(З приводу документів з України, які друкуємо нижче)
В наш час, та й не тільки, варто пригадати давно відоме і незаперечне, але хай читач мені за це простить. Щоб бути християнином, не вистачає бути тільки охрещеним, молитись і називати себе віруючим. Кожний християнин повинен свою приналежність до Христової Церкви практикувати і підкреслювати у щоденному житті, сповняючи Божі Заповіді. Молитва — це велика сила, але без добрих діл вона є мертвою. Замало часто і багато разів бездушно, без глибшої застанови, проказувати Господню молитву «Отче наш…», але згідно з словами цієї унікальної молитви треба жити, себто все, що сказано в молитві, належить здійснювати.
Господня молитва, Божі Закони, Христове вчення однаково відносяться до всіх без винятку — мирян, монахів і монахинь, священиків, владик і найвищих церковних достойників. Справді, якщо б ми всі хоч трохи більше практикували ось ці християнські чесноти у нашому щоденному житті, то напевно наше релігійне, і не тільки релігійне, життя куди було б кращим та спокійнішим і щасливим для нас самих і милішим Всевишньому.
Спробуймо вдуматись над цими словами, і ми побачимо справжню їх невичерпну глибину.
Приходиться сказати, на жаль, ми дуже часто на це не звертаємо уваги, навіть тоді, коли самі про те говоримо, просто забуваємо їх властиву суть, немов би ці слова Господньої молитви чи Божих Законів до нас не відносились. Ці властивості помічаються майже всюди, але під сучасну пору найбільше разючо проявляються у нас, в Україні, а зокрема на західніх землях України, де на цвинтарищі зліквідованої в 1946 році Української Католицької Церкви виросла Російська Православна Церква, яка проковтнула УКЦеркву і привласнила собі все її майно. При воскресінні-відродженні, після 43 років, Української Католицької Церкви в Україні, себто на її матірних теренах, виросли ще дві інші Церкви, себто Українська Автокефальна Православна Церква і Українська (розумій російська) Православна Церква на чолі з київським митрополитом Філаретом (Денисенком), яких до 1946 року на цих теренах не було. Сьогодні вони с і так довго, як мають своїх вірних, мають право на існування. Такий с стан фактичний. Труднощі є з приводу їх неоправданих і безпідставних претенсій до того, що їм не належить.
Постає питання, де с спір і за що йде суперечка, яка прибрала далеко не християнські, дуже драстичні форми. Отже, іде спір за посідання церков, які до 1946 року виключно належали Українській Католицькій Церкві. До тих же церков безпідставно висувають свої претенсії і УАПЦ, і УПЦ. Тут можна сказати, що людей можна обдурити, людей можна підкупити, але Бога не обдурите. Господь каже — украдене чи незаконно привласнене повернути. Чи ми ці справи зможемо пояснити перед Господом Богом, якого бажаємо восхваляти і співати йому осанна, осанна… Подумаймо, для кого ми це робимо, для себе, для свого особистого й групового задоволення? Напевно не для Бога, не для Христової Церкви, який приніс справедливість, любов і спасіння, а не ошуканство і лицемірство.
І в таких спірних випадках, коли висувались претенсії двох віровизнань до однієї церкви, було прийнято спільне рішення, що будуть церквою користуватись почергово православні і католики. Це рішення, яке було спільним, УАПЦ відмовилась і відмовляється здійснювати. Але водночас часто чуємо, що властиво православним діється кривда! Кому це потрібне? Чи це справді у християнському дусі? Напевно, цього не потребує Христова Церква, тут скоріше відограють важливу ролю другорядні елементи у Христовій Церкві, їх прикметники, які, на жаль, неправильно висуваються на перше місце і виявляються визначальними…
Далі друкуємо два документи, які ілюструють вище сказане, себто брак цих християнських чеснот. Перший — це лист греко-католицької громади міста Кам’янка-Бузька до Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана й інших офіційних осіб і організацій та установ, другий — це стаття про гарячі події , що з’явилась у газеті «За вільну Україну», «Помолилися і … побили вікна». На жаль, дуже часто в таких випадках православні все скидають вину на українців-католиків. Документи є тільки ілюстрацією, як ті, що називаються християнами, є далекі від справжніх християнських чеснот. Хтось мусів би спам’ятатись, бо це не тільки не є в дусі християнських чеснот, але водночас дуже шкідливе для відновленої незалежної української держави. Слід не забувати того факту, що хрест є символом побіди над світлом темряви і зла, тому не вживаймо цього символу до протилежного вище сказаного, бо це розбігається з Христовим вченням.
М. Галів
