Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Ще про завдання мирянського руху

Існують різні організації мирян, як ось Світовий Християнський Конгрес УГКЦеркви, УПСО, УКПО, Літа Українських Католицьких Жінок, Братство Українців-католиків, Рада Громадських Організацій за Патріярхат та багато інших. Про мирянський рух, про його доцільність і про його завдання та права пишеться багато в нашій церковно-релігійній пресі, а зокрема багато місця цій темі присвячує місячник «Патріярхат». Про нього пишуть світські люди, про нього пишуть священики. Згадати хоч би численні статті М. Галіва, М. Хмільовського, І. Гречка, М. Косова, о. І. Музички та багато інших.

Як і вичислені організації, так і більшість авторів говорять про одну хоч і важливу, та все таки не основну ціль мирянського руху, а саме про співучасть в управлінні Церквою, про те, що миряни мусять теж мати відповідний голосу рішеннях Церкви. Одне слово, мирянські організації, а зокрема більшість наших публіцистів, боряться за те, щоб у Церкві мати частину влади, яка сьогодні присвоєна повністю церковній ієрархії. Часто говориться про те, що єпископські синоди засекречені, і миряни не знають, що там діється, так начебто загал мирян краще розуміється на церковно-релігійних справах, ніж духівництво. Або начебто церковний провід мав би звітувати про кожний свій крок загалові мирян, як дійсно віруючим, так і невіруючим.

Більшість мирянських організацій наголошують зовнішні аспекти Церкви, а деякі створені виключно для цієї цілі. Організаційна структура нашої Церкви — патріярхат — стоїть у центрі багатьох мирянських організацій, а то є й одинокою їх ціллю (Рада за Патріярхат, УПСО тощо). В останніх роках, а головно у зв’язку з 400-літтям Берестейського Договору, дуже багато наукових та популярно-наукових, а то й чисто публіцистичних праць різних авторів присвячено темам, зв’язаним з тим Договором, та проблемі Київського (Київсько-Галицького) патріярхату. І це добре й похвальне. Але це ще не все.

Спроби обмеження юрисдикції нашої Церкви — тільки по Збруч і без Закарпаття — забрало і далі забирає зовсім справедливо багато уваги поодиноких мирян і мирянських організацій. Оборона прав нашої Церкви — без найменшого сумніву мусить об’єднати зусилля всіх активних мирян і їхніх організацій довкруги нашого церковного проводу. Велика розбіжність поглядів між нашими ієрархами щодо питання організації нашої Церкви (патріярхат) та очищення богослужебних обрядів від чужих (західніх і східніх) нашарувань теж забирають багато зусиль та енергії, як теж і нервів, мирянському рухові.

Загально вважають, що сьогоднішні мирянські організації наслідують до певної міри традицію середньовічних релігійних братств, які ставили собі насамперед релігійні благодійні завдання: дбали про свої храми та їх обслуговування, влаштовували громадські богослуження, місцеві церковні урочнистості, братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, ховали їх за гроші спільної каси, організовували шпиталі, а згодом, у добу посиленої латинізації та полонізації, допомагали зберігати свою віру, обряд і давні звичаї, ставали активними оборонцями української національної самобутности (за ЕУ 2).

Але з повищого виглядає, що завдання, які поставили перед собою існуючі сьогодні мирянські організації, — це розв’язування проблем зовнішнього характеру, проблем, що так назву, національно-патріотичного характеру. Іде тут про форму, а не про зміст. Можна навести випадок (і то зовсім не відокремлений), що людина, не тільки національно свідома, але й дуже активна в громаді, яка вимагає, щоб завжди Главу нашої Церкви титулювали патріярхом і щоб починати кожну Службу Божу молитвою за патріярха, для якої патріярх Йосиф Сліпий — це найбільший український світоч століття, ця ж сама особа, всупереч ідеям та заповітові патріярха Йосифа, впроваджує, між іншими, латинські спільні вервиці (кожного ранку о сьомій годині в парафіяльній церкві) та латинську хресну дорогу (але Вечірні чи св. Літургії Напередосвячених Дарів у цій церкві не відправляються). Щось на подобу перефразованого: українською по формі, а латинською за змістом. І тут власне й криється слабість мирянського руху: кладемо величезний натиск на зовнішність, забуваємо про внутрішнє життя нашої Церкви, нашої церковної громади, нашого народу. На жаль, свідомо чи несвідомо, цій акції сприяють і деякі священики-патріярхальники (ними вони є принаймні на словах).

Наше українське суспільство силою історії дуже сильно пов’язує Церкву з національністю і це до тої міри, що національність домінує над Церквою. Виглядає, що формальна приналежність до церкви і відвідуваня Богослужень (але не брання в них активної участи) є виключно патріотичним обов’язком, і тільки в декого вона дійсно зв’язана з релігійністю. Найкращий священик є той, хто говорить високо патріотичні проповіді. Хто говорить проповіді на суто релігійні теми, той не є добрий український священик! Після проповіді про існування неба і пекла один професор університету, який ходить до церкви і вважає себе християнином, сказав авторові цієї статті, що священик своєю проповіддю (згадкою про небо і пекло) образив його інтелігенцію!

Тому теж проблему, яку широко дискутується, тобто ролю мирян у житті нашої Церкви та взаємовідношення між духівництвом і мирянами, на мою скромну думку, ставимо не у властивій площині. Величезна більшість опублікованих на цю тему статтей (крім частинно о. І. Музички) та резолюцій усяких з’їздів відносяться до розділу влади, впливів чи навіть почестей між духівництвом і мирянами. Отже, говориться про ролю мирян в управлінні Церквою, принаймні в дорадчій функції, тобто про чисто матеріяльні справи, про дочасні речі. Дуже мало пишеться і говориться про духовну сторінку цього відношення, а саме про ролю мирян у євангелізації суспільства, про допомогу мирян відновити християнське життя серед нашої громади, про введення Христа в наше щоденне життя.

Усі ми боліємо, що у діяспорі церкви наші порожніють, що молодого покоління в церкві майже не видно. Багато священиків правлять у церкві богослуження, але не входять активно у життя своєї пастви і не унапрямлюють її на кожному кроці до досконалості! (дехто каже, що вони є тільки служителями культу); самі проповіді в церкві ще не достатні, бо їх слухають (або й не слухають) тільки ті, що є в той час у церкві. Як дійти до тих, які до церкви не ходять? Чи багато сьогоднішніх священиків згідні піти «між стадо вовків» і голосити там слово Боже, наражуючись на кпини, образи й зневаги?

І тут важливу ролю новині відіграти миряни; священик є один, а мирян багато, і вони можуть донести слово Боже між більшу кількість людей, ніж один священик. Сьогоднішній стан, що наші діти чи внуки відійшли від Бога, спричинили теж і ми, які стояли на становищі, що релігійне виховання дасть нашим дітям Церква і школа, а самі в тому ділі мало (або й нічого) не працювали, мовляв, це не наше діло; а може нас воєнна завірюха, в якій ми формувались, не приготовила достатньо бути апостолами навіть у власній родині, звертаючи більшу увагу на саме вижиття, на міжгрупову боротьбу та на задержання поверховних звичаїв, не даючи їм відповідного змісту. Ми втратили принаймні одне-два покоління для Христа. І нам слід із цього зробити правильні висновки. Миряни мусять включитись до акції введення Христового вчення у щоденне життя як у своє, так і у життя свого довкілля. Ми мусимо стати апостолами Христа. Ясно, ми маємо до того приготуватись. Ми повинні зміцнитись духово.

Наші мирянські організації повинні на чільному місці своєї програми поставити піднесення релігійного знання своїх членів, щоб підготовити їх до апостоляту та заохочувати їх до того, а залишити всякі наради, всякі куховарські справи, постійні збирання фондів (бінго!), тощо, для тих, що до апостолизації не надаються, бо як сказано; не кожний має дар до всього. У програмі зібрань тих організацій мусять бути відповідні гутірки, дискусії тощо, які допомогли б членам стати кращими апостолами. Ці зайняття можуть дуже добре вести духовні опікуни або й поодинокі миряни, добре обзнайомлені з Христовим вченям (правда, відомі випадки, що поодинокі священики вважають, що на релігійні теми може говорити тільки священик).

В Україні катехизацію дітей у школах ведуть дуже успішно вишколені для цього миряни (головно молоді дівчата та жінки) — щорічно, під проводом досвідчених священиків, відбуваються для них вишкільні курси. Правда, їх ще замало, щоб охопити всі школи, але щороку приходять нові кандидати, які з неофітською посвятою вливають любов до Бога в серця молоді. Це не модне тут? А чи про моду мова, чи про спасення наше і про поширення царства Божого на землі. Чи організації мирян мають стояти осторонь і не виконувати свого покликання? Бо кожен із нас має в цьому житті від Бога покликання, покликання ввести Христа до своєї родини і до тих, що навкруги нас. Найважнішою річчю є пізнати, що є нашим покликанням, які є наші здібності, і як ми можемо своє покликання виконати, чи тільки прикладом свого життя, чи вношенням в окруження духа любови та вирозуміння. чи всебічною самарянською працею, чи апостолятом слова. А раз це ми, у згоді з духовною владою, вирішимо, тоді треба зусильно діяти згідно з цим. Отже, замість пописів, парад, мундирів, бенкетів та голосних, але пустословних деклярацій, треба нам узятись до тяжкої, часто на перший погляд невдячної, праці, не шукаючи признання, пошани та слави. Чи багато з нас здібні на це?

Заник релігійності! — це не тільки хвороба української діяспори. Вона розповсюджена і на інші країни, головно Західньої півкулі. У Монтреальській Римо-католицькій архидієцезії відбувається тепер трирічний синод. Однією з тем синоду є відновлення Церкви. У рамках синоду відбулось переслухування всіх, як духовних, так і світських осіб, хто тільки хотів був подати свої думки щодо відновлення релігійного життя. Згідно з газетними повідомленнями, дуже багато людей подали свої резюме, в яких підкреслюється роля мирян у житті Церкви. З уваги на постійне сильне зменшування числа священиків і постійне зменшування числа тих, що відвідують регулярно церкву, є побоювання, що зі смертю священиків умре й сама Церква. Щоб зарадити тому, надійшло багато пропозицій, щоб творити малі групи, 6-8 осіб, дійсно віруючих і таких, що живуть вірою, людей, які б помагали священикам поширювати науку Христа у своєму оточенні, кожний по своїх здібностях і кожний у своєму середовищі.

Іншими словами, організування (не масове, а за підбором) мирян до справи євангелізації під духовним наглядом пароха. Отже плянують створити мирянський рух, метою якого не є створити якусь вертикальну структуру, але апостольська праця серед громади згідно з заповітом Христа Спасителя: Ідіть і навчайте всі народи! Такі групи вже діють у деяких парафіях архидієцезії.

У нашій Церкві теж брак священиків, а може є і неекономічне (якщо так можна сказати) їх використання. У центрах єпархій, як ось для прикладу в Торонто, є по 5-6 священиків на парафію, а поза Торонто часто один священик обслуговує дві або більше парафій. Наприклад, у Монтреалі, якщо б не приїхали туди були 3 священики з України, деякі парафії не були б обсаджені взагалі. Очевидно, це не є завданням мирянського руху розподілювати священиків, а єпископа, але все таки миряни можуть служити єпископові порадами в цій справі. Можливо інституція постійних дияконів (із активних і віруючих мирян) могла б теж зарадити ситуації і відтяжити священиків у праці євангелізації громади.

Важливою справою, у якій мирянські організації могли б помогти, — це справа дяків. Їх майже немає, і ті поволі вимирають. А наші Богослуження таки не можуть обійтись без дяків. За винятком свв. Літургій Івана Золотоустого та Василія Великого, на яких священик разом з вірними може, евентуально, без дяка відправляти, до всіх інших наших відправ потрібно дяка або навіть дяків. Справа тут не тільки в знанні мелодій (гласів воскресних, самогласних. болгарських, сідальних чи подібних), але теж і в знанні церковного уставу: знати коли, що і в якому порядкові співати. Дехто із священиків скаржиться, що не відправляє посних вечірень чи вечірень перед неділею та перед великими святами чи св. Літургії Напередосвячених Дарів тому тільки, що немає в їхній парафії ні одного дяка, який знав би своє діло. Тому власне їх заступають латинськими спільними вервицями та хресними дорогами. Деякі священики через брак дяка навіть не правлять чину похорону, але замість нього, за латинським зразком, правлять св. Літургію.

Справа дяків не є маловажна, вона в’яжеться тісно з нашими завданнями добитись повної самоуправности нашої Церкви. Самоуправність (або, як дехто називає, помісність) нашої Церкви — це її адміністраційна, юридична та обрядова окремішність. Отож збереження чистоти та однообразности обряду у всій нашій Церкві с однією з передумов її самоуправности. Якщо затратимо свій обряд, затратимо й окремішність, самоуправність. Якщо не збережемо самоуправности обряду, ми зближуємось до розбиття нашої Церкви на кілька частин, до речі, цього ж і противники нашої самоуправности (патріярхального устрою) хочуть. Я згідний з тим, що до певного часу нам треба буде погодитись на деякі обрядові відмінності на різних теренах, де діє наша Церква, бо ці розбіжності витворились продовж довшого часу відокремлення та натиску сторонніх сил. Але треба плянувати до якогось часу завести однообразність і всіма силами старатись цей плян перевести в життя.

Мирянський рух, отже, повинен разом з нашою церковною ієрархією зайнятись поважно справою вишколу дяківських кадрів, бо від того залежить і майбутність нашої Церкви. Десь у 50-х роках цього століття один національний провідник діяспори сказав таке (його висміяли за те): Українській діяспорі важливіший один добре вишколений дяк та вчитель української мови, ніж десять різних інженерів та лікарів.

Дехто може закинути мені, що багато моїх пропозицій слід заадресувати до ієрархії та священства, це їхня «робота». Але якщо мирянський рух домагається участи у вирішуванні важливих справ Церкви, то він мусить бути учасником усього життя Церкви та на себе взяти теж і велику відповідальність у справі піднесення духового життя нашого народу. Тільки допомігши відновити релігійність нашого народу і ставши основою релігійного життя наших парафій чи єпархій, організації мирян можуть справедливо очікувати заслуженого «вінця слави» у кермі Церквою.

Поділитися: