Рефлексії над книжкою «Ляйф афтер ляйф» («Життя після життя»)

І. Книжка та її автор

У листопаді 1975 р. появилася у Нью-Йорку незвичайно цікава книжка. Вже місяць пізніше виникла потреба видати цю книжку поновним виданням. Із 1976 р. закріпилася практика що два місяці випускати нове видання цієї книжки. Десь під кінець 1976 р. книжка ця стає беззастережним «бестселером» і не перестає ним бути аж до 1981 р. У самій Америці появилося 43 її видання на загальне число понад три мільйони копій. Але й поза Америкою книжка ця обійшла цілий світ у перекладах на яких 50 мов.

Книжка ця, що обійшла переможно ввесь світ, носила титул в англійській мові «Ляйф Афтер Ляйф» і в різних перекладах «Життя після життя». На зміст цієї книжки складається науковий розгляд проміжних ситуацій між життям і смертю, зокрема тих випадків клінічної смерти, у яких пацієнти мали щастя вижити вже їм завироковану клінічну смерть. Автор цієї всесвітньо почитної книжки ще молода віком людина. Сьогодні йому повинно б бути 41 або 42 роки. Спеціялізувався у філософії, завершивши її докторатом. Три роки був викладачем філософії на університеті в Північній Кароляйні. Опісля однак переключився на медичні студії, бажаючи стати психіятром, а одночасно теж викладачем філософії медицини. Саме в часі цих медичних студій полонили його випадки із пограниччя між життям і смертю, отже ті випадки, для яких медицина не здобулась досі на який-небудь серйозний інтерес і навіть зовсім одверто трактувала їх з неприхованим упередженням.

Не зважаючи на те, що автор у своїй книжці з усією науковою скрупульозністю розшифровує понад всі апріорності, існуючі передрішенства і всі прийняті табу, ті ще ніким так точно не аналізовані явища, то воліє з певних причин радше прикидатися консервативним медиком. І коли у своїй передмові до цієї книжки виразно зазначує, що ціллю його праці не є доказати, що із закінченням цього життя продовжується це ж життя в іншій площині, то натомість д-р Єлисавета Кублєр-Росс, яка написала вступне слово до цієї книжки д-ра Р. Муді, якраз найвиразніше стверджує протилежне. «Такий дослід,— каже вона,— який приводить д-р Муді у своїй праці, просвітить чимало людей і підтвердить те, що нам уже подавано на протязі двох тисяч літ, а саме, що таки є життя після смерти». Власне тому це коротке слово заслуговує на те, щоб його зацитувати в цілості.

«Я мала привілей,— каже у цій передмові д-р Єлисавета Кублєр-Росс,— читати копію праці д-ра Муді «Життя після життя» у час, коли ця праця мала з’явитися у публікації. І мені незвичайно приємно найти, що цей молодий дослідник виявив стільки мужности, щоб проголосити якнайширшим колам людей свої знахідки і відкрити нову ділянку наукового досліду.

Тому, що я працювала в останніх роках виключно серед пацієнтів, що знаходилися на межі смерти, то й тим самим я була оточена й зайнята явищами самої смерти. Люди нашої професії багато вже навчилися про самий процес смерти. Але в той самий час ми ще маємо безліч питань відносно того всього, що діється з нашими пацієнтами, коли ми їх визнаємо клінічно й медично померлими. От і на цьому пункті сходяться і мої власні досліди, які я сама проводила на пацієнтах, що померли і повернулися до життя якраз наперекір всім сподіванням, а й як часто теж на превелике здивування висококваліфікованих, загально знаних і, напевно, якнайбільше компетентних лікарів. Всі ці пацієнти зазнавали якогось виходу зі своїх тіл, що ставалося із відчуттям незвичайного спокою і врівноваження. Майже всі наявно відчували, що хтось їм допомагав у цьому переході у інше життя. Більшість з них бачили себе в товаристві своїх рідних, які недавно перед тим померли, або в приявності якоїсь релігійної особи, до якої мали набоженство чи почитали її.

