Відразу мусимо обмовитися, що терени, про які піде мова нижче були втрачені не з байдужої занедбаносте оо. Василіянами своїх душпастирських і просвітницьких обов’язків, але виключно з жорстокосте російських царів, які спільно з інструментарним російським православієм нищили все, що мало якесь відношення до поунійної української духовности.
Отже, почнемо з того, що 16 травня 1999 р. о год. 14 в місті Києві при вул. Смірнова-Ласточкіна 7, відбулося торжественне закладення наріжного каменя під будівництво церкви і манастиря св. Василія Великого. Правда, нині трудно когось здивувати широким фронтом робіт по зведенню нових, реставрації і реконструкції старих, понищених більшовиками храмів Божих на всій території України. А найбільше в Галичині. И робиться це в ситуації комплетного занепаду в державі економічних та фінансових можливостей її громадян. Цей парадокс дивує не тільки іноземців, які навідують Україну, а й нас самих, в Україні сущих. Та повернемося до київської будови. Хто б там що не говорив, але мусимо бути свідомі того, що акт освячення будови, про який тут мова — це для нашої Церкви подія епохальної ваги. Якби це діялося десь на терені, колись повністю, а нині в більшості, греко-католицької Галичини, то це була б така собі одна із цілого ряду будов манастирів Василіянського Чину після більшовицько-православних погромів УГКЦ. Але ж це в Києві відбувається, який не був і, на жаль, не є прихильний, або. хоч би навіть толерантний до того всього, що галицько-українське, бо воно для них «уніяцьке»; в російсько-православній інтерпретації, розуміється. За підтвердженням такої думки не треба далеко ходити. Маємо прикладів уже з нинішньої, сказати б, українсько-державницької історії досить. Взяти хоч би справу виділення ділянки під будівництво патріяршого комплексу УГКЦ в столиці. Ця формальна, але необхідна в кожній правовій державі тяганина триває вже яких сім років. І хто тільки не упоминався про це, хто тільки не оббивав пороги столичних чиновників, починаючи від перших осіб ієрархії УГКЦ, до звичайних, світських урядовців зі святоюрської гори, аби якось довести цю справу до кінця. Проте, крім обіцянок і всяких «казьонних» відписок. Церква нічого більше не дочекалася.
Послідним часом вдалося якось «вибити» ту ділянку і, гейби всі формальности вже полагоджені. Але… не в Києві-місті. а на лівому березі Дніпра, на так званій Дарницькій стороні. Це промисловий придаток метрополії, населений виключно російськомовним пролетаріятом. А там далі — «степ та й степ кругом безкраїй, аж до моря берегів», як писав поет. Це величезні простори і терени якогось апатичного безвір’я і бездуховносте, що є наслідком довговікової «сумлінної» праці царських та більшовицьких режимів «імперії зла». Нині ці терени, на яких дуже рідко де видніється церковний купол, дає, власне, ту велику цифру «парафій» РПЦ. якими постійно легітимується її сабаданівська філія в Україні. І кожен такий «пріход» — чи то в церкві, чи в «молєльном домє» — нараховує по кілька або по кільканадцять спрацьованих в колгоспах бабусь, які тут намагаються по-російськи говорити, бо так «батюшка і матушка говорят». Про все це пишу, маючи великий багаж власних спостережень, бо колись і службові потреби, і «муза дальних странствій» — покровителька туризму — волочили мене Україною в запізнілих пошуках героїв духа «дикого поля» за Андрієм Чайковським. Цей ліричний відступ, а, властиво, ремінесценсії, викликані не чим іншим, як подією в Києві з 16 травня AD 1999. Бо. стоячи на фундаменті майбутньої церкви св. Василія Великого, такі думки силоміць пхаються до голови.
І думається таке: чому то українська держава спихає патріярший центр УГКЦ на межу того «дикого» під кожним оглядом поля, коли, наприклад, мусульманський центр, якого ніколи в Києві не було, буде тепер таки «во Києві-граді». А різні-прерізні секти повністю обсіли центральну частину нашого українського Єрусалиму. Сумні висновки в зв’язку з цим самі по собі напрошуються. Чи не почати б нам все від початку, домагаючись, в першу чергу, через наших галицьких депутатів у Верховній Раді місця таки в Києві? Бо хто, коли вибереться з Києва до патріяршого собору, на Дарницьку сторону, коли у самому центрі буде василіянська церква? А є ще каплиця на Аскольдовій могилі, ну і дзвіниця, що служить тепер за церкву, якою «відвінгував» нас український уряд ще за всепам’ятного президенства Леоніда Кравчука. Думаю собі, що якби відповідна депутація перших осіб з ієрархії УГКЦ, піддержана представниками галичан з Комісії ВР, що, нібито, займається справами духовного відродження , відвідала переобраного посадника міста та попросила б про якесь гідне місце під забудову, то воно – те місце — мусіло б таки знайтися. Можливо, що тих відвідин мало б бути кілька. Бо все ж таки, Посадником є Омельченко, а не якийсь Суркіс. То чейже не відмовить. Але, коли йти по лінії найменшого спротиву, то, звичайно, залишимось в «дикому полі». Бо думається приблизно так: невже мерії великих метрополій заморських країн. (Нью Йорку, Чікаго, Мельборну, Торонто та інш.) були більш прихильними до потреб наших імігрантів (що починали своє утвердження на далеких континентах з побудови храмів) виділяючи їм ділянки в місцях, які задовільняли петентів? Та хіба ні! Але ці послідні мали велике почуття відповідальносте перед історією і здорові амбіції бути представленими своїми святинями у відповідних для них місцях. Бо ж будується храм Божий не на рік, не на десять, а на віки. Тим часом, місце на Дарницькій стороні годилося б хіба, що під місіонерську станицю оо. Василіян або Студитів, які починали б свою місійну працю в цьому чужому духовному просторі. Патріярший собор на тому місці завжди буде порожній, а на патріяршому подвір’ї будуть «мир і тишина». Сумно усвідомлювати собі ці факти, а ще сумніше говорити про них. Та такі, на жаль, наші «київські» реалії.
Повертаючись до теми освячення наріжного каменя, треба зазначити, що цим актом оо. Василіяни навічно повернулися до місця, звідки розпочався могутній похід руського монашества по всіх землях Київської держави, несучи світло Євангелія і християнської культури поміж народи, які населяли землі Східної Европи. Відомо, що Василіянський чин — це, так би мовити, інтелектуальна еліта нашої Церкви, з якої виводилися всі Київські митрополити в минулому. До цього Чину належала найбільша слава Української Церкви і народу XX ст. — Галицький митрополит Андрей граф Шептицький, а також Плятонід Філяс, Атаназій Великий та інші. Чин зазнав найжорстокіших переслідувань, які нераз доконувались за московським сценарієм нашими таки руками. Згадати хоч би велику гайдамацьку різню 1768 p., якої сумний 230-ий ювілей минулого року ми відзначали. Про це та й про те, про що згадано вище, під час освячення наріжного каменя офіційно, звичайно, не говорилося. Але ці історичні події згадувалися в приватних розмовах присутніми на цій урочистій церемонії. Вона ж бо відбувалась тепер в нових політичних умовах, в Українській Державі, в присутності й за участю міських властей та багатьох іменитих горожан нашої столиці. Тому можемо впевнено сказати, що акт освячення наріжного каменя з вмурованням у фундамент капсули з відповідною грамотою (подається окремо) — подія величезної історичної ваги. Бо власне цим актом Українська Греко-Католицька Церква навічно закріпила свою законну присутність в столиці князів і президентів Української Держави, як рівно ж столиці великих Києво-Галицьких Митрополитів.
В літопис діянь оо. Василіян у Києві уже вписана перша сторінка. І, дай Боже, аби в добрий час. Але на закінчення годиться згадати тих, хто причинився до того, аби почати той літопис. Отже, започаткований він, як казали в старовину, «тщанієм і іждівенієм» (старанням і коштом) всього Василіянського Чину (іждівеніє) з ініціятиви Провінції оо. Василіян в Україні (тщаніє). Посередньо дізнаємось з редакції журналу «Патріярхат», що фінансовий «фундамет» поклала, як і багатьох інших випадках, наша щедра діяспора («да не оскудієт рука дающего!»). Ініціятором і послідовним реалізатором самої ідеї є нинішній протоігумен Провінції ЧСВВ о. Теодозій Янків. Про нього кажуть, що він має не одну, а дві харизми; він не тільки добрий проповідник, рухливий місіонер і організатор монашого життя, але також і «великий будівничий», що вміє для досягнення поставленої мети знайти відповідних людей.
Власне завдяки цим «відповідним людям», що їх відшукав о. Теодозій серед киян справа, можна сказати, відразу рушила з місця. Виготовити проект і полагодити всі необхідні юридично-бюрократичні формальносте погодилася професор архітектури, бувший депутат В. Р. Лариса Скорик. Її великий авторитет у Києві й величезна пробивна сила заощадили о. Теодозієви багато часу в його «хожденії по муках» в пошуках відповідного місця, а потім згоди міських властей на таке, нехарактерне для Києва (навіть в нинішні часи), будівництво. Отже, цій шляхетній жінці належиться велике галицьке «дякую», що манастир і церква св. Василія Великого будується не десь на околицях, а таки в центральній частині столиці, неподалік від Львівської площі. Будівництво провадять два молоді енергічні інженери (вони навіть по-українськи говорять!) з приватної фірми «Брама» під безпосереднім наглядом принципової пані проф. Лариси Скорик. Отже, церква від проекту до будівництва є, сказати б, київською «з духа». І тим відрадніше усвідомлювати собі, що це перша греко-католицька святиня, яка нині зводиться від основи до завершення в «матері городів руських» самими таки киянами і для киян. На цьому, власне, й наголосив у свойому короткому, але дуже змістовному Слові екзарх Києво-Вишгородський Владика Василій Медвіт. До речі, і Владика Василій і о. Теодозій — обидва пройшли досконалу, по-світськи сказавши, василіянську «муштру» в нашій славній і заслуженій василіянській обителі у Варшаві й є вихованцями відомого проповідника і церковного діяча на терені цілої повоєнної Польщі о. Йосафата Романика. Хто знає особисто цього відданого нашій Церкві й свому Чинові богослова, той легко впізнає в діях і поставі виховників педагогічний «почерк» свого духовного наставника.
Ну, і вже таки направду, на закінчення якби когось цікавило скільки коштуватиме ця новозбудована «первістка» оо. Василіян у Києві й коли відбудеться її завершення, то, маючи інформації з першої руки, можу сказати; кошт будови виносить біля 700 тис. ам. дол., відкриття – жовтень місяць року Божого 1999. І, як сказав владика Василій, це буде перший «презент» для Києва від УГКЦ «під ялинку» 2000-го Ювілею Різдва Христового. Як би хтось хотів ще знати, що найбільше вражало киян в цій урочистій церемонії, то як учасник, що старався всюди бути, все видіти і все чути, можу сказати: найбільше враження справляла елеґанція обох вищезгаданих «випускників школи» о. Йосафата Романика, програмна чіткість самої акції і здисциплінований прекрасний спів крехівської братії, що в кількості 40 чол. натхненно і мелодійно відспівали під орудою о. Василія Мендруня Молебень до свого небесного Патрона. Повертатись до Львова було легко і радісно, бо всі усвідомлювали собі, що були свідками і учасниками Великої Події.
