Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Слово Патріярха Мирослава Івана на Европейському Синоді єпископів

Святіший Отче,
Патріярхи, Кардинали і Єпископи!
Шановні учасники — Отці Синоду!

Вітаю Вас від імені 11 Владик, 1,100 священиків, 300 монахів, 700 монахинь і 5 мільйонів вірних в Україні. Ось недавно тому Мовчазна і Багатострадна Українська Греко-Католицька Церква — сьогодні промовляє до Вас. Слава Христу Богу нашому, бо справді ми є свідками Христа, який нас визволив.

Є це великим даром Святого Духа, що взагалі відбувається оцей надзвичайний Синод після стількох переломових подій, які відбулися, починаючи від 1989 р. на нашому Европейському континенті. Вже сам факт, що я можу промовляти до Вас не як владика-ізгой, а як повноцінний Ординарій свого престолу, заслуговує на окрему нашу подяку Господу Богу, що зглянувся над Церквою в Україні, яка завдяки Божій благодаті і християнській солідарності віруючих вільного світу пережила стільки десятиліть гонінь, переслідувань, тюрем, катакомбного життя, мучеництва та ісповідництва.

Говорю рівно ж від імені усіх українців, які, після трьох століть життя в кайданах, нарешті сьогодні радіють свободою і незалежністю. Ми є справді довгострадним народом. Коли сьогодні говорити про упадок комунізму, ми бачимо сумні наслідки цієї жахливої системи людського знищення, яка виявила особливу злість супроти моєї батьківщини України. Мій попередник, ісповідник віри Йосиф Кардинал Сліпий, вживав фразу: «Гори трупів і ріки крови». Справді, в цьому столітті майже 14 мільйонів українців загинуло в діях, які можна лишень назвати наперед осмисленим етноцидом. Понад 7 мільйонів селян згинуло в штучних голодах в 1921-22 і 1932-33 роках. В тому самому часі на Східній Україні ліквідовано ціле покоління української інтелігенції. В Західній Україні вже перша совєтська окупація в 1939-41 pp. принесла навалу масових розстрілів. Після жорстокої німецької окупації совєти вернулися, пристосовуючи свою машину смерти з хірургічною точністю, посилаючись на мниме співробітництво з ворогом. В цьому часі власне Українська Греко-Католицька Церква стала головним об’єктом антирелігійної кампанії Сталіна, яка завершилась офіційною ліквідацією нашої Церкви в 1946 році. Заарештовано всіх 10 Владик, понад 1400 священиків та 800 монахів і мо­нахинь. Мабуть втратяться для історії імена безліч ісповідників і мучеників, що віддали своє життя за віру, та ми вшановуємо їх мученичим вінцем.

Ті, що вціліли, жили в постійному страху, водночас терплячи невимовні духовні та матеріяльні браки з поважними психологічними та моральними наслідками. Сьогодні велика частина людей колишнього Радянського Союзу, а в тім же і моєї батьківщини України, позбавлена основних моральних вартостей. Підупала чесність, правдомовність, роботящість, захитано християнську родину і поняття материнства, запанувала лож, злодійство, спекуляція, чорний ринок і родинна криза. Розтерзаний народ відчуває потребу в якійсь надприродній силі і глядить на християнство, а особливо на Католицьку Церкву, як на світильник правди, справедливости, любови і кращого духовного і матеріального майбуття.

Одначе наша Церква є обезсилена. У нашому воскресінні ми носимо ще рани розп’ятого Христа. Довгі десятиліття репресій позбавили її кращих синів і дочок, а головно нормального розвитку і життя. Народ відзискав частину своїх храмів. Сьогодні їх маємо 2176, коли ж перед 1946 р. ми мали 4445. Отже, наші будівельні потреби ще великі. Семінарії і манастирі наповнилися молодими покликаннями, та недостачає належних фахових сил для проведення духовної і наукової формації. До речі, Львівська Архиєпархія мусіла біжучого року відіслати додому 120 кандидатів у семінаристи через брак приміщень. В семінаріях книгозбірні є такими мізерними, що тяжко їх назвати бібліотеками. Усе, що ми мали, знищено або розкрадено. Далі, ще не всюди належно поставлені інфраструктури всіх царин церковного життя, та й більшість духовенства, що вийшли з підпілля, не легко звикають працювати в нормальних умовах. Щойно укладаються навчальні програми для існуючого духовенства. Програма друкування релігійного матеріялу посувається поволі.

Наші вірні, зранені надужиттям системи, приходять до нас, шукаючи кращого майбутнього для себе і своїх дітей. Однак, наявне число священиків ледве вдоволяє великі потреби Церкви.

Наші священики обслуговують три, а то й більше парафій. В короткому часі вдалося підготувати малу групу катехитів. Ці груші, разом із деякими згромадженнями сестер, несуть важливий тягар релігійного навчання дітей.

Тому Церква не може себе лишень обмежувати до молитовного та літургічного життя і голошення Божого слова без конкретних ініціятив. Вона повинна застосувати широку учбову й соціяльну харитативну діяльність любови і милосердя, здійснюючи соціяльну науку Церкви в дусі останньої Папської енцикліки «Centesimus Annus». Тут особливо потрібно посилити наші фахові сили. Та важко є уявити собі дальший позитивний розвиток без належної матеріальної та моральної допомоги західнього католицького світу.

Сьогодні вірні Греко-Католицької Церкви розпорошені в Україні та в інших республіках бувшого Радянського Союзу. Існують громади греко-католиків не лишень в областях Західньої чи Закарпатської України, чи в Буковині, але і в Центральних і східніх землях, на Криму, в Росії, Білорусії, Латвії, в Литві, Естонії і Казахстані . Доки не будуть створені належні їм єпископства, треба щоб Глава Української Греко-Католицької Церкви мав над ними персональну юрисдикцію.

Рівно ж ділюся з Вами надіями та моліннями наших вірних, щоб врешті був визнаний Святішим Отцем і всією Вселенською Церквою Патріярхат Києво-Галицький і всієї Руси-України. Це було б виявом доброзичливосте Апостольської Столиці до українського народу. Тим самим Католицька Церква наглядно дасть зрозуміти, що вона бажає розвитку поодиноких Церков і сприяє плеканню всіх їх властивостей для кращого духовного і матеріяльного майбутнього повіреного їй народу. Без сумніву, Мовчазна і Багатострадна Українська Церква заслуговує цього визнання заради добра всього Тіла Христового. Св. Павло пише: «Як страждає один член, страждають із ним усі члени; і як один член у славі, радіють із ним усі члени» (1 Кр. 12,26).

Що стосується міжконфесійних відносин, на Заході часто невірно представляють ситуацію, головно з питань відзискання храмів чи церковних дібр; а на загал існує мир і злагода та терпимість і Українська Греко-Католицька Церква завжди закликає до мирної розв’язки різних наболілих питань. Проблеми співвідношення між греко-католиками і православними загально відомі. Взаємне недовір’я і страх, підсилені безпідставними звинуваченнями і нерозважними твердженнями, тільки ускладнюють питання. Загостреність політичного чи національного елементу, брак відчуття релігійного плюралізму серед одного народу, мовляв, ця країна має бути лишень православною чи католицькою і т.п., стоять на перешкоді розвитку справжнього екуменізму.

У цій дійсності конче потрібно, щоб люди Божі керувалися виключно добром Церкви і шуканням єдносте. В тому дусі ми зробили окремий заклик до духовенства і вірних молитися за єдність Церкви. А два тижні тому представники всіх конфесій України зустрілися на першому міжрелігійному форумі в Києві та постановили насвітлювати ті елементи, що об’єднують, бо далеко більше нас єднає, ніж роз’єднує.

В 1987-му році я простягнув руку прощення до Московського Патріярха. Я й надалі буду стояти із простертими руками до наших православних братів. Вітаю Вас, тут присутніх, в дусі любови Господа нашого Ісуса Христа і закликаю Вас стреміти разом з нами до спільної мети, щоб Церква була одна і неподілена, як це було на землях моєї батьківщини, коли Великий Князь, Володимир прийняв християнську віру, яка за словами нашого Папи Івана Павла II була «православною у вірі та католицькою в любові».

Як Глава Української Греко-Католицької Церкви висловлюю перед Вами, дорогі православні брати, біль нашого роз’єднання: нашим задушевним бажанням є відновити повну євхаристійну спільність і єдність з тими Церквами, з якими ділимо ті самі літургічну, патристичну і богословську спадщини. Це бо є бажанням Господа нашого Ісуса Христа: «…щоб усі були одно» (Ів. 17,21).

Сьогодні український народ відчуває окреме Боже благословення. Багато з Вас пригадує собі почування надії та визволення, які пережили деякі народи Европи по закінченню Другої світової війни. Ці самі почуття нуртують нині серед українського та інших народів Східньої Европи. Як син українського народу ділюся з Вами радістю моїх земляків з нагоди проголошення незалежности і державности України. Моїм гарячим бажанням є, щоб Апостольська Столиця в числі перших визнала Українську Державу.

Як Глава Української Греко-Католицької Церкви прохаю надальше Ваших молитов і підтримки у ці переломові часи.

Поділитися: