Шановні і Дорогі Миряни!
Наше зібрання сьогодні є типовим виявом участи українського мирянина в церковному житті. Від давних-давен мирянам приходилося бути не тільки активними в церковному житті, але й дуже часто рятувати Українську Церкву від загибелі. Нарід боронив свою Українську Церкву від латинізації, русифікації та інших чужих впливів. І тому власне, щоб унеможливити чужим впливам розкладати нашу Церкву, довгі століття український нарід змагав до усамостійнення церковної адміністрації.
Адміністративне усамостійнення Української Католицької Церкви було признане Берестейською Унією в 1596-тім році. І хоч час до часу були старання створити патріярхальний устрій, однак до цього ніколи не дійшло. 11-го жовтня 1963 року тількищо звільнений В’язень безбожної Москви став перед єпископами Другого Ватиканського Собору і заговори від імені Української Католицької Церкви. Він вніс пропозицію створили український католицький патріярхат. Того самого року Східня Конґреґація признала, що Митрополит Львівської Митрополії має владу Верховного Архиєпископа.
Восені 1964-го року перед Третьою Сесією Ватиканського Собору українські єпископи започаткували свою власну «Конференцію Українських Католицьких Єпископів» і вирішили продовжувати заходи для створення Києво-Галицького Патріярхату. Того самого року, в листопаді, Верховний Архиєпископ, Кир Йосиф, знову виступив перед Соборовим Збором з просьбою створити Український Католицький Патріярхат.
Того самого місяця, а саме 21-го листопада 1964-го року, Папа Павло VI проголосив «Декрет для Східніх Церков». Цей. Декрет «зобов’язує» Східні Церкви рядитися після своїх прав і своєї шанованої давнини. Цей Декрет закликає зберігати з найбільшою вірністю літургічні обряди та права. Верховним Архиєпископам Східніх Церков признає патріярші права у своїй Церкві і виявляє побажання, де потрібно, встановити нові патріярхати.
Верховний Архиєпископ, Кир Йосиф Сліпий, вже дня 22-го грудня 1964 року зарядив, що згаданий Декрет входить в силу в Українській Католицькій Церкві з днем 7-го квітня 1965-го року. Однак деякі владики не дуже-то спішилися використати права признані нашій Церкві вже не тільки Берестейською Унією, але й Декретом для Східніх Церков. Деякі Владики, розлюблені у своїх «самостійних» дієцезальних князівствах, не зверталися по справам до Голови Української Католицької Церкви але далі до латинників у Східній Конґреґації. Вони навіть не згадували Верховного Архиєпископа у літургічних відправах, перешкоджали у впровадженні по церквах його розпоряджень і навіть нехтували заклики самого Святішого Отця до єдности і співпраці з Верховним Архиєпископом, Кардиналом Йосифом.
В 1966-му році Верховний Архиєпископ виготовив пляни, щоб скликати Синод Українських Католицьких Єпископів на жовтень 1967-го року. Однак не було згоди серед наших владик і заплянований Синод не відбувся. Миряни журилися поступуванням деяких владик, бо всі ясно здавали собі з того справу, що як тепер не вдасться створити в нашій Церкві одно центральне адміністративне тіло, тоді Церква сама зденаціоналізує своїх вірних. Постала акція мирян запобігти цій загрозі.
Це здорове явище дало Верховному Архиєпископові надії і сили до дальшої праці. Згадуючи свою тріюмфальну поїздку по Північній і Південній Америці, Австралії і Новозеляндії, Верховний Архиєпископ сказав:
«Ми переконалися наглядно, що наше церковне життя тісно злучене з народнім. Було незвичайно мило для нас почути це, і то нераз, безпосередньо з уст самих світських громадян-мирян. Це великий Божий дар, що наш народ будує не тільки своє церковне, але й народне життя на християнських засадах. І коли ми тепер це закріпимо нашими рішеннями Синоду, то зробимо в усьому українському житті великий крок вперед. Можна без пересади навіть сказати, що тим ми поставимо милевий камінь на шляху, по якому піде наша Церква і весь український народ.»
Остаточно, після дуже прикрих переживань і труднощів, Синод Українських Католицьких Єпископів відбувся від 29-го вересня до 4-го жовтня 1969-го року. Наші владики схвалили конституцію про патріярхальний устрій і вислали до Святішого Отця прохання вивищити Митрополита Київсько-Галицької Митрополії до статусу Патріярха.
Вже в часі синодальних засідань, Ватиканський Секретар Стану, Kaрдинал Вільйо, подав до відома Українським Синодальним Отцям, що під теперішню пору не буде можливо признати патріярхальний устрій для Української Католицької Церкви. Скоро по Синоді Східня Конґреґація зайняла те саме становище що й Секретар Стану та повідомила українських владик, що не тільки не може бути створений український патріярхат але заявила також, що зібрання українських католицьких єпископів не було Синодом, а тільки звичайною собі конференцією. Владики були повідомлені, що їх рішення не мали ні законодатної, ані виборчої власти.
Владики мовчали, а ці провідники мирянського руху, що довідалися про цей крок Східньої Конґреґації, злегковажили собі його. Загал мирян, не знаючи про нову загрозу Українській Католицькій Церкві, живе в переконанні, що справа створення патріярхату завершиться в найблищому часі. Дехто навіть виголошує на конвенціях палкі й гучні промови, що все в порядку, бо Синод відбувся. Ті промовці повинні були собі перечитати «Вісті з Риму» з дня 20-го травня 1970-го року де на сторінці 11-тій написано: «…на обріях не видно ще радісних ‛знаків’» що до признання українського патріярхату. І я від себе додаю, що дійсність непотішаюча, але й доля Помісної Української Католицької Церкви ніколи ще не була в більшій загрозі, як сьогодні!
Українська Католицька Церква на Україні леґально не існує. А поза межами Рідних Земель Українській Церкві грозить денаціоналізація. Спасіння лежить у створенні центральної адміністративної управи. Проте Ватикан, в погоні за зближенням нез’єдинених Східніх Церков, переговорює з Москвою. З власного сумного досвіду ми, українці, добре знаємо, що переговори з Москвою – а тепер атеїстичною, і скрайно шовіністичною Москвою, – не доведуть до бажаних Ватиканом успіхів в користь яких, на жаль, Ватиканська Курія схильна принести в жертві долю Української Католицької Церкви. Східня Конґреґація, схильна переговорювати з Москвою, не тільки не годиться на український патріярхат, але й навіть не дозволяє нашій Церкві віддатися під синодальні ухвали Собору Єпископів. Вона сама править нашою Церквою, мішається до реформ по наших манастирях, тощо. Кардинал де Фюрстенберґ навіть дозволив собі закликати мою Мати Архимандриню, Клявдію Федаш, і заквестійонувати мої виступи серед українського громадянства в справі українського католицького патріярхату! Мати Архимандриня писала до мене 9-го травня цього року: «Ваша доповідь опинилася в Східній Конґреґації і мені звернено увагу, що саме Кардинал де Фюрстенберґ хотів знати, чому старша монахиня не займається молитвою, а політикою». (Невдоволення публики).
На підставі синодальних ухвал українських єпископів, український патріярхат де факто існує. Наш Верховний Архиєпископ має повні патріярші права. Однак на ділі справи нашої Церкви стоять погано. Східня Конґреґація перешкоджає нашій Церкві розвиватися після синодальних ухвал і під проводом Голови Помісної Української Католицької Церкви Східня Конґреґація багата, і силою гроша може не одного владику чи установу паралізувати. Силою свойого престижу, Східня Конґреґація може оскорбити тих владик, які пішли б проти її волі і підтримували б навіть свої власні синодальні постанови. І, на жаль, деякі наші єпископи хоч засідали на Синоді Українських Католицьких Єпископів та схвалювали постанови для Української Католицької Церкви, власного рукою перекреслюють ті самі ухвали, а з своїми єпархіяльними справами ідуть понад голову Верховного Архиєпископа – до Східньої Конґреґації. На кожному кроці можна зауважити нерішучість, а то й якусь подвійну гру частини верхівки у нашій Церкві. Бо як можна це пояснити, що кардинал де Фюрстенберґ вернувся до Риму з поїздки по Америці, де він українців зневажав і проголосив уневажнення Синоду, український архимандрит, генеральна жіночого манастиря /з гордістю тут підкреслюю що це не була Генеральна Сестер Василіянок/, та інші українські духовники вітали його на летовиці? Як можна вияснити оце плазування деяких українських духовників, що саме вони вітали префекта Конґреґації, а не духовники інших національностей? Отже, як бачите, хоч український патріярхат де факто існує і міг би поширювати свою діяльність, самі своєю нерішучістю та хиткістю гальмують посинодальні діяння.
Шановні Миряни! Ви повинні так енергійно, як ви домагалися скликання Синоду, домагатися виконування синодальних ухвал!
В сучасності роля мирянина стала важливіша, як коли. Апостолят мирянина поширюється на весь Божий люд. Ця тенденція така могутня, що вона стала предметом нарад на недавньому Вселенському Соборі. Її навіть оформлено в осібному Декреті «Про Апостолят Мирян». Зі вступу до цього Декрету ясно, що Церква бажає «побільшити апостольську діяльність Народу Божого», бо «апостоляту мирян ніколи не може забракнути Церкві». Там ясно сказано, що «сучасні обставини вимагають ще більшого і ширшого апостоляту».
Наші церковні власті також призадумуються над поширенням ролі мирян. 1-го жовтня 1969-го року, на Третій Сесії IV Архиєпископського Синоду, наші Владики дозволили представникам мирян виступити зі своїми пропозиціями. Ціла справа була взята під розвагу і прийнято відповідні рішення. Щоб «оживити, а то й переорганізувати існуючі організації мирян», рішено створити Головну Раду Українських Католицьких Мирян. А монахинь закликає Синод працювати в церковних організаціях з програмою апостоляту. Мої виступи як монахині, є в дусі цих синодальних ухвал.
Миряни, одне з Ваших завдань, є стояти на сторожі, щоб українська суспільність і Українська Католицька Церква мали духовних і світських провідників відданих ідеалам своєї Церкви і народу. Пам’ятайте, що будете мати таких провідників, яких собі вибираєте і яких підтримуєте, з якими співпрацюєте або яких промахи прикриваєте.
Українські манастирі, хоч би і тут, в Америці, були засновані тільки тому, щоб сестри-монахині чи монахи давали духовну поміч українським еміґрантам та американцям українського походження. Сестри мали зайнятися українськими школами, українськими сиротинцями, українськими дітьми. Отці-монахи мали зайнятися місіями серед українців. Українські манастирі мали плекати українську культуру, традиції, обряд і виховувати нових сестер та монахів, щоб вони вміло і в українськім дусі продовжували призначену їм місію. Цілі і завдання наших основників були ясні тоді, і є ясні сьогодні: працювати для української Церкви й українського суспільства так, щоб ні одна родина, ні одна людина не могла винародовитися. Якщо деякі сестри чи отці-монахи призабули свою місій і в міжчасі стали тільки «візантійцями» або ширять латинізацію, то треба їм порадити щоб поїхали собі на місію до Африки чи інших місць, де про національність не говориться, – якщо сьогодня є такі місця на світі. /Оплески/. Маємо дуже мало сестер і монахів і чим раз менше покликань. Однак, якщо знайдеться заблукана вівця, яка не цінить чи соромиться свого походження, ви не жалуйте її, хай собі іде, щоб не баламутила решти. Зачинаймо від початку, як треба, але зачинаймо зі здоровим зерном.
Наше духовенство в більшості тепер сидить тихо і не висловлює своїх поглядів до посинодальної ситуації. Мені відомо, що зібралися священики на «соборчик» в одній дієцезії. Бажанням молодших священиків було, щоб з українських церков викинути слово «Україна», «українець», та все те, що носить «українську» назву. Вони твердили, що не хочуть «політики» у своїх церквах. Щастя, що на тому соборчику були теж поважні священики, з більшою освітою й почуванням гордости з свойого походження, культури, обряду. Вони вияснили молодшим священикам, що згадуючи Україну чи українське походження у наших церквах це не значить, продовжувати політику у нашу Церкву. Це тільки значить, що священики вірно працюють у цій національній Церкві, для якої їх вишколювали, висвячували, призначували до духовної праці.
Тепер, коли у Вселенській Католицькій Церкві наближуються Служби Божі до всіх національностей і відправляється їж у різних-прерізних мовах для вигоди й зрозуміння народів, стає дуже дивно, що на українських соборчиках говориться про викинення слова «українець» з українських Церков.
Миряни, будьте уважні! Деякі Ваші парохи висловлюються за викиненням слова «Україна» з Ваших парафіяльних церков і домів а то й шкіл. Миряни мусять здавати собі з цього справу, що їх обов’язком є знати погляди своїх парохів. Запитайте свого пароха за якою він Церквою: «візантійською», «англійською», чи якоюсь іншою, без точного окреслення? Запитайте свого пароха чи він за патріярхатом і що він в цій справі зробив. Це від мирян залежить чи в парафії отець-парох буде неприступним диктаторчиком чи добрим, примірним душпастирем української католицької громади. (Додаток у Пассайку: Ви тут у Пассайку щасливі, що маєте отця Білинського, який має відвагу голосно говорити і щиро працювати в справі патріярхату. Йому, ми всі вдячні і хай він буде приміром для других священиків.) (Оплески ).
Миряни! До Вас належить знати чи владики наших дієцєзій є за розвитком Помісної Української Католицької Церкви і за патріярхальним устроєм, чи ні. Миряни повинні знати, чому владики мовчать і не впроваджують посинодальних ухвал у життя Церкви.
Кажуть, що декотрі владики не хочуть прийняти на авдієнцію жадного священика, якщо він хотів би говорити в справі патріярхату. Кажуть, що деякі владики не приймають на авдієнцію жадного мирянина, що хотів би прийти офіційно від якоїсь організації і говорити в справі Синоду та Патріярхату. Кажуть, що один владика сказав: «Я поставив свій підпис під синодальні постанови, але я сміявся з цього». Дехто говорить, що цей самий владика тепер вже сумнівається чи то в дійсності був Синод Українських Єпископів чи може тільки звичайна собі конференція, – як твердить Східня Конґреґація. Кажуть, що як один отець-декан запитав в часі конференції свого владику яке відношення єпископату до патріярхального устрою, щоб він, як декан, знав як йому вести деканат, то цей владика не дав конкретної відповіді, а радше попав у велику злість і викрикував якісь незрозумілі слова.
Миряни повинні знати чи їх владика вповні визнає Голову Помісної Української Католицької Церкви і на ділі піддержує синодальні ухвали. Владика є для всіх вірних своєї дієцезії, для духовних потреб мирян.
Доля Церкви є духовною справою і обов’язком владики є не стояти осторонь вірних, але бути близько них і знати їх прагнення, бажання, їх волю. Двері владики повинні бути відчинені для отців парохів і для мирян що мають проблеми. Обов’язком владик є подбати, щоб вірні не виснажували своїх сил в погоні за справедливістю у Ватиканській Курії, а помогти їм ту справедливість знайти а їхню енерґію використати на конструктивну розбудову Церкви. Отже, Миряни, чи Ви вискажете Ваші бажання своїм владикам?
Миряни, чи Ви добре знаєте Ваших світських провідників? Чи вони є за патріярхатом? А якщо ні, то чи Ви маєте відвагу запитати їх чому і кому вони служать? Бо хіба ж розвиток і процвітання Української Православної і Католицької Церков є обов’язком українських провідників також. Чи Ви ознайомлені з поглядами провідників Українського Конгресового Комітету, наших Союзів, всіх інших політичних організацій? Чи можна оправдати українця будь яких політичних поглядів якщо він виступає проти українського патріярхату? Українець байдужий українському католицькому патріярхатові свідомо чи не свідомо розбудовує московський патріархат. Сьогодні, коли існує така велика загроза «бути чи не бути» нашій Українській Католицькій Церкві, кожний українець, байдужий ідеї патріярхату, є на ділі ворогом Помісної Української Католицької Церкви. Тому, обов’язком мирян є знати і питати наших світських і духовних провідників куди вони йдуть і куди нас ведуть. Нам не треба більше Кочубеїв!
По дорозі, не забудьте запитати також нашу українську пресу, чи совісно вона сповняє свою національну функцію. А як ні, то чому?
Владики замовкли, духовенство уникає питань, преса мовчить, а то й Управа Товариства за Патріярхат чогось по Синоді притихла. Дехто зачинає філософічно говорити, що справа патріярхату це не справа сьогоднішного дня, радше треба ці речі розчисляти на тисячу літ… Дивно, що таке говорять навіть ідейні люди. Таж українці майже тисячу літ уже змагають до свойого церковного усамостійнення! Поміж Царгородом, Москвою, Польщею, Ватиканом, Австрією, а то й в малій Словаччині українці не могли здійснити цих своїх ідеалів. Чи нам ще тисячу років чекати та витрачати сили на ту боротьбу? А я вже не хочу чекати! Я хочу ще за свого життя побачити здійсненим Український Католицький Патріярхат, щоб не почуватися другорядної кляси католичкою, але на рівні всіх інших.
І тому я обурююся, якщо чую, що дехто з владик страшить громадянство «третьою тацою на патріархат». І тому я журюся боязнею деяких священиків відважно і рішучо заговорити до своїх владик, щоби впроваджувати в життя Синодальні ухвали. І тому я не розумію чому по деяких Українських Католицьких Церквах ще й до сьогодня не згадується у літургічних відправах Голови Помісної Української Католицької Церкви. І тому я терплю, що дехто став рабом чужих і ворожих течій і тягне в пропасть українські єпархії. І тому я закликаю українських мирян не лишати в спадщині будучим поколінням задавнені церковні змагання, що тягнуться вже тисячу літ. Нашою працею і рішучістю доведімо справу патріярхату до успішного кінця, щоб майбутні покоління зужили свою енерґію на всецілу та повну розбудову Помісної Української Церкви. Ми не просимо Апостольську Столицю о якісь спеціяльні права, о якісь спеціяльні ласки. Ми домагаємося цього, що нам правно належиться – а то Український Католицький Патріярхат! (Оплески).
Дорогі Миряни! Поступаймо так, як говорить Голова Помісної Української Католицької Церкви з нагоди 25-ліття ув’язнення Української Католицької Ієрархії і переслідування нашої Церкви: «Ви чули мабуть про того святого, що давав раду вірним у безвихідному положенні: ‛Коли ти молишся, то молися так, наче б від нікого не залежало твоє спасіння, тільки від Бога. А коли працюєш, то працюй так, наче б тільки від тебе єдиного, ні від Бога ні від людей, залежало усе’. Отож, коли докладемо усіх зусиль в гарячій молитві і вчинках, тоді сповнимо достойно своє завдання і будемо спасенні. І те саме остається нам нині, щоб ми всі з усіх наших сил, які нам Господь дарує, молитвою і ділом продовжували цей великий чин єдности Церкви під одним Пастирем». (Повстання з місць і довгі оплески).
Мати Марія Должицька. ЧСВВ
Асторія, Л. Ай., Н. Й.
