Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Промова владики Юліяна Вороновського під час перепоховання тлінних останків с.п. Патріярха Йосифа Сліпого у Львові 27 серпня 1992 року

Ваше Блаженство!
Високопреосвященні і Преосвященні Владики!
Преподобні Отці, Монахи і Монахині!
Дорогі Семінаристи!
Вельмишановні Гості!

Кожна земля і кожний нарід хвалить своїх великих мужів — царів, генералів, винахідників, поетів-письменників, героїв. Хвалить тих, які ідеєю, словом або чином кували долю своєї батьківщини.

Похвалім і прославмо і ми, по своїх скромних силах і словах, велетня-богослова, титана думки, аристократа духа, людину неймовірної стійкости та витривалости, незламного в’язня, прозорливого видця — Патріярха Йосифа Сліпого. Похвалім його, бо він — як, може, ніхто інший в нашій новітній історії — виразив незламний дух та віру в перемогу правди над злом нашого українського народу.

Прославмо його, бо він — як, може, ніхто інший в нашій новітній історії, прославив нашу Церкву-страждальницю і наш многостраждальний нарід перед усім світом, перед нашими другами і недругами.

Похвалім його, бо він, як, може, ніхто інший в нашій новітній історії, показав нашій Церкві, яким шляхом їй іти, щоб бути вірною Христові та сповнити її місію та призначення в історії.

Похвалім його як ректора Львівської Духовної Семінарії, а потім Духовної Академії, бо це він створив оцю твердиню української богословії, в якій поєднувалися східній дух християнства з органічною приналежністю УГКЦ до Вселенської Церкви, та протягом близько двадцяти літ виховував новий тип українських греко-католицьких священиків, які були і високовчені, і глибоко духові, і національно свідомі, і кришталевого характеру, і в повноті віддані Богові та Батьківщині.

Похвалім його як Митрополита Галицького, бо це його вибрав, як колись старозавітній Мойсей Ісуса Навина, Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, щоб від нього перебрати кермо і провід УГКЦ та провадити цією ж Церквою в можливо найважчих роках її тисячолітнього існування; бо це Його, як колись старозавітнього пророка і судцю Самуїла, вибрало Боже Провидіння заохочувати і загрівати в неймовірно жорстоких обставинах до стійкости у вірі та до незламности в приналежності до Вселенської Церкви під проводом її видимого Голови — Папи Римського, бо це його поставив Бог, як старозавітнього Йосифа, щоб на далекій чужині зберегти духовну спадщину нашої Церкви; поєднати її дочки-митрополії та єпархії — в одну цілість та охоронити їх від асиміляції та латинізації; і приготовити до того дня, коли Церква-Мати воскресне з гробу, вийде із підпілля та зможе знову сповняти своє завдання — голосити Боже слово і будувати Боже Царство посеред рідного українського народу.

Похвалім його, як Ісповідника Віри, який протягом вісімнадцяти літ карався, мучився, але ніколи не каявся по різних таборах Сибіру за свою і нашої Церкви вірність заповіту Христа Господа: «Щоб було одне стадо і один Пастир», — який протягом вісімнадцяти літ був заохотою для тисяч інших ісповідників-священиків, монахів та монахинь і вірних, які страждали за віру і Церкву, і рідний народ не зламатись, не вгнутись, не скоритись, не зрадити своєї віри і народу, який протягом вісімнадцяти літ свого ув’язнення, а відтак двадцять одного року свого вигнання на чужині, був найкращим представником нашого народу-страдника та доказом того, що ворота пекла ніколи не переможуть нашу Церкву.

Похвалім його, як першого Патріярха УГКЦ, який зрозумів, що ідея Патріярхату об’єднує Церкву в діяспорі із Церквою-Матір’ю в Україні та спрямує її до об’єднання «Русі з Руссю», що тільки Патріярхат допоможе нашій Церкві віднайти свою ідентичність, своє «я» та зайняти належне їй місце в лоні Вселенської Церкви і бути прикладом Церкви, яка в один і той самий час є і православною і католицькою; який не тільки розумів це, але єдиний відважився — в обличчі спротиву своїх і чужих — перевести це в життя — проголошення Українського Патріярхату.

Колись старозавітній Патріярх Йосиф, умираючи в Єгипті, заповів своїм нащадкам забрати його кости, коли Господь Бог випровадить їх з тої землі неволі, та зложити їх в обіцяній землі біля його дідів та прадідів. Вісім літ тому, «сидячи уже на санях», наш Патріярх Йосиф заповів своїм духовним дітям-нащадкам перевезти його тіло в рідний край, коли Господь Бог визволить їх з новітньої єгипетської неволі, та зложити його в соборі св. Юра поруч своїх великих попередників. І сьогодні — у рік після того, як наш нарід став вільним і незалежним, — виконується його воля, його заповіт, його бажання, і його світлий прах повертається у рідний, гордий, нескорений княжий Львів, на його улюблену Святоюрську Гору. І коли 30 літ тому він виїжджав як в’язень, ніким не прощаний, то сьогодні вертається у славі, як переможець, у супроводі десятків тисяч своїх духовних дітей.

Вітаємо тебе, наш Патріярше! Вітаємо тебе, наш Батьку!

Вітаємо і кличемо: встань-встань, бо ти не вмер, а тільки спиш спокійним і блаженним сном праведників!

Встань і подивися на свій рідний український народ, який порвав московські кайдани, проголосив свою незалежність і крокує до побудови нової, вільної, справедливої Української Держави, де буде панами своєї долі та свого майбутнього. Встань і поглянь на свою Церкву, яка піднімається, мов фенікс з вогню, із катакомб, із руїн, щоб морально і духовно обновити український народ, щоб його знову перемінити в Божий Люд, для якого Бог буде і Батьком, і Царем; щоб сповнити своє Богом дане післанництво бути помостом між Заходом і Сходом та бути прикладом правдивого католицького православ’я і благочестя.

Встань і подивися на твір твоїх рук — Львівську Духовну Семінарію — яка у важких умовинах відроджується-підноситься, щоб знову бути кузнею нових Христових воїнів, які будуть готові все і всюди голосити Божу Правду, й Христову Євангелію, щоб знову бути вогнищем науки, де виховувались би нові кадри священнослужителів, які поєднували б дух молитви й самовідречення з високою освітою і якнайкращим знанням, щоб знову бути «світильником істини», звідки виходили б новітні апостоли і євангелисти, добрі пастирі, які охоронили б Боже стадо від різних ложних навчань і запровадили б його до вічного спасіння.

Встань і благослови твого наслідника, Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана, щоб він — як ти — був безстрашним оборонцем прав нашої Помісної Церкви. Встань і поблагослови Високопреосвященного Архиєпископа Володимира, який в умовах підпілля зберіг твій завіт — твою спадщину і вивів твою Церкву з катакомб на волю. Встань і поблагослови владик і священиків своєї Церкви, щоб вони — як ти — все і всюди були незламними, як граніт, та жили тільки для того, щоб служити Богові та рідному українському народові. Встань і поблагослови питомців нашої Семінарії, щоб у їх рядах знаходились самі найкращі, найбільш побожні, найвідважніші та щоб з них вийшли нові Шашкевичі, нові Шептицькі, нові Сліпі, які писали б нові, світлі й золоті сторінки нашої Церкви.

Благослови, Владико, нас, що виконуємо першу частину твого завіту! Благослови, щоб ми виконали і другу його частину та зложили твої кости у золотоверхому столичному Києві, у тисячолітньому соборі Св. Софії, який ти так любив і який ти відтворив на чужині, у Вічному Місті! Благослови, щоб ми були гідними твого життя, твоїх страждань, твоїх змагань і все йшли «пер аспера ад астра» — «через терпіння до висот» твоїми слідами!

Хай твій могутній дух царює над нашою воскреслою Церквою і свобідною Україною!

Поділитися: