Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Страждальна Мати під хрестом стояла…

Ось ці прості слова церковно-страждальної пісні переносять нас у період Великого Посту і накреслюють перед нашими очима глибоко трагічну картину Того, що з Його приходом на світ небо з землею зливались разом, а люди, радіючи, вітали у бідній стаєнці Новонародженого. Які життєві, неймовірні контрасти. У цих словах «Страждальна Мати…» схоплено все — і радість, і журбу, і людський біль, і безкінечні страждання, любов і надію, утверджуючи себе у непохитній вірі. І ця, з одної сторони, сумна понура картина все постає перед нашими очима після закінчення ось цього радісного кола свят Різдва Христового. До цього особливого періоду Великого Посту нас Свята Церква належно приготовляє, щоб ми ще і ще раз відчули всю глибину приходу на землю нашого Спасителя — Ісуса Христа та його неперевершену місію — спасіння людства.

Великий Піст — це окремий час, у який ми повинні себе приготовити і обновитись душевно до Христових страстей. Суть Великого Посту не є тільки в тому, щоб здержатись в цей час від м’ясних страв, бо можна поза м’ясними і навіть молочними стравами наїдатись досхочу і неменше поживно. Але одночасно з нашим постом повинно слідувати упокорення та оновлення нашої безсмертної душі, бо ж сказано, що Ісус Христос — це дорога нашого життя. Ми, що маємо свобідну волю, можемо цю дорогу Ісуса Христа прийняти або відкинути. При цьому ми повинні бути свідомі одного незаперечного факту, а саме — нашу дочасність на землі. Немає сильних цього світу, що могли б цю дійсність змінити, від неї втікти чи її відсунути. Перед нами є тільки закрита ця хвилина, коли ми прийдемо до тієї межі переходу з дочасного у безконечну вічність. Хоч свята Церква ставить ці питання перед нашими очима, але ми не все і не всі відчуваємо цей глибокий зміст. Пробуймо вдуматись над цими, здавалось би, простими, але водночас дуже складними питаннями.

Ось перед нашими очима постає картина, яку нам подає до відома Христова Церква та її дослідники – історики. Здогадно, за всіма науково-історичними дослідами і з того, що нам залишили апостоли Ісуса Христа, що Ісус дожив до тридцять третього року життя. Порівняльно Ісус відійшов у молодому віці. Чи не можна перед собою поставити таке питання, чому у такому віці Ісус, як наш Спаситель, відійшов від нас? Він ще довго, довго міг би бути на землі й утверджувати своє вчення. Напевно, цей факт не є без особливого глибшого змісту! Хоч для цього можна подати просту відповідь така була воля Отця Небесного, що має свої глибокі догматичні основи. Але також можна пояснити, що цим була підкреслена дочасність людського життя на землі, яка не має нічого спільного з віком. Правда, ми, звичайно, привикли, що людина повинна відходити у Божі засвіти у старшому, патріяршому віці, але треба підкреслити, що бувають винятки, коли також відходять у молодому віці.

Така була воля Отця Небесного, що Його Син Божий був розп’ятий на тридцять третьому році життя. Звичайно, тут числа мають також свою особливу символіку, адже Ісус Христос після розп’яття на третій день воскрес. Але повернімось до особи страждаючої Матері, яка була земською особою, що переносила людські болі, як кожна мати, що втрачає свого сина чи дочку. Але в цьому найбільш болючому терпінні й стражданні ми мусимо здобутися на нашу сильну віру, любов і надію. Наше терпіння — це як чорна хмара, що заслоняє сяюче сонце, не раз перешкоджає нам бачити все Боже. І які б чорні і безконечно довгі хмари не були, але невідклично віримо, що вони пройдуть і ми знову бачитимемо тепло-ясне сонце. Такою ж повинна бути наша сильна віра у час наших найбільш болючих хвилинах, що після страждань, мук і розп’яття напевно прийде невідкличне воскресіння.

І так, вдумуючись над цією незаперечною істиною, можемо сказати, що наша Мати-Україна також страждає, поносить великі й болючі втрати своїх найлюбіших дітей у пам’ятні 1932-1933 роки, а згодом у 1937 та 1945 роках пережила і дальше переживає Чорнобиль. Замучено нашу Українську Православну, а згодом Українську Католицьку Церкви, їх зліквідовано, а вони живуть. Вони дали голос життя, відзначаючи 1000-ліття християнства Київської Руси-України. Ми чули наш Київ, слова Є. Сверстюка біля пам’ятника рівноапостольного св. Володимира. Ми чули наших братів із Західньої України — Львів, Зарваниця, Гошів, Грушів…

Це ж невідкличний закон, незаперечна істина, що після терпінь, страждань і смерти приходить воскресіння.

Адже ми є безпосередніми свідками, як «всемогуча» московська комуністична партія, на протязі сімдесяти років знищувала Христову Церкву в Україні, насильно насаджуючи марксо-ленінський комуністичний атеїзм, який на наших очах провалюється. Мабуть, вони так, як христовбивці, думали, що коли знищать, розіпнуть Христа, то перестане існувати Христова Церква. Вона не перестала існувати й існує по сьогодні. Ще і ще раз деякі «сильні» того світа пересвідчуються, що вони є безсильні…

І наша Мати — У країна стоїть заплакана, але вже недалекий її день невідкличного воскресіння.

М. Г.

Поділитися: