(Закінчення з травневого і червневого числа 1996 р.)
Цікаво, що коли гармонійно підсумувати усі три бльоки, на які сьогодні розколена Київська Церква, — греко-католицький, автокефальний і промосковський, — і відкинути всі їхні формули противленства, то в сумі отримаємо утворення з несподіваною і надзвичайно важливою формулою «і Рим, і Візантія, і Москва». Ця формула не має історичних прецедентів і для України покищо виглядає цілком надуманою та утопічною (і то з вини не тільки українських християн!). І все ж спробуймо трошки поміркувати над нею.
Передусім скажемо, що до цієї формули ще треба довго йти. Сьогодні до неї не готова жодна сторона. Якщо ситуація з Римом і Візантією ще сяк-так зрозуміла, то Москва викликає найбільший сумнів. Адже практикою сьогодення є незмінно вороже ставлення Московської патріярхії до будь-яких проявів самостійного релігійного життя України й активна антиукраїнська пропаганда. Але введення Москви у вищезгадану формулу зовсім не означає, що цим самим треба скласти перед нею свої знамена в ім’я позірного екуменізм). Не бачити нинішнього характеру Московської патріярхії було б справжнім дон-кіхотством, якому немає виправдання. Тому можна зрозуміти, чом) виник релігійний націоналізм українських Церков. Сьогодні він із вершком перекривається остракізмом з боку Московської патріярхії.
З іншого боку, не можна не бачити нинішні процеси в перспективі. Поперше, йдуть значні зміни в самій Російській Церкві. Москва залишиться визнаним центром християнства надовго, якою б не була доля російської держави як такої. Інше питання — доля нинішньої Московської патріярхії, її теперішньої патріяршої адміністрації. Зростання виливів Російської Церкви в еміграції та стан справ у самій Росії достатньо велике, щоб зважитися на обережний прогноз: політика Московського патріярхату, характер його зв’язків із державою ще зазнають глибокої трансформації. Було б надзвичайно важливо, щоб українська церковна дипломатія була до цього готова. Але ще важливіше, щоб нинішнє українське православ’я не спокусилося думкою залучити Візантію до свого протистояння з Москвою. Видається справедливою дещо парадоксальна залежність: свої протистояння з Москвою православний Київ виграє тоді, коли уникатиме протистояння, як такого, всі сили віддаючи позитивному творенню Церкви.
Подруге, Москва не в стані буде вічно опиратися екуменічному процесові, оскільки це може залишити її «за бортом» цивілізації. Історія участи Російської Церкви в роботі Другого Ватиканського Собору це тільки підтверджує. Але разом зі світом змушена буде мінятися й еклезіологія Москви. Безоглядний релігійний націоналізм Українських Церков тільки сповільнює цей процес, оскільки постачає аргументами московских консерваторів. Спроби «не помічати» Москву суперечать головному векторові часу і приречені на невдачу. Отже, тактика наших Церков мусить бути гнучкішою і мати в основі не емоції, а чітке бачення перспектив.
Середнє аритметичне поміж релігійним націоналізмом і одностороннім «роззброєнням» взяти можна і треба. Відгороджування від Москви, як рівно ж і слухняне схиляння перед нею — все це тактика слабких, які вічно шукатимуть опертя в інших центрах християнства, так і не набувши своєї власної сили. В основі жорстоких релігійних утисків українців з боку Москви є її страх, отой майже містичний страх Москви перед релігійним відродженням Києва. В цьому передчуття, що рано чи пізно від неї відійде.
Протягом усіх століть Москва могла конкурувати з українським християнським духом лише тоді, коли його тримали постійно приспаним і кволим. Сьогодні цьому духові здається, що, набравшись праведного гніву і затятости, він став сильнішим. Але це не так. Насправді він із кволого стає хворим. Те, що годиться для політики, не годиться для релігії. Імперськість Російскої Церкви можна подолати не стільки націоналізмом Українських Церков, скільки їхньою істинною християнськістю.
Отож, я міг би зформулювати парадоксальну на перший погляд тезу про те, що пошанування Москви як нинішнього центру християнства і включення її до екуменічної моделі майбутньої Київської Церкви піднесе значення Києва значно більше, ніж його затяте з нею ворогування.
Коли Верховний Архиєпископ Йосиф Сліпий під овації учасників Другою Ватиканського Собору проголосив Києво-Галицький патріярхат своєї Церкви, його вітали не тому, що це послаблювало Москву, а тому, що своїм мучеництвом і гідністю Йосиф Сліпий справді уособлював патріяршу ступінь українського християнства.
- Згадана формула «і Рим, і Візантія, і Москва», — на мою думку, є одночасно іі моделлю новітнього єдиного Українського (Київського) патріярхату. Модель митрополита Петра Могили зі зрозумілих причин московською компоненту не передбачала. Інакше бачились перспективи такого патріярхату і митрополитові Андрею Шептицькому. Наш час несе з собою нові реалії, з якими треба було б рахуватися.
На мал. 1. зображено схему нинішньої церковної орієнтації усіх відламків Київської Церкви.
Пунктирна лінія у випадку Українських православних автокефальних Церков означає, що згадані Церкви хотіли б дістати визнання в екуменічною патріярха Візантії. Кожен із цих відламів відштовхується один від одного — за всіма правилами нинішнього противленства. Візії спільного центру ще немає. Сьогодні кожний відлам все ще мислить себе за центр об’єднання, ставлячи в його основу все той же відрив своїх опонентів від їхніх нинішніх гравітаційних центрів. В результаті якби близько в особі Українських Церков не підійшли одне до одного три християнські материки, вони все ще розділені й не об’єднані.
Справжнім вирішенням проблеми єдиного Київського патріярхату бачиться мені заміна «відривної» його моделі на «невідривну », гармонійну (мал. 2 і 3).
Тут патріярхат об’єднує в собі три бльоки Українських Церков на принципі тринітарности, згаданої вже раніше. Людям, які мають фізико-технічну освіту, я міг би подати інший образ — єдність і незлитність кварків у елементарній частинці. В такій моделі кожна з Українських Церков зберігала б ту міру організаційної автономії, яка б забезпечувала її «іншість» і разом з тим підпорядковувалась би одному київському патріярхові, передаючи йому певні внутрішні и зовнішні повноваження.
Я розумію, що в такій моделі не увиразнено багатьох доктринальних моментів, зокрема гою, який у житті кожної Церкви є чи не ключовим. Мається на увазі порядок поминання первоієрархів під час Святої Літургії. На жаль, у цьому питанні мені бракує богословської освіти, щоб подати виважені іі професійні рекомендації, і все ж, як мирянинові, мені бачаться допустимими такі варіянти: варіянт а:
- вернутися до давньою церковною правила: священики поминають єпископа, єпископи — митрополита, митрополити — патріярха, а патріярх — інших патріярхів по старшинству; варіянт б:
- в будні дні в усіх Церквах Київського патріярхату поминається лише Київський Патріярх;
- у святкові дні спочатку поминаються первоієрархи, що благословили Київський патріярхат, тобто папа Римський, патріярх Костянтинаграда і Московський патріярх у порядку історичною становлення їх і (якщо говорити про перших двох) дорозкольного авторитету; після цього четвертим поминається Київський патріярх.
І тільки що було вимовлене слово «благословили». А чи не занадто утопічно говорити про благословення аж трьох світових патріярхів, коли жоден із них не благословив ні одітого із трьох уже проголошених Українських патріярхів? Що ж, спробуймо проаналізувати причини тої о, чому не визнані наші «часткові патріярхати» і чому міг би бути визнаний патріярхат об’єднаний. До недавньої о часу визнавати обидва православні патріярхати УПЦ-КП і УАПЦ Візантія не хотіла тому, що вони не визнані Москвою.
Про це виразно говорив, наприклад, Діоклейський єпископ Каллістос, посилаючись на необхідність всеправославного консенсусу. Події 1996 року, пов’язані з автокефалією Естонської Православної Церкви, на мій погляд, не свідчать про відмову такого консенсусу. Скорішу, всього їх можна практикувати, як спробу Візантії відновити втрачені позиції. Адже тривалий час Рим третій фактично займав місце другого.
Москва не наважується дати УПЦ навіть автокефалію, побоюючись конкуренції та перетворення незалежної УПЦ під впливом інших автокефалів у вороже їй церковне тіло. Крім того, Візантія ніколи офіційно не зрікалася свого звання «Церква-матір» щодо Київської митрополії, а тому навряд чи легко погодилася б, якби ці функції офіційно й однозначно взяла на себе Москва.
Ватикан же сам себе загнав у глухий кут, з одного боку власними обіцянками УГКЦ надати їй патріярхат, коли вона повернеться на свою місійну територію, та екуменічними обіцянками не творили паралельних структур на територіях, що традиційно належать православним Церквам. Звідси й іде вся суперечка довкола місійної території УГКЦ в межах України. Римська Курія побоюється, що визнання папою патріярхату УГКЦ сприйметься світовим православ’ям як продовження антиекуменічної тактики прозелітизму. І, скоріше всього, реакція православних справді була б такою.
Тепер погляньмо, що міняється у випадку потрійного визнання об’єднаного Київського патріярхату.
а) Візантія повертає собі визнання як Церкви-матері і встановлює молитовне єднання з найбільшою за чисельністю вірних Церквою Слов’янщини.
б) Москва знаходить для себе почесне розв’язання «смути української автокефалії», зберігаючи молитовне єднання з Києвом і не маючи, в результаті, ворожої Церкви на своїх південних кордонах. Так, «відпускаючи» УПЦ, Москва не тільки зберігає з нею канонічний зв’язок через Київський патріярхат, а додатково здобуває молитовне пошанування ще й трьох інших Церков-відламів, досі їй ворожих. Крім тої о, визнання Київського патріярхату забезпечило б толерантне співіснування на всій території України тих парафій нинішньої УПЦ, які побажали б діяти у статусі Російської Православної Церкви в рамках Московського патріярхату. Так сьогодні діє в Україні Римо-католицька Церква.
в) Рим знаходить для себе почесне розв’язання необхідности благословити патріярхат вірної йому Церкви, не наражаючи себе на докір з боку православних. Він дістане також можливість задовольнити тих римо-католиків, які агітують папу «відпустити» уніятів, що створюють Римові лише одні проблеми, — але задовольнити так, що при цьому не втрачається молитовне з ними єднання. Надто багато крови й мук коштувала греко-католикам вірність Апостольському Престолові, щоб тепер можна було зневажити її чи то Римові, чи то комусь у Львові.
г) Усі сторони знаходять для себе почесне розв’язання проблеми «уніятизму». Так, добровільно «відпускаючи» від себе УГКЦ, Рим не тільки зберігає з нею канонічний зв’язок через Київський патріярхат, а додатково здобуває молитовне пошанування ще й трьох інших Церков-відламів, досі йому ворожих. Східнє православ’я, у свою чергу, отримує від УГКЦ й Риму офіційне визнання, що первинна еклезіяльна модель Берестейських угод, зформульована Києвом, була спотворена в інтересах римського ексклюзивізму. Так давня уніятська Церква, яка стала причиною остаточного погіршення стосунків Царгороду з Римом, стала б тепер через Київський патріярхат тією ланкою, що їх обох примирила б.
г) Усі Українські Церкви мають реальні вигоди від такого порозуміння, оскільки припиняється ворожнеча, яка висмоктує їхні сили і зменшує їх конку рентоспроможність перед місійною діяльністю інших Церков, релігій та псевдорелігійних у творень.
д) Усі Українські Церкви мали б реальну можливість розвернути вектори своєї орієнтації до спільного центру і складати до вівтаря стародавнього Києва не гідру роздору, а всі блага, набуті римською, візантійською та московською духовністю.
е) Але найголовніше, що в такій моделі Київський патріярха і стає тим першим церковним тілом, яке об’єднує в собі сфери впливу і Риму, і Візантії, і Москви. Всі дотеперішні екуменічні моделі мають в основі, якщо не помиляюся, глобальне об’єднання. В обговорюваній «київській» моделі гіде мова про перший крок до такою об’єднання — про створення такого дотичного для всіх тіла, яке, буду чи автономним, разом із тим було б «продовженням» головних християнських сфер. На перших порах саме через нього проходили б силові лінії порозуміння і миру. На ньому випробовувалася б щирість усіх трьох центрів, їхня довіра одне до одного. Створення такого Київського патріярхату вивільнило б величезну енергію оптимізму, яка надала б імпульсу для подальшого поширення екуменізму на інші болючі точки християнської ойкумени.
Формулу «і Рим, і Візантія, і Москва» виведено з чисто української ситуації. Однак, як бачимо, саме в цій точці і сходяться сучасні напрями екуменізму (принаймні в цій частині християнської ойкумени). Отож, спроба гармонійної о вирішення проблеми християнської самоідентифікації України була б одночасно і входженням у резонанс із світовими екуменічними тенденціями. Цей резонанс і дав би енергію, потрібну для об’єднувальних процесів.
Про переваги такої толерантної і бережливої моделі можна розмірковувати й далі. Але головне, що в ній повинно і може бути передбачене, так це: • почесний вихід для світових центрів християнства та Українських Церков, які Йдуть на компроміси; • отримання реальних вигод для усіх учасників домовлености.
Тут доведеться повторити, що до такої моделі поки що не готові ні світове християнство, ні (передусім!) християни України. На мал. 1 дивитися дуже важко. Три християнські материки зійшлися надзвичайно близько, але таки зупинилися. Скільки не пробували сильні світу цього переламати ситуацію на свою користь, — нічого не вдалося. Не вдається й обминути українську проблему, прагнучи до омріяного екуменізму. Отже, на першому пляні нинішнього стану екуменізму — вирішення проблеми Київської Церкви. Але чи можна вирішити цю проблему за нас і без нас?
Усі ми стоїмо перед «вузькими воротами» давнього Києва, і було б дивно, якби нас туди допущено такими, якими ми є сьогодні. Ні, не підступність Риму, Візантії чи Москви нас туди не пускає. Головний бар’єр у наших душах. Усі конструкції, вибудовані в цій статті, не будуть варті й шеляга, якщо ми іі далі ненавидітимемо одне одного. Як би привабливо не розкрилася перед світом триєдина «квітка» Київського патріярхату, вона й далі буде цілковитою утопією, якщо до неї не прилетить «бджола» високого духу й не запліднить її.
То чи має взагалі якийсь сенс усе, що вище написано? Ні, не має, якщо ми й далі будемо рабами своєї ненависти та земних інтересів. Так, має, якщо вірити і цій моделі сприяти. І тут на поміч приходить політика. Чи вірив хтось у 1984 році, що всього через 5 (!!) літ западеться Берлінська стіна і об’єднаються обидві половинки Німеччини? Ні, обидві вони ворогували так затято, що сама думка про можливість їхнього об’єднання виглядала б цілковитою утопією. Але в цьому скепсисі й виявляється вперта секулярність нашою мислення. Усі ми знаємо слова: «Неможливе в людей — можливе у Бога» (Лука 18, 27). Тільки хто ж із нас, людей тверезих і практичних, цим словам довірявся, Ми ж — «реалісти»!..
Так, сьогодні українському християнству навряд чи затишно в проміннях світових християнських світил. І все ж корінь проблеми — в нинішньому характері самого українського християнства. Таким, яким воно постає перед світом сьогодні, воно й надалі буде приречене на ізоляцію і невизнання. Українські Церкви не мають нині вибору: вони просто зобов’язані здобутися на значне вольове зусилля, на акт глибинної внутрішньої трансформації. Без такого Преображення їхнє майбутнє буде доволі проблематичним.
* * *
Давня історія єресей та розколів має свої конкретні еклезіяльні та богословські причини. Однак миряни мають ту перевагу, що деякі церковні справи вони бачать ніби збоку. І вже не одне покоління мирян-українців дійшло нехитрого висновку, що всі біди у Вселенській Церкві йдуть від того, що кожна сторона намагається не поступитися своєю першістю. Не судімо їх суворо: часом обставини бувають сильніші за людей. Просто пам’ятаймо, що всі конструкції людської гордині час від часу розсипаються, а на їхньому місці відроджується вічно актуальна настанова Христа: «Хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх» (Мар. 10,45). З усвідомлення цієї настанови й утверджується, власне, логіка порозуміння.
Кінець
