Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Святий Андрей Шептицький: коли?

Коли Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький помер у 1944 році, то загальне переконання Божого люду, вірних, священства і єрархії було: «Його канонізація (прославлення) скоро відбудеться. Він був святим, про це немає сумнівів. Якщо комусь це належиться, то власне Митрополитові Андреєві».

Причини для цього – різні й переконливі. Навіть у найтяжчих часах, Слуга Божий Андрей був ревний і мудрий пастир. Він глибоко переживав страждання і мучеництво своїх вірних комуністами й пізніше нацистами. Він був світлим захисником святої віри, великий богослов – сучасний Отець Церкви. Він вірно заступав у потребах бідних, особливо переслідуваних жидів, яких навіть переховував у митрополичій палаті з нараженням власного життя. Він виявляв щиру любов супроти православних й різними ініціятивами працював над приближенням до них. Він був просвіченим учителем для священства й вірних. Виявляв також велику любов до Святішого Отця. Слуга Божий Андрей втілював усі характеристики, які візантійська Літургія приписує своїм святителям, напр. св. Николаєві, Амврозієві та іншим. Він дійсно знаходить своє місце серед них, будучи вже прославленим святим своїми вірними.

Наступає питання, часто ставлене нашими мирянами і клиром: Якщо ніщо не противиться святості його особи, чому його прослава вже не відбулася? Звідки ці перепони, невластиві і чужі його особі? – Люди не дурні, легко бачать, що це противиться правді й тому очікують вияснення. Вони не розуміють, чому політика Церкви стримує таке добро від наших людей. Це ж велике благословення для християнського люду, коли їх визначній Єрарх проголошується святим. Він тоді стає їх небесним заступником, до якого воші звертаються в потребах. Він – їх життєвий приклад.

Можливо, що під час комуністичного режиму було більш зрозуміло, чому не проголосили його святим. Але не сьогодні! Ті, які противляться проголошенню Шептицького святим, повинні негайно навернутися, добре розуміючи, що сама Церква грішить через такий стан. В суспільстві чи в державі люди вимагають справедливості!, притягаючи злочинців до відповідальності! та їх покарання. Наші люди у відношенні до Церкви не бажають цього робити наявно. Але в імені Євангелія і духовного добра нашої Церкви просять припинити цю політику.

Підкреслюю кілька причин, чому якраз тепер наша Церква потребує святого такої поваги, як Митрополит Шептицький. Перш за все, він приклад мужності! і чіткого зрозуміння традицій нашої Церкви та правдивих причин Унії. По-друге: потребуємо духовного провідника, новітнього «Отця Церкви», навколо якого зуміємо поєднатися і мирно погодити прерізні тенденції, які приносять шкоди нашій Церкві.

Видатний святий в особі Митрополита Андрея допоможе нам дати собі раду з важкими проблемами у відношенні до нашої Церкви. Наприклад: повне повернення до візантійської спадщини, пекучі справи націоналізму, поєднання з православними, потреба справжнього духовного провідника, віднова монашества, туга за правдивою святістю та інше.

Без сумніву, Митрополит Андрей справді найбільший муж нашої Церкви сучасної ери. Водночас він великий святий. Неясно тому, чому він не мав би бути елементом віднови Церкви після довгої кризи комунізму. Кожний посторонній спостерігач сказав би: жодна інша церковна одиниця чи духовна група не дозволила б на це. Чи може тут є глибша проблема, проблема навернення до правдивої святости, щоб бути гідним такого великого святого?

Можливо, що навернення до правдивої святости дасть нам ту мужність, чи відвагу, разом з мудрістю запитати і враз відповісти на це останнє питання: якщо ми розбиваємося об мур, що не розвалюється, чи Боже Провидіння не показує нам дороги, де є інші й правдиві можливості? Чи Римська Конгрегація в справах святих є в дійсності компетентна канонізувати святих Східніх Церков? Ми не сумніваємося в їх компетентності в їхніх справах та в гідному й мудрому рішенні в канонізації їхніх святих. Ми ставимо тільки одне питання: чи вони дійсно компетентні рішати це для Східньої Церкви?

Причини на це подвійні. Перш за все, коли взяти під увагу старинні закони і дух східнього християнства, то помісні Церкви самі роблять рішення в питанні святости своїх святих, а не центральний уряд, чужий для щоденного досвіду і внутрішнього життя помісних Церков. Ми свідомі того, що богословіє помісних Церков не вповні оформлене. Але якщо ці Східні Католицькі Церкви будуть пошановані як незалежні й автономні, то, розуміється, прослава їх святих належиться суті їх помісности.

В східній екклезіології Церква є не тільки земна (напр. коли настановляє собі єпископів), але в основному й небесна (через своє богопочитання з ангельськими силами, і через своїх святих, яких вона призначує на своїх небесних заступників і для земного прикладу). Дух цієї перспективи значно інший від Заходу. Чому ж не прийняти це богословіє помісних Церков, про що Святіший Отець так часто говорить? Можливо, що й ми повинні змінити дещо свої так часто легалістичні і централістичні погляди. Напевно тоді відношення між Петровим Престолом і Східніми Церквами (Православною і Греко-Католицькою) набагато покращає.

Друга відповідь на це саме питання випливає з першої: прослава святих на Сході багато різниться від «канонізації» (чи «беатифікації») на Заході. Головна причина чому тільки Апостольска Столиця проголошує святих є не через урочистість чи важність папства (це бачимо при першій канонізації св. Улріка папою Іваном XV в 993 р.) Радше, від цього часу богослови почали вбачати в канонізації вияв папської непомильності!, яка потрібна в процесі пропонування даного святого як певного й офіційного прикладу для вірних.

На Сході святі також є прикладами особливої святости, але їх проголошення є більш вертикальне, ніж горизонтальне. При основному критичному розгляді його чи її чесного життя і правильного вчення, розглядається також цілий ряд наявних знаків святости: чуда, видіння, ароматичні запахи тіла, мироточивість тощо. Це видимі знаки Божої святости. Прослава святих – це постійний процес призивання Святого Духа цілою Церквою: мирянами, священством і єпископатом. Роля єпископів полягає в повному і незаперечному розумінні, що Дух Святости поєднав усіх у цьому.

Чин прославлення – це остаточне завершення довгого процесу спільного моління і посту. Ціла Церква себе духовно удосконалює, неначе на реколекціях. Тому не зрозуміло, чому такий процес має тривати роками, чи розуміти це, як якесь юридичне розв’язання стереотипних поглядів, чи потреби завершення абсолютної досконалості. Прикладами в цьому служать мучеництво безлічі жертв большевизму, чи навіть скромні письма Архиєпископа Іоана з Сан Франціско, великого святця і чудотворця. Можна також прочитати допис про прославу о. протоєрея Олексія Товта в журналі St. Vladimir’s Quarterly.

Останній аргумент знаходимо в історичних джерелах: Київська Церква прославляла своїх святих Бориса і Гліба та інших. Чому ж ця Церква не спроможна прославити одного із своїх найбільших святих, особливо тепер, коли вона так потребує його святого прикладу і вчення, як ніколи досі.

Переклав о. Мирон Панчук

Поділитися: