Нижче містимо виголошене слово д-ра Богдана Цимбалістого на спільному свяченому у парафії Народження Пречистої Богородиці, в Нью Брунсвіку, Н. Дж. Порушені автором в слові проблеми є актуальними, тому поручаємо нашим читачам запізнатись з його думками. Поруч того відмічаємо що в березневому числі журнала «Сучасність» за 1978 р. появилась цього самого автора обширна, аналітична стаття на тему: «Рух за патріярхат і українська суспільність». Гарячо поручаємо прочитати і запізнатись з цією статтею. Слід тут сказати два слова про автора. Богдан Цимбалістий є глибоко релігійною людиною практикуючий католик, колишній член ідеологічного католицького т-ва «Обнова», активний на громадському й науковому полі, слідкує за розвитком українського церковного і громадського життя. Працює професійно, як психолог.
Редакція
Воскресення — центральне свято усіх християн. Воно — основа нашої віри. Як писав св. Павло — «коли б Христос не воскрес, тоді наша проповідь марна, як і марна наша віра».
Воскресення це не лише свято християн. Це подія, що заторкує долю усього людства, це зворотний пункт людської історії. Перед самим воскресенням впродовж кількох днів сталися події, які становлять велику містерію відкуплення людства. Сам Бог в особі свого сина приймає людську долю на себе, приймає знущання інших людей над ним, терпить, фізичні і психічні муки і вкінці вмирає страшною смертю — все це, щоб відкупити, очистити людство від гріхів на всі віки. Рівночасно Він встановляє св. Евхаристію, як поживу і напиток для нового життя людини. Опісля Він воскресає, перемагає смерть, що є долею нас усіх, і відкриває двері до неба для усіх людей.
Це є справжній релігійний вимір Великодня. В християнській традиції Великдень став часом духової обнови. Передумовою такого обновлення є іспит нашого сумління, рефлексії над своїм життям, каяття за наші провини, сповідь і вкінці поєднання з Богом. Великодний час це момент, коли старе гріховне мусить вмерти в нас, щоб нове, духовне життя могло народитися.
Все це релігійний аспект нашого святкування Христового Воскресення. Про нього ми співаємо на св. Літургії та інших великодних богослужбах: це висвітлює нам отець парох своїми глибокими проповідями.
Сьогодні я дозволю собі висловити певні міркування більш світського характеру, які однак, як побачите, тісно пов’язані з християнством.
Ми є членами парафії, об’єднані довкола нашої Церкви. Базою нашої парафії є не лише наша спільна християнська-католицька віра, але й те, що ми маємо спільне походження, маєм спільну культурну спадщину, що ми зв’язані з іншими громадами, парафіями наших земляків, що ми зв’язані з усім українським народом в Україні. З цього факту випливають певні зобов’язання.
Як у великодний час ми робимо іспит нашого християнського сумління і питаємо себе або повинні питати себе, якими ми були визнавцями Христа, так само ми повинні б періодично, хоч раз в році, хоч би при нагоді такого спільного свяченого як сьогодні, робити іспит нашого громадянського сумління, ми повинні питати себе якими членами нашої парафії, нашої громади і нашої спільноти ми є. Час-до-часу треба нам роздумувати над нашими національними, громадськими провинами, треба їх собі усвідомлювати і усувати.
Кожний з нас згідний, що кардинальною провиною, вадою українців є їхня незгідливість, тобто велика доза ненависти, і ворожости між особами і групами. Новоприбулі і тут роджені українці так звані старі емігранти, живуть окремо, хоч належать до тієї самої парафії. Католики і православні не виявляють ніякої толеранції, хоч вірять в того самого Христа, який вчив любови навіть до ворогів, але найбільша ненависть існує між політичними групами, дарма, що всі прагнуть до тієї самої мети. Брак любови — це брак основної християнської чесноти. Ото ж люди, що себе ненавидять не є ані добрими справжніми християнами, ані конструктивними членами своєї громади. Так видно, християнська вимога любови до ближнього сходиться з нашою громадською вимогою взаємного вирозуміння, толерантности, взаїмної любови між українцями.
Зробимо ще один крок в наших міркуваннях. Христос вимагав любови до ближнього а не до абстрактного людства. На прикладі самарянина, Він ілюстрував як ця любов конкретно має виглядати. В цій вимозі любови до конкретних людей велика правда й мудрість.
З історії можна навести багато прикладів коли особи жили і вмирали за ідею ущасливлення людства. І рівночасно ці самі люди не вагалися мучити і вбивати тисячі або і мільйони конкретних людей. Все це в ім’я щастя людства, все це з любови до людства. Комуністи — дають приклад цьому, як в ім’я майбутнього раю, тобто щастя для людства вони винищують мільйони осіб.
Ця сама вимога конкретної любови стосується і взаємин між українцями. В нас є теж люди, які з любови до України ненавидять і готові винищувати інших українців, бо вони мають трохи інші погляди. Нагадаймо потрясаючі слова нашого історика В’ячеслава Липинського: «з українських рук згинули найкращі українські люди». Нам треба би менше говорити про любов до України як абстракції, а вимагати більше любови і толерантности до конкретних українських людей, до своїх сусідів, спів-парафіян, спів-громадян.
Вкінці висуну ще третій пункт в цих міркуваннях: Робити такі загальні діягнози і ставити такі загальні, теоретичні вимоги — до поправи не приводить. За мало стверджувати і нарікати, що світ є нехристиянський, майже поганський, зматеріялізований, що християни, дарма, що в неділі чи щодня моляться до Бога, кажуть що вірять у науку Христа, а в щоденньому житті матеріяльні осяги і гріш стають їм богом. За мало нарікати на те, що між українцями дуже багато ворожости, ненависти і незгідливости. До речі, такі діягнози про світ і такі нарікання на нашу незгідливість можна часто почути чи прочитати. Проте стан не міняється від цих нарікань. Вони безплідні, причина того є, що вони висловлюються про інших а рідко застосовується до себе самих особисто. Особи, що нарікають на безбожний зметеріялізований світ, самі так само живуть. Українці, що нарікають на брак згоди і на різні недотягнення, часто самі до того добавляють своєю нетолерантністю, чи своїм браком жертвенности.
Великодний іспит стосується власного сумління а не сумління інших. Кожний має питати себе самого, що він робить, що міг би й повинен би робити, щоб світ був більш християнським. Кожний мусів би питатися себе, що він робить, щоб було більш згоди, єдности і любови між українцями.
Духове оновлення людини може тільки прийти після усвідомлення власних, особистих гріхів, каяття за них і постанови поправи. Оздоровлення нашої суспільности прийде як вислід іспиту одиниць, які постійно питатимуть себе, що вони особисто роблять, щоб було ліпше, які ставитимуть більші вимоги до себе, як до інших. Щоб оздоровити і морально оновити нашу суспільність треба відкинути старі провини, хиби, треба позбутися намулу, що довговікова неволя залишила в нас.
В старому Завіті є оповідання про те, як була знищена Содома і Гомора. На прохання Авраама не нищити тих міст, бо чейже там живуть не лише грішні, але і праведні люди Бог поставив вимогу знайти 50 праведних громадян. Він тоді не знищить тих міст. Авраам, мабуть свідомий стану в тих містах, просив Бога не нищити міст навіть як тільки знайдеться сорок п’ять праведників. Бог погодився. Тоді Авраам просив знизити вимогу до сорок, тридцять, двадцять і вкінці до десять праведників. Бог ввесь час годився. Содома і Гомора були знищені, бо не можна було знайти там навіть десять праведників.
В цьому сподіванні є глибока наука, а саме, що рятунок, добро громади, народу, людства не залежить від того, чи одна чи друга суспільно-економічна доктрина буде здійснена, але від того скільки буде одиниць, які своїм особистим життям будуть протидіяти злові і творитимуть добро. Майбутнє залежить від морального стану одиниць. Чим більше одиниць буде жити справжнім християнським життям тим світ буде кращим справедливішим свобіднішим. Чим більше між українцями буде одиниць, які позбудуться намулу неволі, тобто ненависти, ворожости, нетерпеливости, тим здоровішою буде наша суспільність. Щоб укр. нарід став державним народом, він мусить мати багато одиниць, що вміють думати і поводитися, не по-груповому, але по-державному.
Реасумуючи висловлені міркування можна сказати: як через постійний іспит нашого християнського сумління, через ставлення вимог до себе самих а не до других, бути справжнім християнином, ми зможемо осягнути нашу вічну мету, наше спасіння.
Так само через постійний іспит нашого національного, громадянського сумління, нашої щоденної поведінки, як громадяни, як також наслідків цієї поведінки на стан життя в громаді, через ставлення вимог до себе, ми, наш нарід, зможе здійснити свою земну мету — здобути вкінці свою державу.
