Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Промова о. крил. Ярослава Шуста присвячена о. Левові Любинському з нагоди відправленої ним першої св. Літургії в Гартфорді, Конн., 27 квітня 1975

«Великий Ти, Господи, і дивні діла Твої,
і немає єдиного слова, що задовільно оспівало б чудеса Твої».
(молитва з Йорданського водосвяття)

Щоби зрозуміти правдивість і силу тих слів, я хочу змалювати кілька сцен з історії нашої Церкви.

Церква й обряд давали українському народові найкраще духове багатство. Тому будова церков і плекання східнього обряду стали національним обов’язком для українського емігранта від перших днів його побуту в Америці, Канаді чи Бразилії.

Вже в 1886-му році побудовано першу українську католицьку церкву в Шенандоа, Па. і її парохом став о. Іван Волянський. Він був жонатим священиком. Римо-католицькі єпископи й духовенство запротестували проти нього до Риму. Рим зажадав, щоби митрополит Сембратович відкликав о. Волянського. В 1889-му році, по кількох роках тяжкої й успішної праці, о. Волянський повернувся назад до Галичини. В Галичині було мало священиків охочих на виїзд до Америки. Більше їх виїздило з Угорщини. Ось, приміром, вже в 1894-му році було в Америці 30 греко-католицьких священиків, з чого 26 з Угорщини, а тільки чотирьох з Галичини. З таким великим зацікавленням забралися емігранти до організування церковного й громадського життя, що в році 1898 було вже 51 греко-католицьких церков в Америці.

Той величезний розгін першої еміґрації створив церковне, а з тим і національне життя на еміграції, ворожо насторожив захланних ворогів України. Російська православна місія своєю вмілою пропагандою відтягла від нашої Церкви наших людей з таким успіхом, що вже в 1900-му році 4,450 громадян з Угорщини, а 2,448 з Галичини, відступивши від своєї уніятської Церкви, придбали 13 православних церков тут, в Америці.

До розбиття нашої Церкви в Америці найбільше причинилися римо-католицькі єпископи й духовенство, які дуже противилися духовенству східнього обряду. Латинські єпископи постаралися через Рим, що митрополит Сембратович відкликав назад до Галичини першого українського священика о. Волянського. З припливом більше священиків було більше протестів зі сторони латинників до «Де Пропаганда Фіде». Рим був скорий діяти. Вже в жовтні 1890 р. Конгрегація вислала директиву до єпископів на українських землях з домаганнями:

  • щоби наші єпископи відкликали з Америки всіх жонатих священиків і на будуче висилали тільки нежонатих,
  • щоби священик, який виїжджає до Америки, піддався під юрисдикцію латинського єпископа.

У травні та сама Конгрегація вислала згадані припоручення до відома кардинала Ґібонса в Балтиморі.

У квітні, 1894 р., «Де Пропаганда Фіде» вислала ще гостріші директиви нашим єпископам на Рідних Землях:

  1. Священик східнього обряду може приїхати до Америки тільки на припоручення «Де Пропаганда Фіде» і тільки, якщо латинський єпископ в Америці, в якого дієцезії даний священик мав би душпастирювати, висловить своє бажання приїзду даного священика.
  2. Раз священик лишає Рідні Землі й виїжджає до Америки, він мусить дістати від свого єпископа звільнення з повним зрозумінням, що він уже більше не буде під юрисдикцією єпископа на Рідних Землях, але цілковито під юрисдикцією латинського єпископа в Америці.
  3. Коли священик приїхав до Америки, він не має права збирати фондів навіть на свою парафію, хіба за дозволом латинського єпископа.

Подібні листи з різними припорученнями, в контрасті до прав нашої Церкви, постійно діставали наші єпископи. То втручання латинників у наші церковні справи так розгнівало українське духовенство й громадянство, що вони спільно почали домагатися греко-католицького єпископа на Америку. Коли прохання не помагало, а зневаги збільшувалися, та ще до того, крім латинників, українське церковне й громадське життя розбивали мадяри, поляки й російська православна місія, наші емігранти почали робити протестаційні з’їзди й віча. А ті віча були дуже цікаві. Ось, приміром, 26-го березня 1902 р. з’їхалося дев’ять священиків і делегатів з десятьох громад до Гарисбурґу, Па. Яке велике було загальне зацікавлення, вказує й те, що на той з’їзд прислано 45 телеграм і 5 приватних листів. На з’їзді розвинулася велика дискусія, чи східнього обряду емігранти повинні далі визнавати папу за голову Церкви. І хоча посипалися кличі «проч з Римом», до розбиття не прийшло. Але з’їзд ухвалив гострі резолюції:

  1. Щоби «Де Пропаганда Фіде» відкликала всі свої попередні припоручення, вислані до греко-католицьких єпископів на Рідних Землях,
  2. щоби після прав нашої Церкви священики й миряни вибрали свого єпископа, незалежного від Конгрегації,
  3. щоби створити свій власний патріярхат, котрому підлягали б всі греко-католицькі єпископи в Старому Краю й в діяспорі.

