(Це слово Патріярха Йосифа, яке на 30 Міжнародному Конґресі, «Церква в потребі», в Кенінґштайні, Німеччина, виголосив о. д-р Любомир Гузар). (Перекладено з німецької мови).
Дорогі друзі і прихильники допомоги священикам східнього обряду!
Першого листопада 1944 р. помер мій Високопреосвященіший Попередник, Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький. Бог наділив мене тяжким і великим обов’язком, стати наслідником митрополита в той час, коли наша Українська Католицька Церква опинилася перед своєю ліквідацією, руками радянської влади за допомогою московського патріярха.
Вже 11 квітня 1945 р. мене з всіма іншими єпископами заарештовано. Впродовж одного року слідом за нами ув’язнено більше як 800 священиків. Від 8-10 березня 1946 р. інсценізовано незаконний собор у Львові, який проголосив під атеїстичним тиском «возз’єднання» Української Католицької Церкви з опанованою радянським режимом російським православ’ям.
Це «возз’єднання» і поруч з тим зовнішню ліквідацію нашої Церкви впроваджено насильно і брутально. Єпископів депортували у всі частини Радянського Союзу і всі вони, майже без винятку, в ув’язненні померли або були знищені. Кожний з нас мусів пройти свій хресний шлях. Тепер, коли мені 88 років, залишилися тільки в пам’яті Єніфейськ, Мордовія, Полярія, Інта й Сибір, але тоді це було важким переслідуванням. Я дякую Богові, що Він дав мені силу цей тяжкий хрест 18 років перенести, і схиляю в пошані голову перед тими десятьма побратимами — єпископами, перед більш, як 1400 священиками, 800 сестрами-монахинями і десятками тисяч вірних, які в ув’язненні загинули, віддавши своє життя за віру і приналежність до папи, римського Апостольського Престолу і Вселенської Католицької Церкви.
Наших священиків поставили перед альтернативою або приєднатись до «режимної російської церкви» і тим зректися католицької єдности, або взяти на себе щонайменше десять років тяжкої долі — депортації — з її всіма наслідками режимного покарання. Переважаюча більшість священиків вибрали шлях ув’язнення та концентраційні табори Радянського Союзу.
Один з наших найкращих священиків страждав по таборах Потьми, Сараво, Яваса, Ульянова і Поліванова 1945-1955 pp. Він так писав до членів своєї парафії:
«Я приймаю це ув’язнення як покуту і жертвую її за вас для того, щоб цей хрест вас обминув. Я вас благословлю і молюся за вас. П’ять разів денно я відмовляю молитви за всіх моїх парафіян. У неділю я відправляю Службу Божу. Кожного дня я відправляю молебень … Мене хотіли змусити до апостазії, але я це відкинув… Божа справа мусить перемогти. Бережіть віру ваших предків!».
Навіть, коли ці священики відбудуть своє десятирічне ув’язнення, — це ще далеко не означає кінець їхнього переслідування. Мені таке писали про одного монаха в Карпатах:
«1968 р. йому знову присудили три роки ув’язнення за те, що він навчав дітей релігії. Це засудження він відсидів до останнього дня. 1973 р. йому знову дали рік з половиною за те, що він при хворій жінці молився… Радянська влада є такої думки, що Українська Католицька Церква підлягає забороні і тому навіть проведення молитви у приватному помешканні вважає злочином проти держави».
Проте вірні тримаються своєї віри. У віддалених селах, де влада позамикала церкви, а священиків повивозила, вірні відкривають їх потайки на короткий час, співають побожні пісні, відправляють молебені і навіть для вірних призначені частини Служби Божої. Я цитую із звіту, який я нещодавно одержав: «Кожної неділі вірні приходять до церкви і відправляють з дяком молитви і Святу Літургію, але тільки відповіді, бо ми не маємо священика. На престолі стоїть чаша і горять свічки».
Вірні віддані богослужбам до такої міри, що коли в них є довір’я до православного священика, то вони беруть також участь у його відправах.
Незважаючи на переслідування, вже впродовж 35 років, можемо з подякою ствердити, що наша приречена на загибель Церква не то що живе, але навіть і розвивається, так в Західній, як і в Східній Україні, а також в загальному в цілому Радянському Союзі, де наші вивезені вірні перебувають, головно на Сибірі.
Наша Церква в Радянському Союзі нараховує щонайменше чотири мільйони вірних, які залишилися вірними Римові. Їхня віра така сильна, що вона приносить багаті плоди: ми маємо священиків, монахів, сестри монахині, численні покликання і тайну ієрархію. Атеїстичній системі не вдалося знищити віру. Батьки, що виросли і виховались у безбожній державі, виховують своїх дітей у християнському дусі. Учасники руху опору, виховані в атеїстичних школах, говорять про Бога й обороняють Церкву. Одна 35-літня жінка свідчить гордо перед судом, що вона своїх четверо дітей охрестила, вчить їх молитов і катехизму. Чотирнадцятилітній школяр відповідає на питання туриста: Чи ти молишся? — серйозно й без вагань: «Певно, що я молюся».
Листи, що їх одержую від наших вірних є підбадьорюючі. Настоятелька наших сестер надіслала мені цього року великодні побажання. Вона пише: «Ми молимося день і ніч перед найсвятішими… тільки одна сестра одружилась. Це значить, що тільки одна з молодих сестер покинули свої обіти.
Тайні сестри-монахині працюють при обслузі хворих, це прекрасні свідки Христа. Вони навертають до Нього багато тих, що шукають. їхнє саможертвенне життя є прикладом для багато інших, молодих дівчат іти за їхнім слідом. Навіть лікарі атеїсти, які свідомі того, з ким вони мають до діла, шанують їхню самовідданість до такої міри, що вони стараються затримати таких сестер при лікарнях за всяку ціну.
Один молодий лікар на Закарпатті, студіює теологію з позичених книжок, щоб стати священиком. Молоді лікарі, інженери, юристи і т. п. присвячуються Богові в сані священика чи монаха. Один такий єпископ пише мені в листі від 8 січня 1980 p.:
«Скоро висвячуватимемо тих молодих священиків, які покінчили теологію кореспонденційно. Наші сестри везуть кандидатам питання на письмі й привозять їхні відповіді. Усні іспити відбуваються на весні або літом під відкритим небом. Опісля слідує висвячення».
У листі від 11 лютого 1980 p., мене запевняє один досвідчений душпастир: «Між нововисвяченими священиками знаходяться найкращі особи». Це висока похвала, але скільки треба мати віри і ласки, щоб вступити в сан священства Катакомбної Церкви? І скільки самопосвяти вимагається, щоб таке покликання видержати. Щоб це насвітлити я хочу вам розказати історію одного нашого священика.
Назвемо його Микола. Як дитина глибоко побожних батьків відчув у своїх ранніх роках бажання стати священиком. Священики Катакомбної Церкви викладали йому теологію. 1975 р. його висвячено. Висвячення проходило в пивниці довірених людей. Крім Миколи до висвячення приступило 11 кандидатів. Катакомбному єпископові сослужили кілька старших священиків. Це було потрясаюче свято. Ніхто не був у ризах, бо при катакомбному душпастирстві застосовується якнайбільша осторога. Як священичий утвар Микола одержав ризи, престіл і літургійні приладдя, все вміщено в торбинку для голення. А що в ній? Маленька чаша, ложечка, кольорова шовкова стрічка, яка служить за епітрахиль та дві малі фляшечки з водою та вином. Хліб, загорнутий в серветку, він поклав до кишені. Першу Службу Божу відправили дванадцять нововисвячених священиків зі своїм єпископом у пивниці. З його благословенням вони розійшлися по нових катакомбах, щоб там розпочати свою працю на службі Христа для переслідуваних братів.
Як працюють отець Микола і його одинадцять друзів? Молоді священики з наміром шукають праці з низькою оплатою, але яка дає їм до певної міри можливість переходити з одного місця на інше. Вони відправляють Службу Божу у міру можливости. Отець Микола шукав в кожній місцевості довірених осіб. У неділю ранком він іде в село й прилучується до гуртка людей коло церкви.
— Чи відправляється Служба Божа? — він питає.
— Люди самі моляться, бо священика вивезли, — йому відповідають.
Отець Микола заходить у захристію і просить дозволу в старого паламаря відправити Службу Божу. Той з початку дивиться на нього з підозрою, але кінець-кінців дає себе переконати і помагає йому одягнутися в ризи. Отець Микола підходить до престолу і починає відправляти. Присутні вірні відповідають зі сльозами на очах. Минуло ж багато часу від того, коли вони бачили священика і чули Слово Боже. Коли священик з церкви виходить — стає знову звичайним радянським робітником. Паламар бере його на обід і запрошує до себе ще кількох довірених. Вони переконують отця Миколу ще кілька днів у них залишитися, бо в них багато нехрещених дітей, є ще хворі, які бажають висповідатися, є непосвячені гроби. Він залишається в селі й сповняє свої душпастирські зобов’язання.
Як правило отець Микола зупиняється в хаті, в якій в разі потреби, він зможе заховатися. Його вже кілька разів зрадили, але вірні щоразу поробили заходи, щоб його не заарештували. Все, коли він провадить свою душпастирську працю, його охороняють. Коли в церкві неможливо відправити Службу Божу — він її відправляє в хаті довірених вірних. Часом він хрестить пізно в ночі — таємно — навіть дітей партійних службовців. Такими методами він подорожує зі своїми друзями по цілій Україні. Він відвідує не тільки вірних-католиків, а також і православних. Ціла Україна вірить, що Свята Діва Марія його береже і що Вона своїх священиків посилає, щоб бідний народ потішити.
Нарис про отця Миколу, що я витягнув зі звіту на жовтень 1979 р. свідчить про героїчну віру яка росте в пригніченні і яка спроможна гори зрушити. Але за яку ціну її виборюють? Це мусів пережити православний член руху опору Олесь Бердник, якого наново заарештували в грудні 1979 р. після цих слів, адресованих папі: «Я народився і виховувався в країні, в якій атеїзм є офіційною наукою. Через боротьбу й муки дійшов я до Христа і пізнав суть його життя…»
Це пережив також один з наших катакомбних єпископів, якого нещодавно викрили при виконуванні свого обов’язку. Марно намагалось КҐБ примусити його до співпраці, застосовуючи при цьому шантаж і тортури. Невдалий був також намір шляхом обіцянки певної свободи розірвати єдність Церкви із середини, бо єпископ свідомий того, що для Церкви немає іншого шляху від хресного. Цей хресний шлях української Церкви ще й тепер посіяний трупами.
У березні 1980 р. знайдено в селі Томашівка (Рогатинський район) тіло нашого священика Анатоля Ґорґули. Його зв’язали, обілляли бензиною і спалили. Його вірні повідомили мене про те, що його єдиною провиною було те, що він залишився вірним своїй Церкві і що він відправляв богослужби.
У травні 1980 р. знайдено в Зимній Воді — близько Львова на місці праці, побите тіло 60-річного священика Івана Котика. Обличчя було посиніле, ніс закровавлений, всі зуби вибиті, а до уст повпихано хліба. Вірні похоронили його під звуки церковних пісень і на похорон прибуло багато людей так, що похоронна процесія простягалась на 600 метрів.
Ще далі існує те, про що наш молодий свідок у вірі Йосиф Тереля на куску бавовни писав папі Павлові VI, 6 березня 1977 p.:
«Гіркі часи переживає нині греко-католицька Апостольська Церква України. Ми, вірні Церкви, змушені таємно хрестити, вінчати, сповідати і хоронити! Наше священство в таборах, психлікарнях, фізично знищене … Я проживаю, і з Божої ласки, у державі, де бути християнином — злочин! Ще ніколи, за всю історію християнства на вірних і слуг Церкви Христової не було таких гонінь і переслідувань, як нині. Українські католики позбавлені всього — родинного щастя, вільно проповідувати, відправляти обряди нашої Церкви — ми в катакомбах! … За слово Боже тут розпинають дух живий!
Із своїх 34-ьох років, 14 з них я провів у тюрмах і концтаборах СРСР, та психіятричних лікарнях […]
Кінця злочинам безбожного світу годі сподіватися без протистояння всіх християнських сил світу […].
Благаємо наших братів і сестер католиків світу та всіх християн стати на наш захист; стати на захист замученої греко-католицької Української Церкви!
Наша Церква не завмерла так, як це дехто у вільному світі вірить або можливо й навіть бажає через те, що вона їхнім, аж за надто людським плянам стоїть на дорозі. Наша українська Церква живе. Найкращим доказом цього є її мартирологія. Вона страждає, бо вона вірить — і вона вірить, бо вона страждає. І вона радується тим, що може за Бога страждати, про що я в одному листі від травня 1980 р. читаю: «Ми є вибранці Господа; це ласка, що ми за Бога і його Церкву страждати можемо».
Для наших вірних дивом Божої ласки є те, що наша Церква після 35-річного кровавого переслідування ще далі продовжує існувати, а це примушує їх усе до роздумувань. Це диво робить їхню віру непохитньою.
Комуністичний режим також розуміє, що його війна за душі, яку він перед більш як 60 роками так самовпевнено і з такою хвальбою розпочав, не увінчався очікуваним успіхом. Численні заклики в пресі до молоді, також до комуністично зорганізованої молоді не брати участи в богослужбах, як рівнож ще далі ведене висміювання святих місць не принесло бажаного успіху, бо велика частина народу дальше притримується віри. Ця віра такої сили, що має навіть силу відтягати молодь з-під впливу комуністичних провідників, а провадити до Бога. Тільки той, хто це атеїстичне пекло пережив може зрозуміти яке завдання Церква виконує, як учителька віри і моралі в моїй батьківщині.
Вірно писав український історик Валентин Мороз 1973 p., ще тоді член руху опору в Радянському Союзі: «Церква вкорінилася так глибоко в культуру народу, що стало неможливо до неї дібратися без того, щоб не довести до розпаду всю духову структуру нації». Це правда, але Церква має ще одне глибоке значення для нашого народу. Разом з іншими релігійними середовищами, які відкидають політичну співпрацю з комуністичною диктатурою, вона становить підпору й підґрунтя правди і моралі усім тим, що бажають жити активно Божим Словом.
Існування і духова сила Церкви на моїй батьківщині мають найбільше значення для віруючих зокрема тих українців, які втекли або емігрували у вільний західний світ, вони залишилися вірні своїй Церкві. Без існування матірної Церкви не може бути мови про Церкву в діяспорі! Подібно до ізраїльського народу за часів вавилонського поневолення, який так скоро, забувши Єрусалим, почав неминуче принимати поганські вірування, то так само українська діяспора — без внутрішнього зв’язку з матірною Церквою почне втрачати свою окремішність. Ця небезпечна асиміляція вкрадається не тільки в національне життя, але також просякає в релігійний процес, який може допровадити наш нарід до втрати своєї внутрішньої сутности і католицької віри.
Тому, що в Божій спільноті ми за св. Павлом називаємо Містичне Тіло Христа, існування одної Церкви має вплив на всі інші помісні церкви, тому ніхто не може ставитися легковажно до долі Української Церкви. Позбавлена крадіжжю всіх своїх інституційних, організаційних і матеріяльних засобів вона, з беззахисним Христом, стала всім своїм церквам-сестрам джерелом духової сили і правдивого відродження. Цим вона вкладає свою власну дорогоцінну частку в духовий скарб Вселенської Церкви.
Коли мислимо про місце і значення Української Католицької Церкви в рамках Вселенської Церкви, тоді слід нам говорити про воз’єднання всіх християн. Єдність у Христі мусить бути знову встановлена і глибока рана роз’єднання Містичного Тіла мусить загоїтися. Це нам дав, як завдання II Ватиканський Собор. У східній Европі над цим завданням вже століттями працювалося.
Сьогодні ведеться так званий екуменічний діялог з доволі великим завзяттям, але це обмежується малим колом учасників вищого кліру і знавців. Суспільство на заході до цього мало причетне, в Радянському Союзі взагалі не має жадного впливу. Але в Радянському Союзі через спільно несений хрест, переслідування доросло до справжнього екуменізму, який на базі глибокого віроісповідування і прочищений кров’ю мучеників, сягає найглибшого ґрунтовного принципу євангелії: шукання за Божим, а не людським. Бож католики і православні, баптисти і вірні інших віроісповідань страждають рівною мірою за Христа. Те страждання створює їх усіх подібною мірою на дітей Божих і його Церкви. Це ж є здобуток неоціненої вартости. Новітні екуменісти зробили б добре діло, коли б вони цю нову обставину не спускали з очей.
Ми можемо ще запитати, яку надію покладає Українська Церква на комуністичний режим. Абсолютно ніяку!
В рамках комуністичної системи немає місця для Церкви. Якщо її яким-небудь способом терплять, то це тільки і виключно для осягнення нецерковних, а протицерковних намірів. І якщо ми в тих церковних структурах, дозволених у Радянській державі, знаходимо позитивні християнські елементи, то це не є з волі пануючого комунізму, але протилежно — з Божої волі. Справжнє добро Церкви не можна очікувати з рук такої системи, яка, згідно з своєю настановою веде принципово війну проти Бога, Церкви і кожної релігії.
Наші брати і сестри на Україні покладаються тому тільки на Бога, який чудом свого провидіння спроможний зворушити людей на віддалі тисячів кілометрів стати інструментом своєї співчутливої любови. Цю працю щирої допомоги моєму страждаючому народові блискучо сповняє впродовж багатьох років, шляхом допомоги священикам східнього обряду, Отець Веренфрід. Йому і всім вам складаю подяку в ім’я моєї забутої і недооціненої Української Церкви за ту щиру допомогу, яку вона від вас одержала. Наша вдячність тим більша, бо ми відчуваємо, що ви не тільки даєте ваші гроші, але й частину свого серця.
Більше важна є від матеріяльної допомоги духова і моральна, яку ви можете подати. Вашим завданням і обов’язком є ніколи не забувати переслідуваних братів. Колишній професор і ректор нашої Богословської Семінарії у Львові д-р Іван Чорняк, який помер так, як святий, 26 січня 1980 р. після 35-річного страждання, просив в своєму останньому листі до мене зробити все можливе, щоб вплинути на публічну думку, розрушити сумління світу, вимагати елементарне право свободи віри для всіх уярмлених у Радянському Союзі народів, і щоб протиставитися тим, які не дозволяють прийти до слова, а навіть замовчують пригробною тишею правду про мовчазну Церкву. Тепер, коли наближається день, що Бог мене покличе з цього світа, хочу цю, можливо, останню нагоду використати, щоб сповнити останню просьбу мого замученого побратима.
Це буде замало про це тільки говорити. Ви мусите молитися і працювати, а більше всього вести послідовне християнське життя. Коли вкінці прийде цей день, коли наших переслідуваних братів сходу в Церкві вільного світу знову зможуть подивляти їх моральну силу, непохитну віру, всебічну оборону прав людини, тоді вони наберуть нової відваги для продовження своїх змагань. Тоді «моє ярмо миле й тягар мій легенький» (Мат. ХВ, 30).
