужчини, то той син вміє і належно, як дорослий, трактувати свого духовного батька. Усяке формалістичне трактування духовних дітей не вело і не приведе до добра.

Маємо в перших віках таке явище, що у виборі владик брали участь і вірні, не тільки священство. І мусимо сказати, як знаємо з історії, то християнські спільноти вибирали добрих владик. Для прикладу такий святий Амбросій, що навіть ще не був хрещений. Або й святий отець Миколай та й другі. Треба завважити, що пізніше ціла плеяда аріянських та інших неправославних владик не була вибирана мирянами, але цивільною владою або єпископатом тої марки. Цивільна влада уживала тих виборів для своїх цілей.

Первісні владики та пресвітери у подавляючій більшості не були бюрократи. Не гонилися за церковними титулами та матеріяльними добрами, що їх згодом створила середньовічна Церква. Давніше не було такого правничого зрізничкування та митарств навіть у літургічному житті.

Власне така однодушність і односердність не ділила цілком містичного тіла, хоч була певна свобода внутрі, яка цементувала християнські громади.

У ті часи повної містичности Христового тіла не лише духовні чи посвятні, але й миряни йшли на смерть за віру без жодних софістичних рацій. Ці останні перевищали чисельно ієрархію та клир. Миряни перейшли масове мучеництво, як от згадати сорок вояків-мучеників, табаїтський легіон св. Маврикія у Швайцарії та нікомедійські мученики.

Сьогодні ми не маємо християнської масовости, але тільки збіговиська, які однодушно можуть кликати «Осанна», а завтра ж з ще більшим ентузіязмом вигукувати «Розпни його!». Нинішня Церква зрізничкувалася і розділилася: духовенство, ієрархія, посвятні, члени різних рухів, як от курсілісти, що становлять майже секту в Церкві, та й врешті на самім кінці миряни. Кожен, як видимо, тримається того, що його в Церкві ділить, а не того, що його з цим містичним тілом об’єднує і чого так хоче сам Христос і природа спасення спільноти!

З того видно брак довір’я і то на вищих верствах Церкви. Скільки це викликає непроханих думок і додумувань, отаке наприклад настановлення на префекта Східньої Конгрегації латинника. Єдиним винятком був маронітський каноніст і кардинал Акакій Кусса. Всі інші були латинники, які духу Східньої Церкви не знали і не знають. Ось візьмім індійця кардинала Лурдусамі, який провів «уравниловку» християн в Індії і загнав до загороди малабарців і маланкарців.

Дивно, що в цивільних справах справедливість очолює юрист, медичні установи — медик, будівничі — архітект. Теж у війську авіяцію — летун, морські сили — моряк, а в Церкві не так. Все мусить латинник бути наганячем і контролером над східніми. А чому? Бо їм не віриться! Ось вже зверху яскравий та кричучий доказ дискримінації та браку примітивного довір’я до східніх! Навіть не до мирян, але й до ієрархії!

Добре завважив польський журналіст, що українському перемишльському єпископові треба підпорядкуватися польському варшавському кардиналу, але польській церковній провінції в Лодзі можна належати до Риму безпосередньо. Питається той журналіст: як то український єпископ є таки нижчий від латинського? І то на протязі нашої історії тягнеться червоною ниткою по відношенні латинників до нас. Як то легко і скоро було настановити латинську ієрархію в колишнім Союзі, а як тяжко визнати Патріярха УКЦеркви.

Коли ж нема довір’я, то приходить автоматична замкненість і засекреченість. Певне, що якась дискреція і в родині повинна бути, але не табу. Миряни — це діти, але дорослі діти, не малята. І їх як дорослих дітей треба трактувати. Мирянин відчуває відстань між ним і духовником чи ієрархом та й тим самим чується понижений і неповним членом Божої родини. Він тільки малюк. Його знають, як треба грошей, і тоді навіть по-українському до нього забалакають і навіть вдарять на український патріотизм. Але це все таке вдаване і штучне. Зрештою, ніхто не хоче бути тільки шаховим хлопцем у Церкві. І дивно, що нинішня наша Церква не виховує в людей пошани до самих себе.

Теж додамо, що на протязі церковної історії усяка нездорова ревалізація групи глибоко відбивалася на житті Церкви. Маю на думці юдео-християн, що кривдили гелленів-етніків при розподілі милостині. Згодом приходить горохищність романського первня. Він гороїжиться проти геленсько-візантійського способу християнства і пізніше приходить до зудару германської раси з латинською. Перший зудар дає східню схизму-роздор, а другий — протестантизм. В обох випадках була це не так догматична справа. Навіть вибір трьох папів — це була поавініонська трагедія, де папи-французи хотіли верховодити в Церкві, яка складалася не тільки з французів чи романців, але з багатьох інших рас!

Пригадаймо страхіття і терор, що його викликали в Греції різні латинські цісарства і патріярхати, то матимемо ясний образ цієї дискримінації та роздирання містичного тіла Христового. Усе показувати на цезаропапізм візантійських імператорів, а не побачити різних інвеститур та середньовічних терзань папів з різними барбаросами, то цілком несправедливо.

Цезаропапізм існує понині в римській Церкві. А чим є остполітик, яка жертвує і нашим патріярхатом та й нашими вірними в краю і ще більше в діяспорі. Несинодальне назначування владик останніми часами — це виразний доказ цезаропапізму в Церкві.

Отож нам треба повертатися до первісної практики Церкви: хай буде в усіх одне серце і одна душа. Хай Церква буде містичним Тілом. Мусять зникнути пересуди.

З опінією здорової частини мирян Церква мусить числитися. Вірні мають слушні домагання,Але що ж, наші церковники на такі речі глухі й німі. Але ті самі церковники потраплять покликуватись,що от «люди хочуть» так і так. А вони їх уже наперед обробили, щоб пішли за їхніми намірами і плянами. А ті наміри і пляни є якраз погубні для нашої Церкви та й ведуть її до смерти. Недармо колись латинники казали нераз: «захопимо їхні церкви», а сьогодні ж ті самі наші західні «приятелі» говорять: «Самі рутенці нам передають у руки їхні церкви та установи». Дивіться, як вони самі зі середини, без жодної принуки, англічаться!

Колись самі духовники призналися, що вони вже давно б були поанглійщилися, тільки вірні миряни не дають! І це в католиків і в православних, які з неменшою вервою женуть на англійське як уніяти. Це бачимо щодня. Вже і в Латинській Америці бачимо таких невдах, що слова по-нашому не заговорять до мирян, бо їм легше висловитися по-чужому, бо вони по-своєму добре не вміють, і так далі. А ще й неправдомовствують, що от є такі, що «не розуміють», але що більшість розуміє, то їм це не болить.

Читач церковної історії

 

* Цю статтю друкуємо з незначними скороченнями. Стаття є написана у гострому тоні. Редакція без згоди автора опустила деякі імена, але затримала її дух, настанову і зміст. Бажаємо тільки підкреслити, що ім’я автора відоме редакції. Автор е духовна особа. Цією статтею бажаємо показати, як думають деякі духовні особи.

Редакція

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>