Це слова Ісуса Христа, звернені до апостола Томи (Іван 20, 24-29). Знаємо, що апостол Тома після Христових страстей, трагічної смерти сумнівався, коли йому жінки-мироносиці, Марія Магдалина і всі десять апостолів говорили і переконували, що здійснилось світле воскресіння. Не було сили, яка могла його переконати, тільки сам Ісус Христос. Власне, після трагічної смерти Ісус своїми появами у різних місцях і формах починає своє друге післясмертне життя для утвердження своєї віри. Отже, сумнів ап. Томи — це не випадок, який треба було розвіяти.
Сумніватись є природнім і людським, щоб себе безперебійно утверджувати у вірі. Всі ми добре знаємо, що найближчі біля Ісуса Христа були апостоли. Вони були безпосередніми свідками багатьох чуд, які творив Ісус Христос. Вони бачили цю надприродню силу Христа. їм здавалось, що вже нічого не зможе захитати їхньої віри у свого вчителя.
Апостолам було прямо не можливо сприйняти трагічної картини Великої П’ятниці. Вони були наочними свідками Христового бичування і розп’яття. Вони до самої хвилини розп’яття, коли Христос висів на Хресті, сподівались, що Він на очах розлюченої товпи зійде з Хреста і покаже справді, що він Ісус Христос, Син Божий. Сподівання апостолів не сповнились. У муках Христа завершувалась повня нашого спасіння.
На протязі дуже короткого часу таке велике згущення трагічних подій дуже потрясаючо подіяли на апостолів, так що вони у страху розбіглись і майже забули все те, що власними очима бачили, коли Христос їх навчав і творив різні чуда. Все це їм здавалось, як сон.
Коли після воскресіння з’явився серед апостолів Ісус Христос, кажучи: «Мир вам. Нехай не тривожиться ваше серце!». Хоч вже перед тим жінки-мироносиці принесли цю вістку, що Христос Воскрес, але їм тяжко було повірити, і тому, коли Христос з’явився серед них, вони думали, що це тільки дух. Христос, щоб їх утвердити, що Він той самий, якого було розп’ято, сказав: «Гляньте на мої руки і ноги, це я, той самий. Доторкніться до мене та подумайте, що дух тіла і костей не має». А вкінці питає, чи масте щось їсти. Апостоли подали йому кусень риби. Христос спожив її перед ними. Христос вживав усяких засобів, щоб переконати своїх учнів, що він той самий, що був з ними перед розп’яттям і творив чуда. Так описує ап. Іван. Христос говорить до апостолів: «Як мене послав Отець, так я посилаю Вас». Дихнувши на них, сказав їм: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпуститься їм, кому затримаєте — затримаються» (Іван 20, 21-23).
При цьому виринає цікаве явище, ті, що засудили на смерть Ісуса, коли прийшла сторожа, що була біля гробу Христа, і сказали, що Ісуса немає, вони увірували, що Ісус воскрес, але намагались цю істину закривати. Одна з версій була — сторожа біля гробу заснула, і в той час Ісуса тіло викрадено. Апостоли щойно увірували після появи Ісуса серед них, бо навіть не помагали вістки, що їх принесли жінки-мироносиці.
Хіба ж це не парадокс, в Римській імперії історики про Ісуса не знають, великі мудреці також не знають його науки, тільки правлячі занотували, що Ісус помер, як бунтівничий раб. Так всіма заходами і способами намагались забути про все, Ісуса і його науку. Ми сьогодні бажали б знати значно більше про воскреслого Христа, ніж те, що нам залишили чотирьох євангелистів, які без зворушень і захоплення записували факти.
Христос сказав: «Мене переслідували і вас будуть переслідувати». Святий Августин це питання з’ясовує ось такими словами: «Заберіть переслідування, то враз із ними зникнуть перлини Церкви». Коли ж говорити про нашу Українську Церкву, то справді вона себе прикрасила багатьма своїми перлинами, ісповідниками віри, які повинні б бути зачислені до лику святих.
Тепер повернімось до питання нашого «сумніву». Звичайно, я не збираюсь робити паралелі Христового воскресіння з подіями останніх років, що стались на сході Европи, а точніше на наших українських землях. Ось ми належимо до тих щасливців, що на наших очах воскресла Україна, стала соборною, суверенною і незалежною державою. Також воскресли наші українські Церкви. Чи ж у тому немає Божої руки? Це сталось без кровопролиття. Відсунено камінь від гробу. Чи віримо ми в цю дійсність? Чи не є це парадокс, коли наша Церква була зліквідована і тільки жила в підпіллі, ми більше вірили в неї, як сьогодні. Коли Україна й український нарід стояв фактично перед пропастю, чого ми навіть не те що не були свідомі, але просто не знали, то більше вірили в його силу. Ми навіть вірили, що ми в діяспорі готові цю самостійність і соборність самі здобути! Вірили, але, напевно не всі. Чи ми віримо сьогодні, чи, може, в нашу душу не закрадаються сумніви? Та яка ж може бути самостійна незалежна і т.д. українська держава, коли властиво при владі залишились ті, що вчора будували диявольську систему атеїстично-комуністичну. Ба що більше, а серед них є ще такі, які бажали б сьогодні вернути цю, що розпалась. Ще не так давно ми готові були за Україну, її незалежність життя віддавати, а сьогодні декому тяжко спромогтись на невелику матеріяльну жертву, яка не має найменшого порівняння з життям. А як же є на церковному полі? Одні бажають слави, визнання, нагород і пімсти для тих, що вчора були «попушками» за тих часів і дуже часто губиться ось це найбільше суттєве у Христовій Церкві і за що терпів, страждав, був розп’ятий і воскрес Ісус Христос — Любов. Пригадаймо, що Христос не йшов до фарисеїв і книжників, тої освіченої верстви, але до найнижчої суспільної верстви — до грішників і грішниць, бідних хліборобів і рибалок, тих щоденних трударів життя. І бажається закінчити ці думки про сумніви словами Воскреслого Ісуса Христа: «Мир вам, хай не тривожиться ваше серце. Христос Бог наш, що був учора, є сьогодні й буде по віки вічні».
М. Г.
