І знову обходимо традиційні рокові свята. Перший Празник, яким започатковуємо новий цикл свят, це чудове, вічно живе, що породжує все нове, все інше й неповторне Різдво Христове. Ось чарівний ніколи незабутній, все очікуваний Свят Вечір, який уводить нас в гущу святочної атмосфери і насичує кожну українську хату родинною й Божою теплотою. І так Різдво Христове стало прекрасним, гармонійним і неперевершеним поєднанням закінчення старого з народженням нового життя у всіх його аспектах многогранности. Різдво Христове, це свято радости радостей. Це день, чи вірніше дні коли у радості небо сполучається з землею. В ці дні свят, немов оживають всі ті, що від нас відійшли і всі разом творимо, немов одну й нерозривну родину.
І так в темноті ночі снуються думки, якими відвідуємо всі найдальші місця, відвідуємо забутих всіма, відвідуємо наших братів й сестер в Україні, зупиняємось біля наших в’язнів на засланні, всіх бажаємо потішити, всіх бажаємо розвеселити, всім розказати і принести благу і безконечно радісну вістку — Христос Народився. У вухах все ще дзвенять чарівні мелодії коляд, які відгомоном відбиваються з під селянських стріх і линуть, линуть у безкрає небо у цю Божу безконечність. В глибокій душевній призадумі з наших очей зникають всі образи щоденних буднів — труднощі й турботи. Рівночасно перед нашими очима відкриваються традиційні свята, які так змістово схоплені в наших неперевершених колядах, де перечисляється ці великі празники, що тісно в’яжуться з Христовим Народженням: Різдво Христове, Собор Пресвятої Богородиці і первомученика св. Степана, а дальше стоїмо перед днем св. Василія Великого, себто стоїмо на порозі Нового Року, а далі слідує Богоявлення — Йорданські свята. Це час для підрахунку, підсумків пройденого і на основі пройденого конечним є кинути перспективу у майбутнє.
У підсумках минулого не можемо з болем серця не згадати трагічних подій, що мали місце на англійському терені, де єп. А. Горняк з своїм канцлером стягнули вітку нашої Помісної УКЦеркви на вулицю і її зовсім знеславили. Нажаль, цю Церкву, яка є освячена великою кількістю жертв крови. Під тим оглядом немає другої церкви, яка б могла рівнятись з нашою. Не можемо не згадати Папи Павла VI, який забороняв нашому Патріярхові сповняти його душпастирські обов’язки і який не стояв на висоті потреб Вселенської Церкви, забагато ставляв політичного, а замало Божого. З великим жалем згадуємо відхід Папи Івана Павла І, що був великим приятелем нашого Патріярха Йосифа. У підсумках минулого, згадаймо і вийнятковий вибір на нового вселенського архиєрея Папу Івана Павла II, що є слав’янином — поляком. Від останнього сподіваємось більше зрозуміння для тих, що фактично за віру в Бога терплять у всіх сателітних державах, але найбільше у більшовицькій дійсності. Сподіємось і будемо за це молитись, щоби сучасний Папа Іван Павло II підніс престиж архиєрея Вселенської Католицької Христової Церкви.
В підсумках належить згадати успішно відбутий III Світовий Конгрес Мирян, що відбувся в Нью Йорку, який був понад всякі сподівання багаточисельний, в якому були також поважно заступлені священики. Правда з парафії св. Юра, під боком якої відбувався Конгрес Мирян ніхто не взяв участі. Вже був час, що можна було непроходиму лінію Рубікону перейти і приєднатись до загального українського русла в нашій Помісній Церкві. Миряни вже від довшого часу чекають, коли Василіянський Чин перейде цей неоправданий рубікон? Відбувся III конгрес СКВУ, який з одної сторони позначив свій новий етап двоголов’ям, а з другої слабості не вірних, але нажаль православних владик у площині екуменізму.
Ці радісні Празники Христового Народження уводять нас у національне свято свят — пам’ятне і незабутнє 22 січня, що є святом нашого народного ставання до нового, незалежного життя. 22 січня є нашим святом незакінчених змагань, яких 60 річчя обходимо тепер. Сама згадка про 22 січня нас будить і заставляє пригадати, що тому 60 років український народ на рідних землях разом з циклем свят Різдва Христового побачив проблески проміння сонця волі й встановляв своє власне, від нікого незалежне життя, що своїм чудесним гомоном сповіщали софійські дзвони про те, що український нарід розірвав багатовікові пута північної Москви.
Для нас тільки розрадою і надією у всьому і в національному аспекті також, це Христове Народження. Христос народився, сполучаючи, а не заперечуючи нове з старим про що всі почули, всі узнали й королі прийшли поклонитись Новонародженому, але дуже скоро прийшлось Новонародженому покидати містечко Вифлеєм і шукати притулку у чужині, щоби згодом повернутись і служити народові й ради його спасіння померти на хресті. Нажаль і наш промінь сонця волі, що появивсь шістдесят років тому згас. Творцям цих пам’ятних святочних днів української державности прийшлось також покидати рідні землі й шукати притулку в холодній чужині, щоб там набиратись сил і прийти у свої рідні землі. Доля так склалась, що їх естафету переняли ми і нашим святим обов’язком її принести до призначеного місця. Ми не повинні ніколи і ніде забувати, що естафету не донесли, але передали нам і тут і там на батьківщині. її дальше там несуть Юрій Шухевич, Мороз, Лук’яненко… і їх там легійон, а ми тут повинні додержати їм кроку і йти в парі до волі й свободи, а перемога за нами, бо ми йдемо з правдою Христа Бога. Про це нам рік-річно пригадують наші традиційні рокові празники Божого народження.