Це велике для мене піднесення читати книжку д-ра Муді саме в той час, коли я збираюся видавати мою власну на підставі подібних моїх власних досліджувань. Д-р Муді мусить бути приготований на завзяту критику переважно з двох боків. З одного боку будуть завжди такі священики, які будуть накидатися на кожного, хто посмів би підійматися наукових дослідів у ділянці, що повинна б зоставатись у захисті якнайстрогішого табу. Вже й так деякі представники церков висунули свої застереження щодо цього рода студій. Один священик навіть висловився, що це «продажа ласки Божої за безцінь». Інші ж священики заступали твердо погляд, що життя після смерти має залишатись предметом сліпої віри, і що в цій матерії усякі людські здогади не повинні б бути предметом якихсь дискусій чи якогось наукового розгляду.

Друге ж середовище людей, яке б було в опозиції до д-ра Муді, це саме науковці й лікарі. Ці схилялися б до думки, що цього роду студії являються «ненауковими».

Що ж до мене, то я уважаю, що ми знайшлися зараз в добі зрілости людської спільноти. І ми повинні мати мужність широко відкрити двері й повинні визнати, що нам ще бракує багато засобів для цих нових дослідів. Думаю, що ця книжка простелить шлях для зрячих людей і подасть їм надію та мужність зробити переоцінку нових ділянок наукового досліду. І вони прийдуть до висновку, що ці підсумки висновків д-ра Муді є вірні та згідні з істиною тому, що вони виходять від справжнього й чесного науковця». (Вступне слово д-ра Єлисавети Кублєр-Росс до книжки д-ра Муді «Життя після життя»).

ІІ. Д-р Реймонд Муді про себе самого і свої досліди

Читаючи чи навіть студіюючи книжку Р.Муді, вражає вас увесь час щира і чесна настанова науковця, піонера нової вже ділянки наукового досліджування і жагуче бажання вивчення зовсім незаторкуваних досі явищ. Цей молодий науковець зовсім випадково знайшовся у цій новій ділянці свого наукового досліду. Сам про це він розповідає так:

«…Ще бувши студентом філософії, зовсім випадково запізнався я з професором психіятрії, що викладав у медичній Академії. Сердечність і безпосередність професора від першої зустрічі з ним притягла мене до нього. З часом я довідався від нього, що він не один раз, а двічі був «мертвий», і то повних 10 хвилин кожного разу. Професор переказував цілком відкрито свої пережиття. І це звірення зробило на мене незвичайно сильне враження. Але тоді я працював над своєю докторською працею… Ставши професором, довідався я від одного зі своїх учнів про подібний випадок, який трапився його бабуні, що була «померла» під час операції і була якось реанімована опісля. Коли студіював уже медицину, то я вже встиг призбирати імпозантне число таких випадків із пограниччя між життям і смертю. І я не ховався з тим, що всі ці випадки я зробив додатковим предметом моїх студій. Один з моїх товаришів умовив мене дати на цю тему доповідь. За нею посипались інші доповіді. Під час цих доповідей слухачі розповідали мені про нові випадки… Тепер,— пише Муді у своїй книжці «Життя після життя»,— я знаю приблизно 150 випадків цього роду явищ. Пережиття, які я проаналізував, можна поділити на три категорії:

1) Пережиття людей, що були успішно реанімовані вже після факту визнання їх «клінічно мертвими».

2) Пережиття людей, що по причині тяжкого ушкодження їх тіла або з уваги на рід своєї хвороби були дуже близькі до смерти.

3) Пережиття людей, що їх вже вважали «мертвими», але якось вони вижили цю свою смерть, а опісля вони докладно переповідали процес тієї «смерти» своїм найближчим, а ці ще іншим.

Широчезний матеріял, на який складалося 150 випадків, вимагав, очевидно, селекції. А, однак,— каже Муді,— вибираючи матеріял, який я задумував розглянути у цій книжці, я все таки не піддався спокусі обмежитися виключно до випадків, у яких стверджено «смерть». Бо я переконався, що пережиття людей у другій категорії не те, що не є відмінні від першої, але й є вони якби її поповненням».

Розслідуючи дуже скрупульозно всі ці випадки, автор ставить перед собою точно визначену ціль.

«Надіюся, — каже Р. Муді,— що ця книжка поверне нашу увагу на явище, хоч і загально відоме, але ж одночасно з тим і старанно промовчуване, і буде спроможна з його допомогою створити для цього явища більше сприятливий клімат. Бо вірю, що це має глибоке значення для науки як теоретичної, так і практичної (зокрема для психології, психіятрії, медицини, філософії, теології і душпастирства). Більше того, воно має неабиякий вплив на те, як ми живемо в нашому сьогоденні… Багато з читачів не повірить у цитовані тут реляції. І не бракуватиме таких, що з першого відгуку-реакції відкинуть їх. Проте, не покладаю собі і в думку засуджувати їх за це. Ще кілька років тому назад я так самісінько поступив би. Я навіть не бажав би, щоб хтось на віру прийняв зміст цієї книжки або й погодився на цей зміст тільки з рації якогось авторитету. Як логік, я сам не визнаю цього недостатнього, а то й ніяк не переконуючого покликання на авторитет за шлях до пізнання правди. І я не очікую цього від інших. За те тільки цього єдиного я прошу у тих осіб, що не повірять у це, що тут написано, а саме: щоб вони почали самі досліджувати це все. І це прохання я поновляю безперестанку в останньому часі. А знову серед тих людей, що прийняли це моє прохання, а їх є вже чимало, хоч і зразу були вони аж надто скептичні, є вже й такі, що почали поділяти мій подив до цього рода явищ. З другої сторони, я вірю, що знайдеться теж багато людей, що читатимуть цю книжку і з якимсь полегшенням ствердять, що вони не самотні, та що й інші мали такі самі переживання, як вони. Власне їм, коли вони, як зрештою більшість людей це робить, скривалися досить зі своїми пережиттями перед ширшою громадою людей, а звірялись виключно в найближчому колі осіб, хочу сказати: я маю надію, що ця книжка заохотить вас висловлюватись свобідніше, бо тільки в цей спосіб може впасти більше світла на найбільше таємний закуток людської душі».

ІІІ. Реляції д-ра Р. А. Муді про переживання досліджуваних ним «померлих»

Це дуже знаменне для такого дослідника, як д-р Реймонд А. Муді, починати свої наукові розслідування від споконвічного для людей питання: що це таке, властиво, смерть? Здавалось би, що за ці незліченні віки, а то й тисячоліття, які вже верстає свій шлях по цій землі людина, ніщо не могло б бути так ясно нею усвідомлене і так самозрозуміле для неї, як ось ці два засадничі, без найменшого сумніву непомильні факти, що повсякчас з усією наочністю чергуються між собою, а саме: життя і смерть. А проте, коли перший з цих фактів ще сяк-так нами усвідомлюється (абстрагуючи від того, наскільки ґрунтовно, есенціяльно і абсолютно-істинно), то цей другий факт уже тим самим, що він сам по собі визначає кінець, принаймні кінець всього того, що ми, люди, визнаємо за людське, і то кінець нікому з людей небажаний, та ще до того, о, як же гіркий і жалюгідний, навряд чи він предиспоновує людину до абсолютно правильної відповіді. Навпаки. Нормально людина втікає, як можливо, від цього питання. Бо вже в її підсвідомості це визначало б практично тільки отруювання ще тієї єдиної реальности, якою є якраз життя. Тим то замість спонтанної і самостійної відповіді на це питання людина з правіку задовольнялася такою чи іншою формуляцією своїх релігійних вірувань. Очевидно, коли б їх можливо було з усім раціональним критицизмом зіставляти між собою, то у висліді цього пошуку за відповіддю на питання «що таке смерть?», людина стояла б вічно перед хаосом всяких протиріч, найрізніших людських фантазій чи навіть єхидно придуманих сакральних табу і заразом вічного розпачливого «не знаю». Історія філософії є живим свідком такої перспективи чи радше фактичної людської дійсности. Р. А. Муді приводить деякі зразки цієї ж філософії. Переважає у ній погляд, що смерть — це сон. Але сон вже без жодних сновидінь. Це непробудний сон. Очевидно, філософія не обмежується виключно цим анастетичним підходом. У її приреченнях є куди драматичніші вироки. Смерть — це остаточний і безповоротний кінець життєвого шляху, і не грає ролі, як довго цей шлях тривав. Смерть — це раптовий обрив всієї життєвої дійсности. Смерть — це момент абсолютного забуття того всього, що творило ввесь зміст цього життя. Точніше ще: смерть — це цілковите знечулення усієї свідомости людини і всіх тих, колись так до найглибшого болю відчутних, переживань. Вкінці смерть — це знечулення життя й існування як такого. З другої ж сторони не забракло у клясичній філософії і такого погляду, який перехопив у своїй оді Горацій: «Не ввесь я помру. Якась таки частка зостанеться з мене жити повік»…

Як не дивно, на самому передодні приходу Господа нашого Ісуса Христа стоїк і поганин дав якийсь вислів тому, що мало становити й основний зміст Христового благовістя. До речі, як християнство дивиться на смерть, про це буде мова аж після зреферування мережі всіх думок, які складаються на книжку Муді «Життя після життя».

Муді ніби зумисне цитує деякі діялоги Платона. Бо ж, очевидячки, досліди цього молодого науковця ведуть до зовсім протилежних висновків. Це хіба тільки великого подиву й поваги гідна настанова у такого науковця, як Муді. Адже, ніде правди діти, досі наука відсторонювала себе вперто й інтенціонально від усіх спекуляцій, зв’язаних з кінцем людського життя, а, заступаючи традиційно матеріялістичний світогляд, не знаходила у рамцях цього ж світогляду ніякого місця на безсмертну душу і позагробове життя. Треба було бути, отже, неабияким сміливцем, щоб не тільки присвятити себе науковому дослідженню певних явищ, що відкривають шляхи для протилежної орієнтації тієї ж науки, але й кидати ще й виклик певному табу, прийнятому цією ж наукою. З усіх наук медицина найближче стоїть до питань людського життя і смерти. Але й медицина не вільна від цього табу. Коли йдеться ще про життя, то медицина може собі дозволити навіть на екстравагантне вивчання шляхів для запевнення довговіччя людям. Але ж коли йдеться про смерть, то на вироку «клінічної смерти» кінчається і вся роля медицини. Що стається з тією особою, що от ще вчора чи ще кілька годин тому жила, а зараз «мертвий труп», медицина залишає поза своєю увагою і своїм зацікавленням. Навіть уважається неортодоксальним встрявати в такі проблеми і тим самим понижувати добре ім’я медицини.

* * *

Ці 150 випадків, що їх Муді так ґрунтовно й сумлінно проаналізував у своїй книжці, об’єднує він в одну цілість такими спільними моментами: а) почуття незвичайного заспокоєння, б) відчуття перебування поза своїм тілом, в) свідомість всього того, що діється довкруги цього «померлого» тіла, г) вихід в інший світ і перебування по той бік нашої земної дійсности, ґ) «тунель» і д) контакт з «кимсь», хто не належить до нашої земної дійсности. Не важливо при цьому, чи всі ці моменти йдуть у тій самій черговості, чи взагалі вони ідентично проявляються і виражаються допитуваними людьми. Релігійне виховання, релігійне тло, практики чи звички не відіграють у цих випадках ні головної, ні вирішальної ролі, і нема ніякої причини приймати їх за джерела для виникнення цього роду переживань. Зате ж ті моменти, які ці реанімовані люди пережили, так глибоко пережили і так глибоко запали в їх пам’ять і свідомість, що ви легко при інтерв’ю з ними можете твердити, що пережиття цих людей були наскрізь автентичні й наскрізь достовірні.

Почуття спокою

Особи, що знаходилися на грані життя і смерти, стверджують, що безпосередньо після своєї непритомности відчули незвичайний спокій, який їх дуже приємно вражав. Ось кілька прикладів з їхніх реляцій. Людина, що зазнала тяжкого пошкодження тіла, зокрема голови, у своєму катастрофічному випадку так переказує свої пережиття: «У момент зудару я відчув страшенний біль голови, який раптом щез. Почував натомість, що уношуся-пливу по темному просторі. У свідомості моїй залишився зовсім живо той холодний день, у якому це сталося. Але у цій темряві було мені зовсім тепло, приємно і зручно, як ніколи досі. Навіть пригадую собі, що я тоді думав. Пролетіла думка: напевно я вже не живу…»

Жінка, яку реанімовано після інфаркту, так розповідає: «Я пережила такі незвичайні враження, що тяжко словами передати, чи це був спокій, чи відпруження, чи полегшення. Займала мене тільки думка: як тихо й спокійно скоїлось зі мною. Не чую болю взагалі…»

Колишній армієць, що його було визнано померлим у В’єтнамі, оповідає: «Коли я був прошитий кулями, відчув велику полегшу. Ніщо мені не боліло, і я ніколи досі не був так відпружений, як у тім моменті».

(Закінчення в наступному числі)

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>