Свіжий номер

2(502)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Про що писав «Патріярхат» у… 1995 році

Багато людей, особливо молодших, стратили віру в майбутнє. Перед ними духовна порожнеча. Наскільки Церква старається свідомо й реалістично виповнити прогалину й дати молоді оперативні ідеали? Багато в нас говорення про різні лиха. Часті в нас проповіді про поборювання розводів, абортів, злочинности взагалі. Наскільки наша Церква пропонує Христову науку як поклик від Бога, звернений до вільної людини, як щось так взнеслого, гідного, що робить життя вартісним і цікавим? Часто чуємо питання: чи я чогось вартий? Кому я потрібний? Відповідати на такі життєвої вартости питання мусимо, не витягуючи з мішка минувшини готові ключі, але відчувши, чому така зневіра закрадається до сердець людей. А це вимагає дуже старанного пізнання духовних процесів, які відбулися за останні п’ять чи сім десятиліть. Немалого значення має тут зміст нашого християнства. У процесі підготовки Собор повинен простежити, в що люди вірять, як вони розуміюь свою віру (це все у відношенні до тих членів нашої Церкви, які ходять до церкви). Наскільки люди уважають Церкву –вчительку Божої науки – справжнім провідником у їх щоденному житті. Пізнати стан душі вірян нашої Церкви не відноситься виключно до жителів України. Яке є правдиве обличчя наших поселенців на Заході і Сході. Думати, що з ними все в порядку, тому що не довелося їм терпіти прямого переслідування – є нічим не оправдана гіпотеза або тільки здогад.

Повище ми згадали потребу визначення цілі заповідженого Патріяршого Собору. Нам видається, що це можна окреслити приблизно так: як бути нам, християнам, у специфічних обставинах української дійсности сьогодні й в найближчих десятиліттях. Заключення Собору повинні б бути дуже конкректними. Не є завданням Церкви випрацьовувати політичні та економічні чи соціяльні проблеми і давати розв’язку у тих ділянках, але, з другої сторони, Церква повинна б щонайменше своїм членам вказати, як вони повинні поводитися як християни у дуже конкретних обставинах суспільного, політичного, економічного, культурного життя. Завдання ніяк не легке і не просте.

Собор нашої УГКЦ мусить взяти під увагу її цілість, значить і поселення, т. зв. східню і західню діяспори. Мусить заговорити так автентично, щоб і православні, і інші некатолики змогли в науці нашої Церкви пізнати виразно євангельську науку. А мусимо особливо взяти під увагу тих, які стратили зв’язок з Богом у щоденному житті, а їх процентово сьогодні в Україні дуже багато. Передбачена є комісія для місійної діяльности. Вона мусить застановитися, як проповідувати Боже слово між нехристиянами, або краще сказавши, здехристиянізованими співгромадянами.

Програма Собору, як найбільш серйозного чинника для розв’язування проблем нашої Церкви, включає дуже важну справу, яка відбивається на різних площинах нашого церковного життя, внутрішнього і зовнішнього, а саме, місце УКГЦ у Вселенській Церкві. Цією справою є основна орієнтація нашої Церкви. Сказати просто, ми орієнтуємося на Захід чи на Схід (відомий поділ на восточників і западників) є занадто поверховим. Треба застановитися дуже основно, куди нам орієнтуватися, беручи під увагу наше історичне минуле, нашу географічну позицію, наше можливе завдання для Вселенської Церкви. На жаль, через брак серйозного, раціонального розглядання тої справи, наша УГКЦ є поділена, практично, на дві групи, яким годі дати якісь однозначні назви. На дуже поверховому рівні ці різниці проявляються між духовенством та вірними, які ставлять велику вагу на те, чи вживати слово «православний» в Літургії, чи клякати, чи стояти до св. Причастя і подібне. Але вони є далеко важнішими, бо тут розходиться про ідентичність нашої УКЦ взагалі. Помісна Церква, згідно з наукою ІІ Ватиканського Вселенського Собору, посідає свою духовність, богословіє, канонічну дисципліну, літургічну дисципліну. Як довго ми не рішимо або почнемо серйозно, безпристрасно розглядати проблему нашої орієнтації, ми не будемо здібні усталити нашу ідентичність, знати і вміти другим сказати, «хто ми такі». Якщо не вникнемо серйозно в глибини нашого переконання і солідного наукового та духовного самозрозуміння, хто ми є, тоді послідовно нам буде треба злитися з латинським обрядом або стати православними.

Місце УГКЦ у Вселенській Церкві заторкує дуже важну справу нашого відношеня до Римського Апостольського Престолу. З одної сторони, маємо дуже чітко засвідчену традицію вірности тому осередкові єдности вселенського християнства. Ми є католиками, і ми це засвідчили великими жертвами. Але, з другої сторони, в нашому народі є поважні сумніви і брак довір’я до політики Ватикану. Собор повинен би таку ситуацію роз’яснити. Тут входить також справа визнання УГКЦ як патріярхальної Церкви. В тій справі є багато незрозуміння, плутання політичних і релігійних вартостей. Собор повинен би старатися внести ясність, щоб народ мав правдиве поняття, про що, властиво, розходиться. На цілу ту проблематику можна дивитися з різних точок зору. Або питати себе, чи ми хочемо тут бути підметом чи предметом церковної політики. Але далеко практичнішим і важнішим для нашого життя було б вміти роз’яснити щонайменше кожному членові УГКЦ дуже чітко і виразно, що це значить – бути католиком.

о. Архимандрит Любомир Гузар

Рефлексії до підготовки патріяршого Собору

10, 1995

Поділитися:

Популярні статті