Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Призадуми

Вислано до «Радянської України»

В «Радянській Україні» із 13 травня 1990 р. появився «Відкритий лист Його Святості Папі Римському Іванові-Павлові II». Цей лист підписали Голова і Заступник Голови Комітету захисту прав віруючих Української Православ­ної Церкви, священик Леонід Лутковський і пан Протас, Л. В.

Автори пишуть про насильне вигнання православного духовенства і мирян з їхніх храмів, погрози фізичної розправи, силування переходити до УГКЦ, пікетування православних церков і так далі. На їхній погляд, існує велика небезпека, що «в Галичині може виникнути «український Ольстер». Для підтвердження такої прогнози автори подають, як факт, смерть одного чоловіка, Василя Мокрицького, ніби то вбитого греко-католиком «внаслідок релігійної суперечки» та інші неточно окреслені події. Далі у відкритому листі говориться про небезпеку, що такі практики, які мали б застосовувати греко-католицькі «екстремісти», як прозелітизм, вбивства, насильства, ускладнюють відносини між Римо-Католицькою і Російською Православною Церквами. На думку авторів, «під загрозою виявляється багаторічна й копітка праця ієрархів обох Церков щодо екуменічного та міжцерковного зближення».

Друга частина листа складається з трьох пропозицій Римо-Католицькій, Російській Православній, Українській Греко-Католицькій і Українській Православній Церквам:

1) Перша, це провести акцію допомоги потерпілим від насильства греко-католицьких «екстремістів» православним, між ними священикам, які стратили місце служіння внаслідок переходу вірних на греко-католицтво.

2) Друга пропозиція, це підписати всім «Деклярацію проти насильства».

3) Третя, це звернення до Римського Папи і до Російської Православної Церкви, щоб вони створили «Український екуменічний фонд християнського милосердя й освіти».

Лист кінчається дуже гарним уривком із заяви Синоду Московського Патріярхату в зв’язку із виходом Греко-Католицької Церкви із чотиристоронньої комісії, яка так звучить: «Ми віримо, що єдинокровні українські брати й сестри та їх релігійні діячі, пастирі можуть досягти угод, які повернуть їм умови для мирного і спокійного життя». І врешті, автори висловлюють сподівання підтримки Святішого Отця.

Прочитавши такого листа, не можна залишитися без реакцій. Найперше — здивування, що Орган ЦК Компартії України, Верховної Ради і Ради Міністрів УРСР дає слово комітетові захисту прав віруючих Української Православної Церкви. Такої чести ніколи не удостоївся подібний греко-католицький комітет. Цікаво, чи це відкриття нового форуму для церковних дебатів, і в такому разі й греко-католики зможуть вільно помістити свою заяву, чи це лише продовження давньої співпраці між державою-партією і Російською Православною Церквою. Пишу РПЦ, бо нова назва «Українська Православна Церква» не змінила суті цієї Церкви і це ясно видно із першого числа нового Українського Православного Вісника, що виданий не українською, а російською мовою.

На перший погляд закиди авторів листа можуть виглядати серйозними. Але треба підкреслити, що більшість обвинувачень лишаються непідтвердженими: не точні, без дат, без прізвищ, без доказів. Якщо описані події дійсно відбулися, за них відповідають поодинокі люди, а не Церква, ієрархи якої постійно закликають своїх вірних до мирного способу дії. Крім цього, якщо закиди правдиві, вони повинні вийти із судівничого апарату, бо це вже кримінальна справа. Досьогодні ніде не було повідомлення в пресі про судове притягнення цих невідомих «екстремістів» до відповідальности за вичислені авторами дії. Отже, «факти», наведені авторами, лишаються недоказані й сумнівні.

У відкритому листі до Папи Івана-Павла II говориться про «вигнання православного духовенства з їхніх храмів». Зараз нерозв’язане питання власности церковних будинків. Офіційно — це державна власність, та коли поглянути на історію більшости з цих храмів, бачимо, що їх таки збудували греко-католики, які в них безперервно молились до моменту насильної ліквідації в 1946 р. Коли Радянський Уряд з допомогою КНВД сконфіскував всі добра УГКЦеркви, Російська Православна Церква радо скористала з її недолі і кривди.

РПЦ багато більше скористала б, якби у собі знайшла настільки чести, щоб признати: «Так, ми розуміємо УГКЦ і нам соромно за наше поступування, але ми були примушені урядом і партією. Це було для нас теж питання життя чи смерти». Такого признання за кривду, нанесену УГКЦ, не чути зі сторони РПЦ. Та коли йдеться про сьогоднішній день, може автори листа хотіли б поставити РП Церкву, як приклад до наслідування? Греко-католики мали б право сказати: «Ми будемо відноситися до РПЦ з такою самою любов’ю, з якою православні відносились до нас впродовж останніх 45 років», «ми їм дозволимо молитись в наших храмах, подібно як і вони нам дозволяли молитись».

Натомість чути інше слово від греко-католиків. Вже в 1981 р. патріярх Йосиф Сліпий, голова УГКЦ, що просидів 18 років на Сибірі і якому відібрали катедру св. Юра, говорив: «Ми бажаємо Російській Православній Церкві святости та духовного росту в дусі Христової Євангелії. Ми є готові визнати всі її права. Але ми вимагаємо рівноцінної пошани наших прав з боку московського патріярхату. Так довго, як московський патріярхат не визнає елементарних прав українцям-католикам і не заявить, що псевдо-синод у Львові є недійсний і незаконний, так довго не може бути мови про якісь відносини з нашою Церквою». В 1987 р. Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський простягнув руку прощення і братолюбія РПЦ, на що до нині немає відповіді. Його містоблюститель, Владика Володимир Стернюк, рівно ж боронить права своєї Церкви, але в тому виявляє велике зрозуміння до потреб РПЦ. Він, наприклад, наказав своїм вірним відступити з подвір’я катедри св. Юра, щоб духовенство і купка мирян РПЦ могли молитись, перше з нагоди Воскресення Христового, а вдруге з приводу смерти патріярха Пімена. Якщо греко-католики дійсно є такими, як їх представлено в листі до Римського Папи, вони ніколи не були б відступили в такім важнім для них моменті, коли думали вже святкувати Пасху Христову в своїм історичнім Центрі. Навпаки, вони дали змогу спокійно помолитися тим, хто десятками літ займають найсвятіший їх храм, помимо того, що мають за собою рішення Міської і Обласної Рад і величезну більшість населення й могли б кожночасно силою відібрати св. Юр. Навіть Голова міста, Богдан Котик, говорить: «Це простий акт справедливости».

Греко-католики лише бажають повернення того добра, яке їм було загарбане. Ідеться про повернення правди про минуле, про власну честь і ім’я, як і про храмові будинки. І зразу приходить запевнення, що в місцевостях, де православні остались без своїх храмів, вони зможуть відправляти в греко-католицьких. УГКЦ не боїться такого контакту із православними. Вона свідома факту, що коли їй дадуть правдиву змогу вільно організуватися для праці і проповідування Божого Слова, нарід поверне до свого ще не загиблого минулого.

З іншої сторони, УГКЦ усвідомлює собі, що остаточно вона не має що говорити про храми з РПЦ, УПЦ чи навіть із Ватиканом. Це справа між УГКЦ і СРСР чи УРСР. Це справа майна, чести та справедливости, загарбаних урядом, а не РП Церквою.

Коли говорити про екуменізм, це любов до Христа, до ближнього, до Церкви, це простягнена рука, це бажання єдности Церкви в правді й справедливості. Автори листа вміло грають на цьому конику, бо знають, що зараз у ватиканських колах питання екуменізму дуже важливе. Одначе, в контексті цього звернення до Святішого Отця, згадка про екуменізм являється нечесним шантажем, мовляв: «Вибирайте, або з нами говорити, або дати всі права Греко-Католицькій Церкві». Найкращий екуменізм проявиться тоді, коли всі заінтересовані чинники дозволять УГКЦеркві зажити своїм нормальним життям, як доказ, що можна дійсно бути живою Православною Церквою в молитовній та евхаристійній єдності з Римським Престолом.

На кінець, ще кілька слів до трьох пропозицій авторів листа. Чи усвідомлюють вони собі іронію акції в користь потерпівших вірних РПЦ? А це більше в користь священиків? Нехай відкриють книгу «Мартирологія УКЦ» і прочитають, скільки священиків і вірних дійсно потерпіли переслідування і мучеництво. Чому вони не подумали про них? І звідки душпастирі, які не пішли слідами своїх вірних, мають право на відшкодовання? Чому вони не підуть на величезні терени України, особливо Східньої, де населення не має ніякої духовної опіки? Може, вони чекають, щоб і там прийшла УГКЦ ширити Євангеліє?

Позитивною являється ідея «Деклярації проти насильства». Лиш одне питання насувається: чому автори листа не вийшли з такою думкою сорок чи навіть десять років тому?

А коли йдеться про український екуменічний «Фонд християнського милосердя і освіти», чому нам іти для його створення до Москви і до Ватикану? Виглядало б, що це радше справа всіх Українських Церков, в тому числі й Автокефальної Церкви та інших християнських громад.

В загальному, коли перечитувати листа, приходить на думку ось такий образ: кидаю цеглу, б’ю твоє вікно й тебе обвинувачую перед судом за крадіж цегли. УГКЦ видержала десятки літ, в час яких не тільки виписували різні неправдиві про неї історії, але й заперечували її існування. Вона звикла б, отже, і до гостріших форм зневаги, ніж до цієї, яка криється в листі до Папи Івана-Павла II.

Нарешті, варто підкреслити, що нині діялог між Церквами, а особливо між Українською Православною Церквою і Українською Греко-Католицькою Церквою, є можливий. До цього, одначе, потрібно, щоб УПЦ пошанувала історичну правду і не стояла на перешкоді поверненню того, що носить на собі греко-католицьку печатку. Тільки правда і справедли­вість принесуть те мирне співжиття, за яким автори листа так ревно шукають.

Поділитися: