Наші великодні свята мають за собою вже майже тисячелітню, багату традицію, що творять цілий великодній цикль. Ця традиція вдержувалася найбільше по наших селах, бо в містах рідко де були просторі площі навкола церкви, щоб можна на них виводити гаївки. Тому по містах наші люди сходилися на великодні свята до народніх домів на свячене. Тоді сходилася ціла громада і почувалася, як одна, велика родина.
Місцевий парох починав свячене молитвою і вступним словом, підкреслюючи велике значення валикодніх свят у житті кожного християнина. Після цього виступали представники різних наших товариств: «Просвіти», «Рідної Школи», братств, сестрицтв, Союзу українок, Пласту й ін., і в своїх промовах порушували важливі проблеми з різних ділянок. Багато уваги присвячувано молоді, бо зближався кінець шкільного року, вакації. На черзі було «Свято весни», Зелені Свята, Свято Героїв, закінчення шкільного року, виїзд молоді на літні табори. Тоді перепроваджувано збірки на інвалідів з визвольних змагань, на Рідну школу. Порушувано теж актуальні справи, а їх завжди було багато.
Шкільна дітвора виводила на сцені гаївки, деклямували великодні поезії, виголошували великодні спомини з незвичайних обставин: на війні, в полоні, в тюрмі тощо. Серед родинної атмосфери таке свячене залишало тривале враження.
Успіх свяченого залежав від пароха й організаційного комітету. Якщо парох був патріотом і громадянином, духовним батьком своєї парафії, мав авторитет, пошану й любов у громаді, тоді свячене сповняло своє завдання і причинилося до пожвавлення нашого життя. Організатори свяченого дбали про цікаву програму та прийняття, що бувало скромне й не коштувало багато, щоб усі родини могли прийти з дітьми.
Цей гарний звичай продовжають наші люди на еміграції з більшим чи меншим успіхом. Одначе, на жаль, змінилися часи, обставини й люди. В Україні було мало мішаних подруж, а тут маємо що раз більше. У деяких наших парафіях деякі вже малощо розуміють по українськи, а чимраз більше молоді зовсім не розуміє нашої мови, тому наші священики змушені переходити на двомовність у всіх своїх виступах, щоб їх усі зрозуміли.
Відносини між священиком і парафіянами тут і колись на Україні основно змінилися внаслідок американського способу життя, духа часу й матеріяльної залежности парафії від жертвенности парафіян. Львівська Богословська Академія виховувала наших священиків у патріотичному, громадському дусі, але священики з інших духовних семинарій не були виховувані в тому ж самому дусі, це викликувало й викликає багато зайвих непорозумінь і брак співпраці деяких священиків зі світськими організаціями й установами.
У краю наші священики були переважно головами наших товариств, брали участь у різних крайових з’їздах, чого, на жаль, немає тепер. Велика зрізничкованість наших священиків і парафіян, з різним життєвим досвідом, освітою, місцем народження і світоглядом значно утруднюють гармонійну співпрацю в наших парафіях, але до неї треба змагати.
Основна різниця між нашим свяченим на батьківщині і на еміграції така, що у краю свячене мало загально-громадський характер, їх підготовляли та брали активну участь представники наших не тільки церковних, але і громадських організацій.
В Америці свячене влаштовують переважно священики, церковні братства й сестрицтва, обмежені тільки до церковних і релігійних справ. Бувають виступи молоді з парафіяльних шкіл. Вступ на свячене від 3, 5, і навіть 10 дол., що значно обмежує число учасників, бо більші родини не можуть брати участи. Учасники свяченого вдоволяються переважно їдою, напитками, розмовами, та не дуже звертають увагу на програму. «Зате у краю не клали натиску на обильний харч, але не добру програму, змістовні, актуальні промови, пописи на високому рівні, спів гаївки і великодні пісні. Можливо, що у великих містах свячене поставлено на належному рівні, але по малих наших осередках вони випадають назагал блідо, без доброї програми, (часом — без ніякої програми!), тому не причиняються нічим до пожвавлення нашого життя . Люди старіються, відходять, молоді переважно переносяться там, де кращі можливості праці, тому число наших парафіян постійно зменшується. До того мішані подружжя ведуть до занепаду парафій, бо діти з таких подруж переважно не ходять до наших церков ані шкіл.
Та про такі життєві справи під час свяченого не говориться («щоб хтось не скривився!») і тому вони перестають відігравати таку об’єктивну ролю, як мали на рідних землях.
Якби організатори свяченого роздумали над цими проблемами та старалися відновити давну традицію і атмосферу з думкою про загальне добро наших парафій, їхній ріст, розбудову, забезпечення майбутнього через виховання молодого покоління в українському релігійному й національному дусі, — тоді ця стаття не була б даремною.
