/Закінчення/
Ще один, колишній учень Малої Семінарії в Римі, сьогодні студент богословія, так змальовує своє рішення стати священиком: «Було це на початку 1960 р. Я був ще в Малій Семінарії. При якійсь нагоді тодішній о. Ректор говорив проповідь про наш нарід і Церкву та її переслідування. І хоча я часто про це чув, то того дня ці слова мене особливо вразили. Після того я довше залишився в каплиці і по дитячому молився: Боже, чому Ти нас так караєш? Що ми зробили? Чому так наших українців переслідуєш? – Інакше я і не міг думати, бо був ще малий. Того дня я чомусь довго не міг заснути і з досади під коцом заплакав. В голові роїлися думки: Чому нас всі б’ють? Відповіді на це питання я не знайшов і до нині. Це був час Шевченківських святкувань. Перечитавши цілого Кобзаря я собі постановив, що мушу бути свідком слави нашої Церкви і Народу. Це було для мене рішаючим моментом і вірою, ще ми затріюмфуємо. Бо це, що діється тепер, це останні судороги вміраючої системи. Нашу Помісну Церкву ворота пекельні не подолають і вона існуватиме по віки; бо що в людей не можливе – це в Бога можливе.»
Цих кілька уривків з листів молодих людей насувають прикру думку, що за ідеал любови до Бога, своєї Церкви і Народу, сьогодні у вільному світі знущаються.
Це ясно доказують слова ще одного молодця: «Наші “добрі” українці подбали в Конґреґації студій, щоб віддалити трьох наших богословів-докторантів з папського університету. Це щось нечуване! За причину подано лиш т.зв. “бунтівничу” діяльність в колегії св. Йосафата 1968 р. Просимо, моліться за нас і за наших друзів. Вони бачать жахливий стан нашої Церкви і нашого Народу і зневіра закрадається в їхні серця. Дай Боже, щоб таке більше не повторилося. Небезпека є головно для тих, що бажають бути одруженими священиками. Їх не допускається, вони марнуються назавжди…»
Згадана подія на момент захитала у вірі 11 стійких питомців. Але завдяки правильній та щирій поставі мирянства, їхній моральній і матеріяльній піддержці, тих 11 юнаків, що вибрали священство, врятовано для нашої Церкви. Сьогодні вони закінчені богослови. Дехто з них, хоч із великими труднощами, висвятився, а деякі ще й по сьогодні змагають ся за свої свячення.
Брак священичого доросту в нашій Церкві доказує конечність центрального проводу в ній, і конечність її помісности. Лиш Синод наших Владик, розуміючи найкраще потреби нашої Церкви і потребу допливу ідейних священичих сил, при спільній співпраці усіх мирян, зможе тому зарадити. Чужинці цього за нас не зроблять.
Думки старшого священства до проблеми покликань є такі:
- Брак відповідальности за майбутнє нашої Церкви серед частини нашого священства і владик.
- Не надто примірна душпастирська праця частини нашого священства та брак живого контакту з вірними.
- Брак забезпечень священиків на старість.
- Брак акції сильного та добре зорганізованого священичого т-ва /Існуюче щойно в початках оформлення, і дехто з наших владик глядить на нього не дуже прихильним оком/.
Сильне священиче т-во могло б в неодному випадку боронити прав священства, впливати й усувати недоліки в житті нашої Церкви та вести конструктивну працю серед молоді, прихиляючи її до вибору священичого стану.
Справа забезпечення священства на старість є важною і наболілою. Хто з батьків буде наклонювати своїх синів, і врешті, хто із тих синів рішиться вибрати священство, спостерігаючи прикрі життєві умови нашого старшого священства, яке, забуте і залишене всіми на призволяще, доживає свій вік нераз по чужих кутах. При спільних зусиллях проблему можна розв’язати легше і не залишати її на збиранні пенсійного фонду, з яким не відомо що діється. Це справді крайня пора дати остаточну відповідь цьому питанню.
Із всього сказаного на тему покликань в нашій Церкві можна зробити такі заключення:
- Вплив родинного оточення.
Як ставляться сьогодні батьки до священичого звання? Чи заохочують своїх синів стати священиками, чи може навпаки! Чи панує в родині атмосфера спільної молитви? Чи цікавляться батьки справами нашої Церкви? Чи пояснюють дітям минуле нашої Церкви, звідки вона тут в Америці взялася? Якою є розговірна мова в родині? Кожна українська родина мусить бути твердинею релігійного та національного життя без огляду на всі труднощі, бо саме родина є першою семінарією для майбутніх покликань.
- Вплив школи.
Своя добра парафіяльна школа, чи рідна школа на чужині, це клаптик рідної землі, де дитина стрічає своїх ровесників, свого священика, своїх учителів. Тут повинна панувати своя молитва, своя мова, своя пісня. Тут дитина починає дихати всім тим, що вчить її любити свою Церкву, свій обряд, свій нарід, свою мову. Добра школа витискає незатерту печать на душі дитини. На жаль, в багатьох наших парафіяльних школах виховується дітей лиш на католиків, байдуже яких, але не виховується їх на католиків українців і тим створюється вже перший конфлікт в душі молодої людини, конфлікт між батьками і школою. Викривлену раз душу молодої людини не легко вдруге спрямувати на правильний шлях.
- Вплив священичого оточення.
Чи молодий юнак бачить у свого отця пароха справжнього Отця Духовного? Чи їхня літургічна відправа притягає чи відштовхує від священнослужіння? Чи наші отці дорожать долею своєї Церкви і як здійснюють це у своїх парохіях? Чи може, радше стоять осторонь, не звертаючи уваги на духові потреби своїх вірних? Чи плекається зв’язок з релігійним життям у своїй вірі і своєму обряді? Як трактується українську мову? Тут і важливе завдання священика берегти свій обряд, нову у церковних відправах, не впроваджувати інновацій, звичайно перейнятих від латинників. Давати в проповідях коротенькі лекції з історії нашої Церкви, щоб молодь знала про неї бодай найосновніше і була горда за своє минуле і минуле своєї Церкви, бо це саме має великий вплив на молоду людину, а часами навіть на чуже довкілля. На це вказує один випадок в Англії. В листопаді минулого року латинський священик, шотляндського походження, перейшов на наш обряд, щоб бути душпастирем серед наших вірних в Англії. Цей священик – Роберт Мек-Ґреґор, вивчив наш обряд, українську мову, якою володіє бездоганно, і навіть змінив своє прізвище на українське «Григорович». У першій Службі Божій в нашому обряді і в першій своїй проповіді він сказав такі слова: «Коли б ви мене запитали, що спонукало мене, латинського священика, прийняти ваш обряд та віддати себе на службу вашої Церкви, так я міг би сказати це одним словом: любов! Під час останніх років я мав змогу познайомитися з українськими священиками з Брадфорду, часто бував там на українських богослуженнях і там пізнав, якою красною та одушевляючою є українська літургія і цілий ваш обряд – а до того ще й довідався, як дуже поневолений український нарід та як жорстоко переслідувана Українська Католицька Церква. І тому полюбивши щиро ваш український нарід, його мову, Церкву і обряд та відчувши виразний Божий поклик, я щиро бажаю працювати для його духовного і національного добра.» Це слова чужинця, це приклад для нас і для багатьох наших священиків як шанувати і любити своє, свій обряд, свою мову та боронити її перед чужими впливами.
Згадаймо ще о. Йосафата Жана – француза, що посвятив ціле своє життя для нашої Церкви і народу, і написав спогади під назвою «Моє служіння Україні». Згадаймо о. Ван де Мале, о. Перрідона – бувшого ректора Малої Семінарії у Львові, чи оо. Редемптористів, що вивчили наш обряд, мову і вели у Збоїсках коло Львова гімназію для нашої молоді; чи врешті візантійський хор в Утрехті, членами якого крім дириґента є самі голяндці. Вони захоплені українським церковним обрядом вивчили його і українську пісню, та роз’їжджають з нею по цілій Европі. Всі вони чужинці, що пізнали нашу Церкву, її обряд і посвятили свою працю і сили для неї. А як ми ставимося до тих справ? Приходить щораз більша байдужість та легковаження своєго обряду і його практик. Серед вірних і частини духовенства замітне тяготіння в сторону латинської Церкви і її практик, незгідних з духом нашого обряду, а в наші богослуження входить щораз більше чужа мова.
- Контакт з церковною ієрархією.
Що роблять наші владики для збільшення священичих покликань, коли саме видавання раз в рік послання в цій справі проблеми не розв’язує? Сьогодні не можна молодій людині перед вступом до семінарії зображувати все солодкаво-рожевими барвами, а раз вона там – прикувати її параграфами, статутом і засадою: молися, вчися і мовчи!
Сьогодні конечний живий контакт між владикою і питомцем і щирість відносин між ними. Двері владики повинні завжди бути відкритими для питомця і священика, щоб вони знали, що вони під доброю опікою.
- Стан наших Духовних Семінарій.
Невідрадний під кожним оглядом. Вислід: які питомці – такі священики, які священики – такі владики, які владики і священики – такою є і Церква. Пригляньмося ближче нашим семінаріям. Що в них знайдемо:
В подавляючій більшості – некваліфікованих виховників, людей несвідомих своєї церковної і національної спадщини;
Плекання донощицтва – що калічить душу молодої людини раз на завжди;
Вороже наставлення до Голови Помісної Української Церкви – мовляв, це він почав ввесь клопіт в нашій Церкві й порушив правопорядок. Таке наставлення виховників свідчить про їхню некомпетентність і з цього випливає їхнє вороже наставлення до Помісности нашої Церкви та її патріярхального устрою.
У зв’язку з тим молодий питомець стоїть перед складним рішенням:
Зійти на шлях, який вказують настоятелі – отже піти на зраду історичних прав своєї Церкви, або кинути священиче звання і змарнувати своє покликання.
Тому вказаним сьогодні є класти наголос на чимскоріше установлення Української Семінарії, незалежної від чужих впливів і чинників, під проводом Синоду Владик Помісної Української Церкви. Лиш така розв’язка може запевнити правильне виховання молодого священства, свідомого потреб Церкви і Народу.
Бо можна наказами чи розпорядками знищити ознаки української християнської віри, можна знищити ікону, викинути з церков іконостаси, а на місце староукраїнської служебної мови впровадити, на приклад китайську, можна з Божих Храмів викинути плащеницю, можна розпорядком вирішити питання постів у східній Українській Церкві, але рівночасно тим можна підірвати саму віру та її істоту!
- Справа жонатого духовенства.
Ця справа мусить бути раз і на завжди ясно поставлена і реалізована. Мусимо твердо станути на прадавніх началах нашої Церкви, які і потверджені IV Архиєпископським Синодом, а саме: «Наша Церква обстоює свою давню традицію допускати до священства теж кандидатів у жонатому стані» /Бл.В.А. 1969, ст. 117/.
Коли справа буде реалізована так, як вирішив наш Синод, тоді раз на завжди покладеться кінець всім спекуляціям і ваганням з боку кандидатів до священства. Слід тямити, що свята Тайна Подружжя так само свята як і Тайна Священства.
І врешті – усім нам не слід у труднощах попадати в паніку та песимізм. Сьогоднішній час переходовий, і все нове, що родиться – приходить на світ в болях. Жертва наймиліша Богові, а тому і жертва нашої Церкви, яку вона приносила і приносить, є найкращою запорукою її повороту до життя, під умовою, що в тому напрямі будемо усі спільно працювати.
Колись, перед двома століттями, в час занепаду національної свідомости та важкого упокорення і приниження нашої Церкви, коли з проповідальниць наших церков лунала щораз голосніше польська мова – здавалося, приходить всьому кінець. В цьому скорбному часі наче грім з неба залунав голос людини, що відродила приспану стихію української душі. Це був голос отця Маркіяна Шашкевича, який сказав відважно своїм зрадникам і чужим захланникам слова, які варто нам пам’ятати сьогодні :
Вирвеш ми душу
Очі ми вирвеш
Не вирвеш ми серця
І мови не вирвеш!
Бо руське ми серце
І мова руська!
