Шановні Панове!
В час відродження України до неї повертаються її діти, її гордість і слава, повертаються в рідний край її мислителі і пастирі. Повертаються, щоб назавжди залишитися у священній Україні. Повертаються, що допомогти нам своїм духом, своїм прикладом будувати нову незалежну державу.
Сьогодні Україна віддає данину пам’яті праху Патріярха Йосифа Сліпого, видатного церковного діяча, одній із чільних політичних постатей в час кривавої відчайдушної боротьби за народ, за волю, за державу. Патріярх Йосиф Сліпий був зразком справжнього українського патріотизму. Він залишив за собою урок любови до України і урок цивілізованости у виборі методів боротьби за неї.
Усією своєю діяльністю він показав нам зразок ілюстрації вищости народнього духу над духом насилля, віри і духовности над дикістю і варварством, цивілізованости, освічености над брутальністю. Патріярх Йосиф Сліпий дав світові і Вселенській Церкві свідчення того, що український народ, українська Церква — повноправні категорії людського суспільства. Сьогодні ми вправі говорити про уроки Сліпого, уроки любови, людські, настановчі, уроки єдности народу і екуменічности Церков, зразки державного мислення і національного патріотизму.
Патріярх Сліпий був сином свого часу, постаттю складною. Він увібрав у себе і відобразив усі його суперечності. Часом непримиренний, він шукав дорогу до добра і правди, справедливости і єднання. Він ніколи не зраджував християнські ідеали, випробувані ідеєю самостійности і державности. Нині, коли з руїн тоталітаризму й історичної несправедливости знову постає велика споруда української держави, в своїй історії ми шукаємо події і постаті, які б стали зразками для будівничих цієї держави, які б допомогли нам зрозуміти і себе, і свій народ, і суть нашої місії в історії.
Патріярх Йосиф Сліпий повертається в нашу історію сьогодення як один із учителів мудрости, людяности і толерантности. І знаменно, що саме гасло цивілізованости та гуманности стали світоглядними факторами української держави. Ідеали, проголошені нашими вчителями, стають найвищими ідеалами держави і українського народу. Але сьогодні ми знову вправі поставити запитання: чи засвоїли ми уроки історії, чи враховано нами той досвід, який залишили нам кращі представники нашого народу? А це досвід реального екуменізму, єднання Церков в ім’я Бога і людини, в центрі уваги якого не тільки інтереси однієї конфесії, але потреби всіх віруючих.
Без цього досвіду, без опори на великі історичні цінності, без орієнтації на людей, які назавжди залишаються в історії, на наші традиційні релігійні та історичні ідеали держава наша буде неповноцінною.
Що найважливіше сьогодні для нас усіх? Як уже не раз говорилося в річницю святкування незалежности нашої української держави — це єдність і спільність усіх наших дій.
Я не знаю жодного політичного чи громадського діяча, який би відверто заперечував необхідність єднання народу, консолідації усіх сил. На словах, дійсно, всі за єдність. Але говорити про єдність сьогодні дуже мало. Дуже часто в реальному житті виходить навпаки: закликають до єднання, а виходить роз’єднання. Сьогодні кожний громадянин України повинен ще раз подивитись на самого себе, послухати себе збоку, поставити себе на місце свого опонента. Ми мусимо побороти все, що нас роз’єднує, і утвердити у своїх відносинах те, що є для всіх нас спільне. Це є інтереси нашого народу, поклик історії.
Переконаний, що Церква, релігія мають усі підстави відігравати важливу ролю в утвердженні державности України, формуванні високої громадянської свідомости. Адже нині в країні розгортається процес духовного відродження України і народу.
Цього року в Україні зареєстровано близько шестисот релігійних громад різних віросповідань. Відповідно до закону «Про свободу совісти та релігійні організації» Указом Президента громадянам повертаються храми, відкрито 22 вищих і середніх духовних закладів, діють недільні школи духовного навчання для дітей і дорослих. Святе Письмо українською та іншими мовами набуло значного поширення і стає важливим чинником морального оздоровлення суспільства. В народі з’являється розуміння того, що в незалежній державі — Церква має бути незалежною від втручання зовнішніх релігійно-політичних центрів.
Підтримуючи духовний зв’язок із своїми одновірцями за кордоном, уже утворили незалежні центри в Україні євангельські християни-баптисти, як також християни віри євангельської, свідки Єгови, адвентисти сьомого дня. Цей процес історично об’єктивний і незворотній. Об’єднання Української Автокефальної Православної Церкви і Української Православної Церкви в Українську Православну Церкву люди зустріли із розумінням. Право Української Православної Церкви на незалежність вистраждане столітнім тернистим шляхом.
Однак, процес переорієнтації церковних громад є надзвичайно складним. Державні органи стривожені тим, що маємо в багатьох місцях порушення закону. Очевидно, що образою, лайкою, бійкою іти до церковних дверей, храму святого, звичайно, неможливо. Тривожить те, що у багатьох випадках із підбурювальними закликами й, не стримуючи їх, виступає і духовенство, забуваючи про християнський обов’язок нести мир і про громадянський обов’язок дотримуватись закону.
Наша держава не втручається у справи Церкви, вона не впливає на релігійний процес, не втручається у внутрішнє життя релігійних громад. Але це зовсім не означає, що держава, органи державної влади повинні пасивно споглядати, як на релігійному ґрунті порушується діюче законодавство. Це зовсім не означає, що в релігійне життя на Україні можуть втручатися інші сторонні сили, інші держави. Держава не втручається і гарантує повну свободу лише тоді, коли не порушуються закони, за якими живе ця держава.
Свобода совісти, свобода релігійної діяльности — це поняття значно ширші від пасивного невтручання. Держава зобов’язана не тільки сама не втручатись у внутрішнє життя релігійних громад, але гарантувати їм захист від втручання в їхнє життя сторонніх сил, контролювати суворе дотримання законів і діючих зареєстрованих статутів. Тільки такий підхід може створити передумови до такої нам всім необхідної єдности. Як Президент України я буду більш вимогливо ставитись до керівників державних адміністрацій, вимагати від них не залишати без розгляду порушення діючого законодавства.
Подивімось у майбутнє: його надійні підвалини можна знайти лише через порозуміння між громадами. І тут вирішальна роля має належати духовенству. Окремі духовні особи виявляються недостатньо здатними до миротворчої ролі. Заклики великих духовних вождів — Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого, Василя Липківського — забуті інколи зневажливо. Прийнявши тлінні останки Йосифа Сліпого, Україна вимагає від нас, щоб ми схаменулися, зупинили ворожнечу, яка часом вміло підсовується українцям закордонними режисерами і підігрівається ними.
Сьогодні важливим є пошук народнього порозуміння. Його ініціятором повинна бути народня інтелігенція, місцева влада, духовенство і миряни. Перші паростки такого порозуміння уже з’являються. Прикладів мирного, розумного розв’язання проблеми із приміщеннями між конфесіями можна навести багато. Є села, де громадяни мудро і спокійно користуються храмами почергово. І вони самі пишаються цим.
Були часи, коли з України відлітали в чужину її діти, розліталися у світ сини і доньки України. А сьогодні у цей пам’ятний день бачимо, що прах кращих синів України, їх пам’ять, їх мудрість назавжди повертаються в Україну і більше ніколи їм не доведеться поневірятись на чужині.
Тож схилімо свої голови перед прахом Патріярха Йосифа Сліпого!
Слава Україні!
