Українська Католицька Церква на роздоріжжі /Стаття друга/

Стаття перша

Коли велика частина українського духовенства на чужині, коли вірні нашої Церкви, коли й частина нашого єпископату хочуть рятувати нашу Церкву тут, на чужині, перед її повільною смертю – це природне і Боже право дітей Вселенської Церкви.[1]

Соборне послання усіх наших владик з 13 грудня 1965 р. так формулює місію нашої Церкви: «зберегти органічну одність нашого візантійсько-українського обряду на землях України і в зарубежжю, а тим також зберегти і цілість усьої Української Католицької Церкви в Україні й по всіх Країнах нашого поселення і в такий спосіб виконати високе завдання вложене на нас Богом і народом.»[2]

Це важливе ствердження, закріплене підписами усіх владик, не може бути пустою деклярацією, вбраною в гарні фрази. В ньому криється істотний зміст, зобов’язуючий усіх членів Української Католицької Церкви, її духівництво і мирян, а насамперед тих, що це соборне послання підписали.

Але чи так розуміють зміст Соборного послання усі, до кого воно стосується?

Щоб не бути голословним в деяких, може, прикрих закидах на адресу частини ієрархії і священства, наведемо декілька фактів. Цитовані тут факти трапились вже після соборного послання наших владик.

В минулому році три владики Америки видали спільну постанову про пости. Це є доволі важливе рішення в обрядово-дисциплінарних справах Церкви. Наші єпископи змінили дотеперішню практику обов’язкової п’ятниці як дня посту і дозволили вживання м’ясних страв того дня. Ця постанова не стосується якогось часткового порядку посту (наприклад, диспенза для однієї п’ятниці в році, коли припадає державне свято Дня подяки чи що), але утворює новий і постійний церковний закон, відмінний від тих, що зобов’язують решту вірних цієї Церкви. Переступлення компетенцій владик видається очевидним. І не є воно лише переступленням компетенцій. У наших умовах, це свідома дія на порізнення обрядово єдиної Української Католицької Церкви, бо від тепер у Канаді, наприклад, п’ятниця для наших вірних є днем, де піст зберігається, але не так воно є в сусідньому Детройті чи Боффало.

Якщо йдеться про мотиви і стимули такого рішення, то вони є дуже ясні. Перед постановою наших владик Америки подібне рішення було винесене американськими римо-католицькими єпископами. Не входимо в дискусію, чи й вони не переступили своїх компетенцій у Вселенській Католицькій Церкві, бо такі рішення таки повинні бути загальні. Проте, наші єпископи, до яких рішення американського єпископату не стосується, діяли із спонук пристосуванства, щоб приподібнитися до римо-католицьких вірних в ЗДА. Мабуть їх не турбувало те, що тим самим відчужуються від решти своїх таки рідних вірних у всьому світі. Хотіли вони цього, чи ні, але Митрополит і владики в Америці завдали перший поважний удар єдності нашої Церкви і в обрядово-дисциплінарній ділянці. Варто пригадати тут одні місце з соборного послання, стосовне до постів, яке всі три українські єпископи Америки підписали:

Що до Свят, постів і заказаних часів, це питання було рівно ж предметом Наших нарад. Але тому, що Вселенська Церква, підготовляє провірку обов’язуючих Свят, постів і священних часів та підготовляв в цій справі своє авторитетне рішення, наші відносні постанови в цій справі будуть проголошені в «Благовіснику»… До часу проголошення цих постанов треба всюди придержуватись до тепер існуючих практик.»[3]

З цього видно, що можливість змін в цій справі дискутувалася. Проте всі єпископи слушно уважали, що лише після відповідних напрямних всієї Церкви можуть бути прийняті партикулярні рішення в нашій Помісній Церкві. Три владики Америки змінили цю думку, скріплену їхніми підписами, і поспішилися впровадити в себе відмінну практику без авторитету всього нашого єпископату, зате, опираючися на авторитетові американського єпископату.

Вони поступили подібно, як і два закарпатські єпископи Пітсбурґу і Пассаїка, коли два роки тому видали свою постанову про скасування декількох традиційних свят нашої Церкви. І знов, ніяк інакше, як самособіпанством, треба скваліфікувати цю постанову. Це вже далеко важливіше рішення, як навіть свавільне впровадження англійської мови в богослуження. Ці два єпископи не консультувалися щодо своїх намірів із співбратами по обряді, українськими владиками Америки; перебуваючи в Римі, не пред’явили своїх пропозицій для спільного обміркування всього єпископату нашого обряду, хоч для них були завжди відкриті двері нарад наших українських владик. Діяли вони навмисне з метою більшого відокремлення від українсько-візантійського обряду. З прикрістю треба ствердити, що наша католицька преса невинно опублікувала це рішення двох закарпатських владик /вони вже навіть перестали вживати назву /«карпато-руські»/, замість того, щоб піддати її критичній оцінці.

Нагадаймо ще один, нібито дрібний, але не обіцяючий нічого доброго, факт. В невеликій місцевості, на території єпархії св. Отця Миколая в Чікаґо, наш єпископ відступив своїх вірних для утворення спільної візантійсько-Східньої парафії з вірних закарпатської єпархії та кількох з інших східних обрядів. Парафія належатиме до Пітсбурзького єпископа. Сам по собі це не значний факт. Але в своїх замірах і наслідках – дуже небезпечний і симптоматичний для певної політики. Йдеться бо про нову настанову ліквідації наших малих парафій, творення нібито спільних /бачите, який універсалізм!/ візантійських парохій, в яких затрачується всяка обрядова і національна самобутність вірних нашої Церкви. Не треба згадувати, що в цій першій і мабуть в майбутніх «скомасованих» парафіях буде плекатися якийсь мішаний візантійський обряд, самозрозуміло, в англійській мові. Цей перший крок у згаданому напрямі повинен насторожити усіх, хто дорожить єдністю і повнотою існування нашої Церкви.

В пляні збереження повної єдности нашої Церкви важко нам позитивно розцінити також один акт владик Канади. Ми прочитали в пресі спільну постанову про утворення в чотирьох канадійських єпархіях нашої Церкви діяконату. Це рішення іде по лінії загальних постанов Ватиканського Собору. Діяконат є позитивна і потрібна установа, є це відродження гарної і віками освяченої традиції Церкви перших століть. Модерна дійсність в багатьох країнах гостро вимагає такої допоміжної установи в Церкві, де люди, що ще не мають повного священичого, підготування і не прийняли тайну священства, могли б виконувати ряд так важливих і потрібних допоміжних функцій у парафії . Можна було очікувати, що і наша Церква в цілому прийме в себе, відповідно пристосовуючи до своїх традицій і нинішних умов, цю установу. Але ми чекали, що таке рішення винесуть усі владики на одному з чергових засідань Синоду українських єпископів. Воно могло мати більший авторитет і більший вплив навіть на самих вірних. В існуючій ситуації, коли потрібно скріпити, а не послабляти авторитет нашого єдиного церковного проводу, таке рішення мусіло виходити від Синоду і Верховного Архиєпископа. Так не сталося, і несвідомо цей крок наших Канадійських владик сприяє відокремленським тенденціям деінде.·

Розгляньмо ще одну справу, про яку іноді говориться, а то й пишеться. Наші владики різних країн беруть участь в конференціях римо-католицьких єпископів своїх країн. Ми не бачимо в цьому нічого невластивого. Наші єпархії чи екзархати мають багато спільних проблем з рештою Католицької Церкви даної країни. Питаннями, щодо яких усі католики повинні мати вироблену спільну лінію, є – наприклад – справа шкільництва, расове питання, загальні суспільні справи, в яких позиція Католицької Церкви повинна бути однакова і ясно стверджена. Подекуди участь наших владик у спільних національних конференціях католицьких єпископів ще й тим умотивована, що тут можна звернути увагу на наявність наших вірних у даній країні, на потребу наших парафій; часто з цих конференцій виходить практична співпраця і допомога Церкви місцевої більшости нашій розпорошеній релігійній громаді в меншості. Проте, ця участь наших владик має бути виразно зрозуміла римо-католицькою і нашою ієрархією. Національні конференції єпископів не можуть бути для нас авторитетом щодо церковної дисципліни, організації й обряду. Вони в ніякому разі не можуть заступити нашого спільного Синоду єпископів. Прикро, що подекуди є тенденції надавати більшого значення своїм крайовим конференціям єпископів, як своєму власному Синодові Помісної Церкви.

Як приклад такого нехтування наших спільних постанов і авторитету власної єпископської конференції може послужити справа так званого «фонду солідарности», який був утворений на одній з перших нарад наших єпископії у Римі під час Ватиканського Собору. Це був дуже шляхетний почин і, як засіб єднання і допомоги своїм братам в потребуючих країнах, був дуже прихильно зустрінутий мирянами. Були навіть оголошені збірки і один чи два роки такий фонд діяв. Вияв такої солідарности (одноразова річна збірка серед усіх українців в діяспорі на фонд, з якого потім центрально приділювалося тим парафіям і екзархатам, які є найбільше в потребі) мав не лише матеріяльну користь, але насамперед моральну. Від якогось часу про цей фонд нічого не чути; владики не дають розпорядження такі збірки переводити і гарні наміри закинені в забуття. Чому це так? Ось мале вияснення: один з наших владик, який разом з своїм екзархатом був би може найбільше скористав з цієї ініціятиви, бо справді українська громада і церковна організація в його країні потребує допомоги, заявив авторові цих рядків, що він не зацікавлений такою акцією «солідарности». Він, що-правда, проводить збірку на подібний загально-крайовий фонд, коли всі римо-католицькі єпископи в його країні роблять те саме, висилає зібрані гроші до спільної каси єпископату і звідти отримує для себе підтримку. Мене це глибоко вразило, бо даний український католицький владика, який напевно отримує допомогу з фондів зібраних його монашим чином серед українських вірних в різних країнах, повинен був першим повністю заанґажуватися за цим «фондом солідарности».

Це лише кілька прикладів, здебільшого, загально відомих, та не завжди як слід усвідомлених вірними, як то деякі наші ієрархи «не в один гуж тягнуть», і як то на ділі зривається єдність нашої Церкви.




[1] о. І. Гриньох, «Собор, який для нас не відбувся», Сучасність, ч. 10, 1967, стор. 109.

[2] Благовісник, рік ІІ, книга І, 1966, стор. 19.

[3] Благовісник, рік ІІ, книга І, 1966, стор. 21.