(Закінчення з жовтневого числа 1995 р.)
Що ж дав нам акт Берестейської угоди?
Визначний наш історик-богослов о. Атаназій Г. Великий, ЧСВВ, дав таке його означення: «Це конституція українського католицизму, важна досьогодні. Це один з важливіших актів всього християнства і ним він залишиться ще на довго, поки ця конституція не буде зревідована в ширших цілостях, що й застерегли собі єпископи, ставлячи таку перевірку між умови свого порозуміння з Римським Престолом. Ці умови підтвердив і недавній Вселенський Собор Ватиканський у своєму декреті «Про Східні Католицькі Церкви». І продовжує він:
«Справді… українському дослідникові стає приємно, що в ті далекі й буремні часи народнього політичного лихоліття були такі великі, прозорливі церковні мужі, які творили великі діла й були справдішніми провідниками своєї Церкви і свого народу, не вагаючись за свою поставу перенести і зневагу, і гоніння, і незрозуміння від своїх таки людей…».
Щоб не бути тенденційно суб’єктивним, даймо слово визначним одиницям Православної Церкви:
Єпископ Всеволод (первоієрарх Української Православної Церкви в Америці) каже: «Із заключенням Берестейської Унії митрополит і ієрархи не гадали, що вони вносять щось нового, і не мали жодного наміру змінювати й позбавляти православну віру. Вони визнавали Церкву Риму, яка «предсідає в любові» за словами св. Іпатія Антіохійського: вони визнали Римську Церкву як «православну по вірі й католицьку в любові» — фраза, яку часто повторяє Святіший Папа Павло ІІ. Всі Отці Берестейської Унії вірили, що відновлення єдности з цією Церквою було відновленням, яке не було ніколи зломане й що це було в найкращих інтересах Київської Церкви» (Логос, 1-2, 1993).
Згадуваний уже д-р Д. Степовик пише: «Греко-католицька Церква в Галичині й Закарпатті, зв’язавши старе українське православ’я з католицьким Римом, — не спольщилася, не полатинилася, а стала поступово непохитним охоронцем старовинних звичаїв, народньої обрядовости, візантійської літургічної практики. Те, що втратило українське православ’я над Дніпром, потрапивши у міцні «обійми» ієрархії Російської Православної Церкви, зберіг український католицизм східнього обряду, побудувавши в боротьбі з латинниками — з одного боку і ортодоксами — з другого, справді народню Церкву. … Зближення цієї Української Церкви з народом у Галичині й Закарпатті, плекання нею традиційних національних вартостей зробило значною мірою Галичину «П’ємонтом України», на який могла покластися у тяжкі моменти і Східня Україна».
Іван Драч (визначний поет і особистість політичного сьогодення в Україні) в інтерв’ю відповідав на запити так: «Я органічно віруючий!.. Той, хто скидав хрести з нашої церкви в селі,завжди був для мене вовкулакою». «Чи я православний? Мабуть, так, бо з православного краю. Чи я греко-католик? А чому б ні? Це, можливо, найбільше українська з усіх конфесій і душею, і мовою, і суттю, і довготерпінням» («Сучасність», ч. 1, 1995, ст. 166). Чи сповнилася благородна візія отців Берестейського з’єдинення?
Щоб бути справедливим, треба відповісти: так і ні! Так! Бо наша Церква після віків переслідувань і кровавих жертв за вірність Римському Престолу вийшла побідною і тріюмфально. «Це чудо нової і новітньої історії і одна із загадок Промислу Божого, що вона (Уніятська Церква) вижила, живе і тепер воскресає, мов фенікс. Уже одне це чудо повинно спонукати кожну неупереджену людину об’єктивніше розібратися у фактах та глянути на світло і тіні Берестя чесно і чисто». Так пише д-р Д. Степовик.
Ні! Бо через віки чимало із 33 Артикулів, які відносилися до нашої обрядово-духовної ідентичності, були нехтовані, стали надщерблені, а то й змінені. Іронія у тому, що багато тих змін прийшли до нас не конечно під пресією Риму, а таки заходами своєї наївности й ігнорації, тому що вони чомусь видавалися «більше католицькі», а про що так глумливо дорікали нам самі поляки: «Чуже хвалите, свого не знаєте, самі не відаєте, що маєте». Задля нерішучости, поблажливости і браку єдности нашого церковного проводу ми у великій мірі втратили також самоуправний статус нашої Церкви і законну владу Київських Митрополитів, бо, мовляв, «Рим краще знає потреби нашої Церкви». Навіть Замойський Синод (1720), який привів до значного оздоровлення Церкви, «скасував ряд православних обрядів, канонічно узаконив латинські нововведення у культову практику греко-католиків» (Крижановський і Плохій: «Історія Церкви та релігійної думки в Україні»). Такі нехтування Берестейської Угоди вже в наші дні ми до болю переживали після Другого Ватиканського Собору і переживаємо посьогодні. Сьогоденний стан нашої Церкви у вільній українській державі є яскравим прикладом потоптання берестейських умов.
Як болісно звучать слова глави нашої Церкви, Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана на вид, що творять з його Церквою-Матір’ю в Україні професіонали ватиканської політики: «Дивною нам видається одна річ, а саме, що на наших рідних землях треба доказувати нашу територію, хоч від хрещення Руси-України наша Церква була в повній єдності з Вселенською Церквою… Дивною для нас є та вимога доказування, що наша рідна земля є нашою територією, під час, коли інші католицькі конфесії, які прийшли і зайняли деякі місця на ній, того обов’язку не мають…». І бліднуть тут взнеслі рішення стосовно Східніх Церков Другого Ватиканського Собору, бліднуть глибокі змістом декрети окремих папів, а між ними й Івана-Павла ІІ в його Апостольському Листі (17 січня 1988 p.), де кажеться: «… характерна автономія в дисципліні, якою втішаються Східні Церкви, не проходить з привілеїв, наданих Римською Церквою, але з самого Закону, яким ці Церкви втішаються з часів Апостолів».
Чомусь у практичному приміненні засвідчуємо якусь іншу інтерпретацію. Не знаю, може я перечулений, нехай простить мені Господь, але такі заяви звучать як статті колись радянської конституції «про свободу релігії і право кожної республіки покинути союз включно до відокремлення». Чи пам’ятаєте? Вони, ці заяви, звучали напрочуд гуманно, а насправді були так дуже драконсько-нелюдяні.
Які ж наші завдання тепер?
Поперше. Вернутися до начал 33 Артикулів Берестейського Акту і мужньо стати в обороні своїх законних прав та діяти, як писав о. Атанасій Великий, ЧСВВ, «Конституція Українського Католицизму». Інакше та самоуправність виглядає більше маревом, ніж дійсністю. Це історичне завдання наших владик і всіх нас. Ось заклик Блаженнішого Глави нашої Церкви: «Благаємо, щоб наші владики всі разом співпрацювали зі собою, стараючись про добро нашої Української Греко-католицької Церкви. Бо разом з’єднані, можемо при Божій допомозі перемогти всі перешкоди, а розділені, як каже Святе Письмо: «Кожне царство, розділені в собі, запустіє і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встояться» (Мт. 12, 25). Як близький цей голос до заклику своїм співєпископам покійного Патріярха Йосифа: «Дорогі співбрати в єпископстві! В єдності рятуйте нашу Церкву від загибелі».
Ні! Києво-Галицька Митрополія не вимерла, як це дехто сьогодні інтерпретує. Ми тільки шукаємо справедливості!. Нам не потрібно жодної ласки, ні привілеїв, але бажаємо користуватися нашими правами, які були забезпечені нам під час підписання точок домовлень в Римі 1595 р. і офіційно прийняті В Бересті 1596 року.
Ось наприклад, візьмім для ілюстрації теперішню проблему жонатого священства. З подивом і признанням приходиться навести слова достойного владики Василія Саскатунської єпархії (Едмонтон Католік Репортер): «… коли уважаємо себе частиною Української Церкви, ми можемо також висвячувати тут жонатих кандидатів. Я є такий самий єпископ, як єпископи в Україні, і якщо вони можуть уділяти ієрейських свячень жонатим на Україні, то можу і я». Не менше признання заслуговує настанова Митрополита Михаїла (Едмонтон Джорнал 06.05.95): «Моїм пріоритетом є відстоювати історичне право нашої Церкви висвячувати жонатих кандидатів на священиків. Якщо ситуація не покращає, я буду змушений робити рішення, як це вже зробив владика Василь Філевич у Саскатунській єпархії».
Подруге: Продовжати працю церковного з’єдинення в нашому народі. Ось що заповідував нам Патріярх Йосиф: «Найближчі нам по вірі і крові є наші православні брати. Нас єднає традиція рідного християнства, спільні церковні й народні звичаї, спільна двотисячна культура! Нас єднає спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріярхат Української Церкви. Всі ми, католики й православні, боремося за постання нашої Церкви і за її духовну силу в Україні і в країнах поселення наших віруючих. І всі ми несемо важкий Господній хрест, ісповідуючи Христа». А в останньому листі Святішого Отця Главі нашої Церкви Патріярхові Мирославу-Івану читаємо: «не жаліти жодних зусиль, щоб вони (ці точки) стали поштовхом до єдности з нашими братами Православних Церков…». Патріярх УАПЦ Димитрій каже: «Жодних відмінностей, ні літургічних, ні канонічних між нами немає. Нас роз’єднали і продовжують роз’єднувати злі людські сили».
І знову слова Папи Івана-Павла ІІ: «Дорогі Брати, призадумавшись над спільним початком вашої історії і вашої віри, в пам’ять хрещення вашого спільного Отця Володимира, оживіть, для добра цілої Церкви, тугу за єдністю. Шукайте пристрасно тієї єдности, що була дана вашим батькам у чудовій події Хрещення у водах Дніпра» (10.03.87).
Наш великий Митрополит А. Шептицький часто повторяв: «Жоден нарід на світі не терпів так багато з причин нещасного церковного поділу, як український нарід».
Знаємо, що Католицька і Православна Церкви зняли взаємну клятву 1965 року, у якій прожили довгі-довгі віки. Вселенський Патріярх Атенагорас і Папа Павло VІ стрінулись і обнялись поцілунком миру, даючи силу і зміст світовому екуменічному рухові. Знаємо, що наші Церкви-посестри в 1596 році кинули на себе клятву і ця клятва тяжить на нас посьогодні, правосильна вона чи ні. Хто зна, чи всі ті наші історичні терпіння не е наслідком цього братнього прокляття (Думка о. д-ра Андрія Чировського). То ж буде справжнім християнским благородним ділом, коли ієрархи наших Католицької і Православної Церков подадуть собі руки, обнімуться в любові і радості і звільнять себе від тягарів прокляття. Добрий і милостивий Господь напевно щедро благословитиме такий почин. Ми не чекаймо, що аж між Римом, Константинополем і Москвою дійде до якогось великого поєднання, а робім це самі в нашому народі, бо ніхто за нас цього не зробить.
Потрете. Домагаємося, щоб миряни-вірні нашої Церкви, Божий Люд, що його так влучно називає II Ватиканський Собор, були справжнім співвласником цієї нашої найбагатшої духовної спадщини, світла понад тисячолітньої Божої Благодаті в нашому народі. Миряни нашої Церкви — це не тільки пасивні консумери, але активні співтворці церковного життя. Мирянам треба постійно кваліфікуватися у різних ділянках християнського життя і думання. Наші вірні зберегли нашу Церкву в Україні. Наші вірні, без перебільшення треба сказати, врятували існування Української Католицької Церкви в Канаді. О. д-р О. Баран у своїй праці «Релігійні й соціяльні проблеми УКЦеркви в Канаді» так і пише: «Повній віднові церковного життя найкраще прислужилося створення католицької світської організації під назвою Братства українців-католиків» (Тоді ще не було поділу статевого ні хронологічного). Я це підкреслюю сьогодні, бо наш Конгрес якраз є збором мирянських організацій нашої Церкви в Канаді.
Запрошення нашого Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана до участи мирян у найближчому Соборі нашої Церкви — це небуденна подія. Ми її найщиріше вітаємо і хочемо бути активними учасниками цього історичного збору.
Почетверте: Ні на мить не переставаймо благати заступництва Богородиці, Матері-Покровительки нашого краю, щоб Господь благословив нас у наших змаганнях. Ось за два місяці будемо відзначувати 4-ті роковини волі нашого народу і держави — дослівно чудо, яким поблагословив нас Господь. У Божому Промислі і світле майбутнє нашої Церкви, як це заповідував на кончині свого життя сл. п. наш святець Митрополит А. Шептицький.
