(Продовження з ч. 6 за червень 1992 р.)
Пляни подружнього життя
Одне дівчатко, коли показали йому вінчальну світлину тітки, пояснило: «Це тета й вуйко йдуть до церкви… хреститися». Це не лише жарт, з якого мала досить потіхи вся родина. Це «правда із невинних уст»: молодята на початку подружнього життя справді — мов новонароджені, здивовані новими обставинами, а то й новим образом світу, який їм нараз відкривається, присоромлені й безпорадні. До того ж взаємне захоплення показує їм усе майбутнє життя в якнайкращому світлі, нераз далекому від дійсности. А одначе сама ця нова дійсність стоїть із ними віч-на-віч і ці перші «медові» тижні й місяці — це рівночасно період, до якого слід віднестися з якнайбільшою увагою. Це той час, коли встановлюються перші закони й приписи спільного життя. Легшого й радіснішого, тому що воно спільне, а рівночасно й куди складнішого, як досі.
Розважно й доцільно це, що звичай дозволяє молодятам у той час на безжурне, хай би й коротке дозвілля, ще й на самоті. В той час роботи їм надто багато. Це ж час плянування і то вже не в мріях, а з реальним прицілом на найближче майбутнє.
Кожен плян мусить мати свої передумови, своє теоретичне оправдання. І на цьому тут головно зосередимося. Практичні подробиці самі випливають із нього.
Родина, про яку ми тут говоримо, — це християнська родина в повному цього слова розумінні. Не лиш із хрестом та іконами на почесному місці в хаті, не лиш із сумлінним виконуванням усіх релігійних обов’язків, спільно та з охотою. Це лише зовнішні знаки внутрішньої постави, визнання авторитету Божого та своїх зобов’язань супроти Нього. Слова Божественного Спасителя «Де збереться вас двох чи трьох в ім’я Моє, там Я буду з вами», це саме й найглибша суть християнського подружжя. Християнські основи життя родини — не лише у зовнішніх знаках та практиках. Вони можуть бути так легко ознакою зовнішнього — пустоти, а то й фарисейства, що йому Господь не жалував докорів і осудів. Хоч не без значення вони, бо постійний погляд на святі зображення сам по собі викликає відповідну застанову. Що ж до практик, то сказав св. Ігнатій Льойоля: «Практикуйте, а віра прийде».
І справді, якщо молодята входять у подружжя з не зовсім твердими релігійними переконаннями, то саме в тому вони повинні утверджувати одне одного, а коли треба, то й лагідно й тактовно нагадувати: «Чоловік освячується в жінці, жінка освячується в чоловікові», — каже великий знавець людської, зокрема подружньої проблематики св. Павло в листі до коринтян. Це й сходиться із нашим попереднім ствердженням про те, як люди в подружжі перебирають одне від одного як глибокі засади, так і зовнішні звички. Тією дорогою вони й повинні впливати одне на одного, а спільно старатися про поглиблення свого релігійного життя. Не лише молитвою, участю в Богослужбах, спільним прийманням Святих Тайн, які, поза своєю духовною вартістю, дають такі прекрасні почуття справжньої духової і духовної спільноти подругам, зв’язують їх ще міцніше. Але теж і частими розмовами про надземне (про земне й буденне говориться так багато, без окремого наміру!) духовним читанням, спільними розважаннями.
Це їх внутрішнє найспільніше життя, і нікому до цього вмішуватися. Бо так часто зустрічаємо, навіть зі сторони добрих християн, критику «надто побожних», із легким підозріням фарисейства, бажання похвалитися своїми чеснотами перед другими. Правда, як про всі інші інтимні справи, про це не слід говорити багато між людьми. Але ж в душі — це не перешкода для росту побожности, бо й немає їй меж. «Я готова знести те, що мене називають «девоткою», за всі ті духовні потішення, що їх дістаю», — казала Софія Шептицька. І Господь нагородив її величчю її сина — Слуги Божого Андрея.
Так, бо релігійність подругів та всі чесноти, з якими вони йдуть в парі, це не лише для них самих, не лише на те, щоб дім їх став місцем прикладення обильних ласк Божих, але й на те, щоб майбутні їх діти знайшли в житті незрушиму й певну опору в християнських традиціях батьківського дому.
Подібне можна сказати і про вдержання родини й дому — якнайбільш українськими. Бо вірність Батьківщині, де б не жили її діти, походить у прямій лінії із промислу Божого. Це ж Божею волею народилися вони дітьми цього, не іншого народу. І Бог наказав «шанувати» не лише своїх безпосередніх предків, але й спадщину тих безчисленних поколінь, яку залишили людині цілі віки її історії. Історії змагань, пожертв, злетів та поразок. Таке розуміння цієї справи можемо знайти в неодному місці писань Великого Мужа Божого Провидіння, Митрополита Андрея. Вони для нас найавторитетніші. Але дуже подібно, про зв’язок Четвертої Заповіді із вірністю своєму народові сказав власне українцям, при нагоді святкування нашого Тисячоліття християнства в Ченстохові Примас Польщі, Кардинал Юзеф Ґлемп.
І тут знову тризуб чи портрет Тараса Шевченка на стіні — це видимий знак цілого наставленя дому, не прикраса на показ. Український дім — це твердиня українства серед чужого моря. Тут воно зберігається, розвивається, передається наступним поколінням. В першу чергу, українською мовою. Тут можна б сказати особливо багато. Бо в заморських поселеннях вона безпросвітньо марніє й заникає під гул теорій, що вона ніяк не значуча, що «можна бути добрим українцем і без мови». І в українській землі, дарма, що її відродження розпочалося саме обороною української мови, і там насильна русифікація причинилася до такої кількости «неукраїномовних українців», що провідні українські чинники мусять погодитися і з цією дійсністю. А втім мова — це вияв і носій національного духа. Народ формує вислів свого відношення до життя у мові. А мова формує думку народу. Мова — це щось живе, дійсне, Богом дане — і не людям його вбивати. Під карою гріха, під силою совісти.
Тому й проголосив Світовий Конгрес Вільних Українців спершу рік 1989 — Роком Української Мови, а опісля і декаду 1990-1999 — Декадою Української Мови. Тому, що це справа дуже нелегка серед чужого моря. І що дальші покоління народжуються поза рідною землею, тим важчою вона стає. Тим легше вивчати молодим найчужіші мови, спеціялізуватися у найбільш складних ділянках науки й техніки, але вивчення своєї власної мови стає для них щораз більшою неможливістю. І українська родина повинна зрозуміти цю небезпеку та протиставитися їй. Постійним вживанням рідної мови, наявністю української бібліотеки теж не лише на похвалу перед гостями, щирим й глибоким зацікавленням усім українським життям. Не лише «щоб знати», але й щоб діяти, почуватися відповідальним за долю українства. Ми ж знаємо, в яких обставинах сказав на початку віків Каїн: «Хіба ж я сторож мого брата?». І що це значило? Українська родина — це власне сторож українства і цього свого післанництва вона не сміє зректися, якщо не хоче заперечити самої себе.
Бог і Україна — хоч, може, ці гасла вже й дещо збуденніли через часте уживання, але в повному їх розумінні та в повній їх суті — вони, одначе, є тою скелею, на якій безпечно будувати дім української родини, щоб встоявся він проти всіх негод життя.
Матеріяльне і буденне
Можна і треба говорити чимало про ідеальні духові й духовні сторінки подружжя, але ж цілість його існування таки включає і матеріяльні справи, і проблему прожитку та влаштування «родинного кубелечка» і на тривалій фінансовій основі. І це теж, зрозуміло, предмет обговорень та узгіднень поміж подругами на початку їх спільного життя.
Християнство має відповідь на те питаня, в «пільних лілеях», тобто у заклику не турбуватися понад міру цими аспектами життя. Але ж матеріяльне забезпечення родини, зокрема дітей, — це обов’язок, дійсний і невідкличний. Працьовитість, наполегливість у здобутті гроша, коли засоби до цього чесні, — це теж чесноти. Зокрема ще велика чеснота — ощадність, розумне та доцільне використовування дібр, які мається. Добрий господар, а ще більше господиня, не викинуть нічого, не дозволять змарнуватися нічому. Все ж, що маємо, дар Божий. І коли людина, як ми вже згадували, має право «підпорядковувати собі землю», то, безумовно, несе і відповідальність за неї. Про це починають щораз більше говорити у зв’язку із щораз небезпечнішим занечищенням землі відпадками. Про можливість і потребу ощадної, розважної господарки. Розкидати бездушно матеріяльні добра — це нещастя, як нераз представляють, це небезпека для людського характеру, це шлях до упадку.
Ніхто не вважає неправильним, щоб людина задовольняла свої матеріяльні потреби. Але велике і дуже непевне питання, як далеко ці потреби дійсні й оправдані, а де починається нерозумна вимогливість. Вона, на жаль, у нас, як і в нашому оточенні дуже в моді. «Щоб додержати кроку Джансонам», як це каже відома в англомовному світі приказка. Щоб похвалитися, щоб надати собі більшої поваги. І, знов же на жаль, так часто падуть жертвою цих забаганок дійсні вартості. Нераз молоді люди, готові під кожним поглядом до одруження, зволікають, «поки доробляться власної хати». Нераз через те батьки відчужуються від родини, матері мусять працювати, залишаючи виховання дітей вулиці й телевізорові. А вже одне із найгірших — це бездушна праця молодих, фізична чи на послугах, яка нераз доводить і до поганого товариства, і до справжнього упадку. «Я мушу працювати, бо батьки дадуть мені лише те, що мені потрібне, а я хочу мати те, чого я хочу», — висловила це, може і несвідомо, але особливо влучно одна учениця. Друга можливість була провести літо в таборі, серед українського товариства, на зміцнення тіла й духа…
А вже беззастережна і невідклична правда у справах матеріяльних дібр — це необхідність добродійности. Як неправильне бездушне розкидання дібр, здобутих важко (чи, може, навіть без труду), так тим гірше затримування всього собі, без уваги на потреби ближнього. Тим грішили багачі із притч про нерозумного, який бажав ужити своє добро, щоб «їсти, пити й веселитися», як і про багача, який не знав убогого Лазаря. І в решті, із позитивного підходу, сказав апостол Павло: «Бог любить охочого жертводавця».
Так, куди більша хвала родині, коли вона, наприклад, оплатила студії новому священикові, ніж те, що їздить найновішим моделем авта. Куди більша повага того, хто зафундував якесь корисне й потрібне видання, ніж того, хто чваниться, скільки грошей він видав на якусь екзотичну подорож.
У наші часи навіть Церква нераз знижує тут вимоги до того, «що нам зайве». Але цим не варто обмежуватися. Бувають часи та обставини, коли треба не лише жертви того, що зайве, а треба таки зректися того, що, може, справді і потрібне людині чи родині. Щоб здобути вищі, неоцінимі просто вартості: духовні плоди звершення чеснот, благословення з висот. І, може, і не в останній мірі, щиру вдячність і добру пам’ять у людей. Хоч не завжди її можна добитися. І зректися її — теж чеснота, за євангельською порадою «нехай не знає ліва рука…».
Не слава «незміренних багачів», а щедрих добродіїв-меценатів повинна бути метою української християнської родини. Бо потреби до цього існують постійно. Від скривджених навіки дітей Чорнобиля до необхідности розбудови церковного й національного життя в діяспорі, а ще більше сьогодні в Україні. Ні Церква, ні українська спільнота не мають адміністративного, ні карального апарату, який збирав би примусові податки та так їх забезпечував. Такий стан бував у нашій історії лише дуже нечасто й не на довго. А так, нашу історію підбудовувала матеріяльно лише добра воля та зрозуміння потреб громади в поодиноких членів Церкви й народу. І це одна з найкращих традицій, яку необхідно зберігати і плекати, як свій особливий привілей кожній українській родині.
Може, й не місце тут, коли говоримо про початок і розвиток родинного життя, згадувати про кінець і смерть. Але до второпних і розумних господарів належить забезпечитися і на таку можливість, яка остаточно таки колись прийде. У завіщанні нашої зразкової родини залишиться чимала частина як потребуючим убогим, так і всім церковним та світським установам. Бо скільки ж то народнього добра йде в нічиї руки лише тому, що люди не взяли в час до уваги того, що за словами святого Василія Великого:«Із всіх своїх дібр людина бере на той світ тільки те, що роздала».
(Далі буде)