26-го листопада 1903 р. відбулося велике віче в Йонкерс, Н. Й., на якому було понад 500 людей, а на яке надіслано 30 листів і 60 телеграм, навіть з Канади й Бразилії, де наші емігранти переживали такі самі зневаги. Подібні резолюції, як у Гарисбурґу, ухвалено й у Йонкерс.

Так вже на початку того століття в Америці домагалися створення патріярхату. Ті перші еміґранти-священики й миряни були першими «патріярхальниками» в Америці. Вони перші тут в Америці боролися за права своєї Церкви, часто вказуючи на потоптання прав, які були в нашій Церкві в часі Берестейської Унії в 1596 р.

Літом 1907 р. наші емігранти в Америці дістали свого єпископа в особі Сотера Ортинського. Пізніше Рим назначив більше єпископів. Однак, після Другої Світової Війни, політичні події так зложилися, що вороги змусили Нашу Церкву на Рідних Землях піти в катакомби, а Рим, шукаючи спільної мови з атеїстичною Москвою, не тільки що промовчує режимові злочини Москви, але й у діяспорі старається тримати наших єпископів під юрисдикцією апостольського делегата даної країни, а не під юрисдикцією українського Первоієрарха як право нашої Церкви зобов’язує.

І здавалося б, що для нашої Церкви вже не має будучности, коли навіть після Другого Ватиканського Собору, включно з Декретом для Східніх Церков, з усіма заохотами вернутися їм до прадідних традицій, Папа не визнає Українського Патріярхату.

У повоєнній великій церковній і національній катастрофі, Бог дав українцям Мойсея в особі їх Блаженства Кир Йосифа. Після вісімнадцяти років мук у сибірських тюрмах, Львівський Митрополит виїхав до Риму і замість відпочивати, він перед цілим світом став в обороні Української Церкви, як на Рідних Землях, так і в діяспорі. Тепер, через модерний спосіб комунікації, цілий світ уже знає про проблему нашої Церкви. Наш Первоієрарх є великим науковцем, має велике знання історії Церкви й східнього канонічного права. Він добре знає, що в історії народи творили патріярхати, а щойно з часом папа визнавав даний патріярхат. Маючи історичні й правні прецеденси, наш Парвоієрарх вчинив волю свого українського Божого Люду й прийняв на себе обов’язок Патріярха. Ви напевно вже бачили в пресі, що Великоднє Послання було підписане їх Блаженством як «Патріярхом Йосифом». Патріярх вчинив волю народу. Мрія перших емігрантів, священиків і мирян, що понад 75 літ зносили образи латинників на еміграції і боролися за адміністративну самостійність Української Церкви, завершилася успіхом. Українці мають Патріярха! Тепер тільки владики, духовенство й миряни повинні допровадити це велике діло до кульмінаційного пункту.

Той рік є Святим Роком. Патріярх Йосиф запросив своїх владик, духовенство й мирян на прощу до Риму. Присутність тисячів українців і присутність всіх наших владик та величезної скількости духовенства може переконати ватиканські власті, що українці це не солом’яний вогонь, а стійкі борці.

«Великий Ти, Господи, і дивні діла Твої, і немає єдиного слова, що задовільно оспівало б чудеса Твої»! Дійсність тих слів, на підставі образу страдальної дороги нашої Церкви, відчуває тим більше сьогодні о. Лев і ми всі тут присутні. Яка сила Святого Духа, який вів отця Лева бурхливою дорогою часів війни й еміграції, й таки допровадив його до тої мети, якій хотів він ще за молодих літ посвятитися. Відважний наш Патріярх! Незважаючи на заперечення конгрегації, але послуговуючися правами своєї Церкви, яку він очолює, висвятив Вас, отче Лев! Сьогодні, завдяки зрозумінню й піддержці отця декана, монсеньйора Баландюка, Ви, Отче, відправили тут, у церкві св. Михайла в Гартфорді, свою першу Святу Літургію.

Всечесніший і дорогий отче Лев! Працюючи для своєї Церкви, будьте таким відважним, як Патріярх Йосиф, що — кладучи свої зболені руки на Вашу голову — благословив Вас на новий шлях Вашого життя. Так як перші наші священики-еміґранти стали разом з мирянами до боротьби за адміністративну самостійність нашої Церкви, так і Ви, отче Лев, станьте в ряди охочих священиків, що спільно з вірними мирянами будуть до кінця свого життя обороняти свою людську й національну гідність і права своєї Помісної Української Католицької Церкви.

Щасть Вам Боже!

Поділитися: