Маючи очі, не бачите, маючи вуха, не чуєте?
(Мр. 8, 11 – 21)
Напевне, в часи Спасителя ніхто не передбачав, що Його слова здійсняться аж так буквально. Погляд, занурений у смартфон, у вухах – навушники… Як говорити, аби почули? Проте тут виникає кілька додаткових запитань: хто має говорити? Кому? Що саме? Тож у цій статті зупинимося на цих трьох пунктах: хто є сучасна молодь? Як саме до неї говорити? Якими мають бути ті, що говорять?
Нарікання на те, що теперішня молодь «не така», «а от раніше…», датуються ще часами до Різдва Христового. Звісно, є речі, які дорослих дратували завжди, а є такі, що притаманні певному часу. Найперше – яка вона, молодь? Де її знайти? Природно знайти в тому просторі, де вона проводить найбільше часу. А це віртуальний світ. Соціальні мережі на кшталт тіктоку та інстаграму. Фейсбук для молоді безнадійно застарів, а електронні листи виглядають археологічними рештками. Звісно, Церква також працює в інтернеті, і то в молодіжній аудиторії. Можна згадати популярні проєкти «Падре Серж» або «Іди за Ісусом». Але згадати й те, що реалізовувати ці проєкти доволі складно. І мовиться не лише за дорогу техніку, майстерну роботу оператора та цікавий сюжет. Популярні світські влогери примудряються збирати масову аудиторію з мінімумом вигадливості. Римо-католики пішли ще далі – капуцин Чезаре Боніцці (сценічний псевдонім Фрателло Металло) виконавець у жанрі хеві метал, а протестанти з норвезького гурту Vaakevandring узагалі грали екстремальний «християнський блек-метал» з характерним «скримінговим» вокалом. Масові селфі з усміхненими священниками та молоддю вважаються ознакою сучасності, а панотець, який займається паверліфтингом чи належить до байкерів, теж уже не шокує. Проте є «але». Приходячи у віртуальний світ, священник (чи активний мирянин) має бути готовий до того, що потрапляє на поле, де грають за іншими правилами. Де штанга чи гітара – не додатковий «бонус» до його священства. А де священство – це навпаки «мінус» до гітари чи штанги. Тому що зараз є така тенденція: Церква і священство активно витісняються на маргінес як «архаїка», «інститут пригноблення (розуму, меншин, гендерів, жінок, тварин, ще когось)». Кардинал Курт Кох ще років 30 тому зауважив, що Церква в Європі перетворюється на організацію з надання ритуальних послуг. Або, додамо, на музей. Або (знову ж таки в масовій пропаганді) – на нереалізованих осіб із психічними відхиленнями, часом небезпечними для дітей. Або «кишень». Особливо гостро на це реагує молодь, яка залишається такою, якою була тисячі років тому. Їй властиві різкий поділ на «чорне» і «біле», критика затверджених авторитетів і водночас пошук близьких серцю ідеалів (та творення ідолів), романтизм і цікавість до нового. Від високих бажань зробити щасливим усе людство і побувати на невідомих планетах до не менш карколомних занурень у глибини гріховних експериментів із наркотиками, сексом та насильством. Шульга Муцій Сцевола. Цар Давид, який проломив голову Голіяту в усіх на очах. Спартіати – учасники криптій. Це молодь. Молодь, зрозуміла нашим сучасникам. Така ж молодь оточує нас і тепер. Проте між Церквою і молоддю нині постає мур. І те, через що проходять інші країни, в Україні щойно починається.
Отже, наведу деякі міркування щодо сім’ї, школи, суспільства.
Сім’я
Сім’я – як домашня церква, простір радості, підтримки і молитви. Принаймні так має бути. І так це виглядає в яскравих книжках з християнської етики. Нині ж доводиться констатувати, що дедалі частіше сім’я – це випадкове об’єднання людей, які мешкають на одній площі та спілкуються між собою в інстаграмі. Де незрілі батьки не можуть дати собі раду і шукають підтримки у власних дітей. Де сім’я – це часто мама і дитина, а «тати» приходять «інколи». Де хлопчики не бажають дорослішати і не знають, що має робити чоловік, наприклад брати відповідальність за сказане слово. А дівчинка й гадки не має, яким має бути її майбутній чоловік. Бо такого в сім’ї не було. А якщо й був – то такий, що давно зник, і дитина не розуміє чому. Адже вона нічого поганого татові не зробила… А тепер на додачу ще й війна. Коли гинуть кращі. Коли ті, що повернуться, потребуватимуть допомоги, підтримки, розуміння. Коли, як стверджує президент України, принаймні півтора мільйона дітей мають ризик депресій та психічних проблем. І такі ж проблеми матимуть дуже багато дружин, матерів, сестер військових. На випаленій землі важко буяти квітам. Німець Генріх Белль згадує повоєнну ситуацію в творі з характерною назвою «Дім без господаря», коли чоловіки фізично винищені чи в полоні. Тому «батьками» стають ті, на кого раніше й не подивився б… А ті, що повертаються, хочуть просто побути самі. Як герой оповідань Ернеста Гемінґвея «На Біґ-Рівер», який просто їде рибалити. І де кожна дія за важливістю дорівнює японській чайній церемонії. Або рухам священника на літургії. Але в цих діях відсутні люди. Навіть рідні…
До фізичних травм, до ПТСР, загибелі багатьох українців додається ще один виклик для сім’ї – бажання радикальних лівацьких ідеологій знищити сім’ю як таку. «Щось лихе насуває», як писав Рей Бредбері. Такі собі циркачі темряви. Маються на увазі не лише одностатеві партнерства, а й інші руйнівні чинники: сприйняття статі як «гендера», соціальної ролі, змішування цих ролей, де невідомо, хто є чоловіком, а хто жінкою, намагання запровадити інші види «партнерств». Усі ці речі намагаються, і досить успішно, утвердитися в українській освіті, законодавстві, в популярній культурі. Молода людина без батька, без здорових християнських прикладів, із відповідним навчанням у школі, що «всі різні, всі рівні», без чіткого усвідомлення, яким має бути чоловік, а якою жінка, а проте з бажанням самовиразитися. Часом патологічно, але завжди контрольовано. І все це нав’язується змалечку. Серед українських малюків останнім часом популярні «райдужні» іграшки – потворні «веселкові друзі» невідомої статі або суперпопулярне, теж «веселкове» страховисько Хаґі Ваґі. Поширюється це так масово, як масово поширювалися в Україні «георгіївські» стрічки… Ніби просто як сувенір, а проте він спрацював як розпізнавальний ворожий знак у потрібний момент. Так само і з «райдужною» символікою, яка має чітке ідеологічне прив’язання. «Ви не любите райдугу!» – із осудом закидає активістка чоловікові традиційних поглядів. Не на мітингу, а в пересічному американському серіалі «Дефективний детектив». Легко витерти чоботи червоною комуністичною ганчіркою, важче це зробити із веселковим прапором, кольори якого мають в руках діти з іграшками, які вірять, що «на райдузі живуть померлі котики». Краще було б, якби лівацькі ідеологи своїм прапором узяли сірий – колір мертвого асфальту й рівності… Вже не доводиться дивуватися появі «батьків», які виховують «гендерно нейтральних дітей», аби «не таврувати малу дитину як хлопчика чи дівчинку». Які ж, виявляється, були насильники наші предки! Виховували чоловіків – чоловіками, жінок – жінками, вчили віри в Єдиного Бога та любові до своєї Богом даної землі. Можна згадати сучасну харківську діячку, яка Героя України Георгія Тарасенка, керівника добровольчого підрозділу «Фрайкор», загиблого під час визволення Харкова, оголошує «ґвалтівником» і «гомофобом». На підставі того, що він, як християнин і патріот, різко засуджував деструктивний вплив руйнівників сім’ї. Людину, яка є взірцем для патріотичної молоді. І звідки тоді теперішнім молодим людям знати, яка сім’я є християнською, яким має бути чоловік, а якою жінка?
Школа
Я, автор цих рядків, викладав у школі історію впродовж 19 років і добре знаю, що в освіті досі панують антикатолицькі наративи. Для прикладу, в історії України подається, що римо-католики й «уніяти» всіляко переслідували православ’я. Але дивне це переслідування, якщо святого Йосафата Кунцевича зарубали, Антонія Грековича втопили, Іпатію Потію відрубали пальці. Холмська ікона Божої Матері у битві під Берестечком майоріла хоругвою саме напроти війська Хмельницького, і владика Яків Суша був поряд із нею. Винищували саме василіян в Умані, розстрілювали саме мучеників у Пратулині. Але «винні»… «уніяти». Такими є «народницькі» та комуністичні наративи, які транслюють донині. Якось дивно виходить: «уніяти» були такими «поганими», а потім якось і «Руська трійця» з’явилася, і музика до Гимну написана греко-католицьким священником Михайлом Вербицьким, і владики Андрей Шептицький та Йосиф Сліпий для України ревно працювали… У всесвітній історії ситуація аналогічна. У сфері її викладання в Україні ширяться ще марксистські погляди. У них буржуазне, «більш прогресивне» протестантство замінює «більш відсталий» католицизм. Досі побутують старі радянські філіппіки щодо індульгенцій, інквізиції, хрестових походів. Велика французька революція, бісмарківський «культуркампф», а відтак громадянська війна в Іспанії – однозначно трактуються із секуляристських прогресистських позицій, де переслідування католиків – це ніби щось само собою зрозуміле.
Щодо самого викладу матеріалу, то тут тривають дискусії серед освітян довкола лінійного та концентричного підходів у вивченні історії. Виникнення християнства і буддизм школярі «проходять» у шостому класі, іслам – у сьомому. У дітей виникає враження: що давніше щось трапилося, то примітивнішим воно було чи є. Радянська система однозначно базувалася на лінійному підході, коли протягом шкільного курсу історію вивчали від давніх часів до сучасності. Згідно з офіційною програмою, наприклад «у результаті навчально-пізнавальної діяльності учениці/учні зможуть «розуміти» в сьомому класі «роль вчення Томи Аквінського у формуванні європейської правової системи…» Серйозно? В сьомому класі зрозумілою буде така складна тема? Натомість концентричний підхід передбачає кількаразове вивчення всього історичного процесу – від простішого (в молодших класах) до складнішого. Концентричний підхід був запроваджений у п’ятих класах, хоча до його наповнення є багато зауважень.
Обговорюється в Україні й існування двох паралельних курсів: історії України та всесвітньої історії. Прихильники їх об’єднання як аргумент висувають тезу про те, що історію України варто розглядати як складову загальносвітових історичних процесів, інакше не надто зрозумілим є контекст подій в Україні. Противники об’єднання натомість стверджують, що власна історія має більше значення, зокрема для розуміння суто українських реалій, до того ж історія (та українська література) є важливими предметами для виховання національної самоідентифікації, патріотизму.
В окремих областях України викладають і краєзнавчі курси (наприклад «Харківщинознавство»), які, з одного боку, мали б сприяти вихованню патріотизму, а з другого – захаращені радянськими наративами, ігноруванням історії місцевих українських національно-визвольних змагань, відвертою пропагандою ідей «русского міра». Розглянемо, наприклад, шкільний курс «Православна культура Слобожанщини». Його впровадили на виконання рішення сесії Харківської обласної ради від 15 вересня 2010 року №1835-V «Про внесення змін до регіональної Програми духовно-морального відродження і збереження історичної правди на 2010 – 2015 роки», затвердженої рішенням обласної ради від 17 червня 2010 року №1709-V. Зберігати «історичну правду» (фактично пропагувати антиукраїнські ідеї) тоді якраз активно взялися проросійські сили. І от, наприклад, у сьомому класі учні за програмою мали набути предметну компетентність «Відображення православного світу в образотворчому мистецтві Слобожанщини, України та Російської Федерації». Це був 2014 рік, уже тривала війна. Пізніше, 2016-го, в пояснювальній записці до курсу цю компетентність переформулювали: «Відображення православного світу в образотворчому мистецтві Слобожанщини, України та інших європейських держав» (виділене Авт.). Яких «інших» – незрозуміло, хочеться думати, що Румунії чи Північної Македонії. Але тоді ж зазначалося, що «Для набуття учнями практичних навичок в опануванні програмового матеріалу курсу за вибором «Православна культура Слобожанщини» його програмою передбачене проведення навчальних екскурсій…» Серед інших запропоновано відвідати… «Національний меморіальний комплекс «Висота маршала Конєва» та «храми м. Ізюма». Отже, школярам запропонували музей російського радянського полководця, який не має жодного відношення до «православної культури Слобожанщини», та ізюмські храми МП. Нагадаємо, що Ізюмський (з 2012 року) митрополит Єлисей Іванов відверто підтримав російських окупантів та, зрештою, втік на терени держави-агресора й окупанта.
«Русскій мір» поширювали в школах Харківщини офіційно, і то роками. Автор цих рядків особисто був присутній на курсах підвищення кваліфікації вчителів із вказаного спецкурсу, де викладач подавав точку зору московського православ’я, негативно висловлюючись про українські Церкви. І відтак здобуті знання вчителі мали транслювати у своїх школах.
На додачу курси на кшталт «Людина і світ», де учень 11 класу має виконувати, зокрема, такі державні вимоги: «висловлює думку про тенденції розвитку сучасної сім’ї в Україні; характеризує і оцінює культуру сімейних стосунків; висловлює свою думку про необхідність врахування гендерних особливостей в різних сферах життєдіяльності», «розуміє та застосовує соціальний досвід для подолання гендерних стереотипів». Підсумковий урок має тему: «Я – член сім’ї, громадянин держави, громадянин планети Земля». Звучить ніби й гарно, але «член сім’ї» – не син і не дочка, «громадянин держави» – необов’язково України, бо ж громадянство можна змінити, як рукавичку, а «громадянин планети Земля» – це щось на зразок ООН, організації, яка має займатися всім, але не займається найважливішим. Про те, що «я – християнин», «я – українець», «я – чоловік», «я – жінка», «я – на своїй Богом даній землі» згадок немає. Член якоїсь сім’ї, із якимось громадянством на блакитній кулі. Як казав поет: «І ми не ми, і я не я». Ну і водночас лунає постійна пропаганда толерантності до збочень. Авторові самому доводилося дискутувати в Харкові на курсах підвищення кваліфікації з викладачами, які нав’язували думку про те, що збочення – це нормально, а виховувати хлопчиків чоловіками, а дівчаток жінками – ненормально. Це курси, на які приїжджають педагоги з усієї області й де викладачів сприймають як таких, що дають сучасні знання. Було приємно, коли після дискусії одна (!) з учительок підійшла і подякувала мені за позицію з відстоювання традиційного виховання. Решта мовчала. І тут звертаємося до суспільства.
Суспільство
«Вулиця» – однолітки, захоплення, субкультури, ідеології. Зараз «вулиця» включає у себе й віртуальний світ, де товаришами по грі є незнайомці зі «Світу танків» чи «Майнкрафту», «френди» і «фоловери» з «інсти». Де про нежить підлітка з Харкова може знати його одноліток із Торонто, але не знатимуть його батьки. Світи «глобальної павутини» насправді досить ізольовані, що знайшло відображення в світовому кінематографі (фільм «Матриця»). Тому долучитися до них священникові досить важко. Там він буде лиш «одним із…». І наявність у тіктоці проповідей чи груп у фейсбуці не повинна створювати ілюзію успіху. Це, так би мовити, ще один човен у мережі ставків, а не лайнер в океані… І навіть човен можуть швидко потопити. Тоталітарну цензуру фейсбуку відчули на собі навіть священники. Схожа ситуація і з ютубом. А вподобайки із «веселковим» прапором та фігурками одностатевих партнерів пропонують серед тортів, гітар та кошенят у вайбер без обмежень щодо віку…
Природна чоловічість дається взнаки попри постійні намагання її обмежити. Саме з молоді, яка шукала для себе здорові зразки, сформувалися, наприклад, навколофутбольні фанати – «ультрас», які нейтралізували сепаратистів у Харкові, охороняли проукраїнські заходи в Донецьку, масово пішли добровольцями на фронт. Саме субкультури, які роблять акцент на традиційні цінності, у лівацькій картині світу є одним із найбільших лих – «білий цисгендерний чоловік». Скандал із відмовою президентові України з боку продюсера «Оскара» – тільки одна з ланок. І процеси поширення лівацьких безбожницьких поглядів лише поглиблюватимуться. Проте війна в Україні засвідчила й наслідки руйнівної діяльності ліваків у Європі. Лише 11% німців захищатимуть країну в разі потреби. В інших країнах ситуація майже така сама. Що це означає для Церкви в Україні, зокрема для формації молодих (і не дуже) священників?
Церква
Це означає виклики, на які потрібно дати відповідь. Насамперед молодим людям, які йдуть до семінарій, а також випускникам, які, попри все, приймають свячення і йдуть на парафію. У священникові завжди має бути загадка. Священник, який цілком зрозумілий світській людині, стає нецікавим. «Він заробляє гроші». «Він є даниною традиції». «Це психічні відхилення». Але виклики часу – це запитання, на які важливо дати відповідь. Люди, які йдуть із Церкви, це саме ті люди, які не почули відповіді й будують «намети» біля Фавору. Сучасні виклики описані в численних антиутопіях. Техніцизм, тоталітаризм, секуляризм, інструменталізація людини, її примітивізація описані Реєм Бредбері, Джорджем Орвелом, Ернстом Юнґером та іншими. Конкретно до українських реалій ситуацію опрацьовують греко-католики – отець Олег Гірник із його концепціями радикальної готики та кіберсередньовіччя та філософ Ігор Загребельний (зокрема в книжці «Європейські хроніки»), православний філософ Едуард Юрченко, атеїстка Олена Семеняка.
Цікавою в світлі сказаного є риса, яку демонструють новонавернені християни Африки та Південної Кореї: вони тяжіють до традиційного священства. Усміхнений панотець у шкіряній куртці на байку та аскетичний монах, схожий на Гендальфа. Багатьом зрозуміліший перший, але авторитетніший другий. Секуляризація Церкви та зникнення сакруму утворюють «мерзоту запустіння», де оселяються сичі й кажани патологічних сект і забобонів. Келія, пости, стигми, неспання й долулежання утворюють певний простір інакшості, відлякують і приваблюють.
Одразу варто зазначити, що не все так погано, як можна подумати. В Україні є здорові середовища, з якими варто співпрацювати, які зарекомендували себе як такі, що прищеплюють молоді християнські цінності, український патріотизм. Маю на увазі такі, як «Українська молодь – Христові», Спілка української молоді, МНК, «Пласт», ВО «Тризуб» імені Степана Бандери, «Права молодь», «Апостольська чота» тощо. Попри лівацькі звинувачення в екстремізмі, расизмі, нацизмі, саме вихованці цих організацій активно долучилися до захисту України, мають дієві методики правильного виховання молоді, десятиліттями спираючись на ентузіазм виховників. Автор сам переконався в цьому, читаючи лекції та проводячи бесіди з членством «Правої молоді», МНК та інших. Саме в співпраці можливе протистояння як ідеології «русского міра», так і лівацьким конструктам.
І тут важливим є чітке осмислення того, як долати виклики. Якщо з московитством все більш-менш зрозуміло, то з лівацькими ідеями – не дуже. Як відповідати кіберфеміністкам – хто така людина взагалі? Як пояснити самому собі, що робить чоловіка чоловіком, а жінку жінкою? Що таке сім’я і якою їй бути? Яка роль Церкви, нації, держави? Не усвідомивши цього, священник може перетворитися на просто «приємну людину» чи «кадиломахателя». А ще ж війна… Єпископ Павло Гончарук зауважує: «Шукайте курси, проходьте навчання, щоби розуміти, що відчувають ті, які повернувся з війни; що переживають люди, які втратили на війні когось близького; вчіться, як допомагати пораненим і тим, які втратили кінцівки, зазнали важких травм. Семінарія не готувала нас до такого, і маємо довчитися самі».
Психологія, психотерапія, навіть психіатрія… Знань, якими має володіти священник, стає дедалі більше, і є небезпека перетворитися на ходячу енциклопедію, втративши натомість відкритість до людей, розуміння самого себе. Міцно забивши двері до внутрішнього сакруму. Радою на те є будівництво власного внутрішнього храму Божого. Молитва, Святе Письмо, літургія, твори святих отців, аскетичні вправи – все це має будувати каркас отого «внутрішнього старця» в собі. Незалежно від того, у що він зодягнений в світі. Все йде до того, що священники будуть працювати у світі, а служити – по неділях, святах та у вільний час. І не факт, що працюватимуть лише в проєктах «Карітасу», викладачами, а не водіями, зварювальниками чи кухарями. Апостол Павло робив намети, і сучасне секуляризоване суспільство що далі, то менш схильне платити податки на утримання панотців. Тож майбутні семінаристи вже мають бути готові до того, що грошей не буде багато, що авторитет не буде автоматичним, а часу для розарію буде найбільше – у вагоні метро на роботу і назад. Але такі часи. Збирати розкидане каміння теж потрібно.
Єрей В’ячеслав Труш, парох Преображенської парафії УГКЦ м. Лозова (Харківська обл.), науковий співробітник Лозівського краєзнавчого музею
