«Кана» – це сімейний християнський журнал, який виходив у видавництві «Свічадо» у 2012–2018 роках. Пропонуємо вам інтерв’ю з Анною Пецюх, його головною редакторкою. Говоримо про те, з якою метою було створене це видання, які виклики поставали під час роботи над ним і яка робота є пріоритетною в теперішньому інформаційному просторі.
– Пані Анно, як у вас виникла ідея започаткувати журнал «Кана»?
– Це був не мій проєкт, не моя ідея, а проєкт видавництва «Свічадо». На початку 2010 року в «Свічаді» вже існували два журнали: дитячий «Зернятко» і підлітковий «Сто талантів», у якому я працювала головною редакторкою. В команди видавництва постійно виринала думка, що добре було б мати пропозицію журналу для молоді або й для дорослих. Зійшлися, врешті-решт, на сімейному форматі як найбільш універсальному.
Враховуючи, що це був би вже третій журнал видавництва, створили окремий відділ періодики. Підійшли до питання ґрунтовно, може, до року часу тривала сама розробка концепту журналу, перший номер якого вийшов восени 2012 року.
–А на кого ви взорувалися?
– В українському контексті, принаймні в контексті УГКЦ, не пригадую, щоб були тоді подібні проєкти. Тому ми взагалі дивилися довкола, воліли за якістю, навіть графічною, не поступатися глянцевим журналам. Орієнтувалися на європейський контекст. За певний взірець взяли для себе італійський журнал Famiglia Cristiana, зверталися й до польського аналога цього журналу. Звісно, ідентичного формату, як у Famiglia Cristiana, ми не потягнули б ні щодо кількості сторінок, ні щодо наповнення. Та водночас це був наш вектор руху.
– Які завдання ставила перед собою редакція журналу?
– Першою метою було показати християнське життя в його цілісності. Сама назва «Кана» – це ж про весілля; на весіллі збираються різні люди, але там серед цих людей присутній Ісус. Ми прагнули показати багатогранність християнського життя, що воно охоплює собою все, а не лише «побожні» теми. Тобто це була така амбіція переламати цю ідею, що християнський журнал – це іконка, іконка і ще раз іконка.
Іншим напрямком була освіта вірних. Команда «Свічада» вважала, що бракує популярного читання, яке має здоровий катехизаційний елемент. В Церкві багато мовиться про катехизацію, але яким чином вона відбувається? Ми бачили журнал як один із засобів катехизації. Щоб катехизація була не лише формальна, яка відбувається, наприклад, у храмі чи на реколекціях, але й така, що сприймається легко, між іншим. Бо на це він і журнал, що кожен собі щось вибере, знайде, може, прийде по кулінарію або подорожі, а око зачепиться і за щось серйозніше, основне, так би мовити.
– Так, у журналі були кулінарія, подорожі, рецензії. Яким узагалі було ядро рубрик?
– Виходячи із завдань, журнал можна доволі умовно поділити на дві частини. Все те, що ви перелічили, є додатком до цього основного наповнення «Кани». «Тема номера» (із 2017 року «Актуальна тема») та «До родини на гостину» – центральні рубрики основного блоку. Трохи більше ніж шість років ми випускали журнал, і в кожному з 68 випусків є ці рубрики. «До родини на гостину» була ніби серцем журналу. Інтерв’юер разом із фотографом приходили до християнської родини на розмову. Мета цієї рубрики – показати християнські сім’ї з певними цінностями, щоб люди знайомились одне з одним, творили спільноту. Також у цьому контексті важливою була рубрика «Людина», де ми намагалися говорити з людьми духовними (владиками, монашеством, клиром) про речі земні, а з людьми земними – про речі духовні. Таким чином ми теж підкреслити цілісність, що владики не лише і завжди в облаченні. Вони живуть життя, тому й фотографії просили в єпископів «домашні». Частина владик на таке погодилася, серед них уже покійний Коломийський єпископ Михайло Сімкайло, з яким ми мали розмову в першому номері «Кани».
Була також більш катехизаційна частина рубрик: про життя Церкви, богословська, про те, як жити вірою.
Кожен номер мав окрему тему. Звісно, більшість була сімейного спрямування: про дітей у церкві, подружні стосунки, усиновлення тощо. Але ми так само порушували ширші соціальні, богословські теми в контексті християнської віри. В 2014 році один із випусків присвятили волонтерству, були номери про хабарництво, про ставлення до об’явлень, а останній випуск називався «Усі ми покликані до святості». Ми формували матеріали «Теми номера» навіть із тим прицілом, щоби священник чи інший християнський провідник міг організовувати, наприклад на парафії, зустріч із людьми. Думаю, ми зростали щодо тем і наповнення журналу. В останній рік існування у нас з’являлася систематично, в кожному номері «Літургійна школа» з отцем Василем Рудейком. Дуже цінна рубрика, яка не втратила актуальності.
– Чи вдалося вам сформувати спільноту читачів? Якою була реакція на журнал?
– Спільнота читачів – це, як на мене, дуже голосно сказано. Для того було замало часу. Певним чином зростала і формувалася спільнота авторів. Деякі з них починали в «Кані» та розвивали свої письменницькі таланти. Зокрема, матеріали до рубрики «Психологія» писав відомий сьогодні автор книг Володимир Станчишин.
Однак треба наголосити, що ми шукали відгук на цей журнал в церковній спільноті, це була місія «Свічада» в служінні Церкві, ми це так сприймали. Може, дещо підсвідомо був такий розрахунок, що священники використовуватимуть «Кану» як катехитичний матеріал для дорослих, як журнал «Зернятко» використовували для дітей. Він єдиний з усіх наших часописів був деякий час прибутковим. Але того, щоби «Кана» стала предметом обговорень у широкій церковній спільноті, щоби священники чи інші церковні лідери почали використовувати цей журнал у пасторальній праці, бачити його користь для вірних – того, здається, не відбулося. Звісно, якби ми порушували гострі контроверсійні теми, то розголос був би більший, але це не була наша мета. Ми, навпаки, намагалися до певної міри таких тем уникати.
– Говорячи про сім’ї, чи можна уникнути контроверсійних тем, тем про уневажнення шлюбу, адже християнські сім’ї дуже різні, та й ідеальних сімей не буває?
– Розумію. Ми показували різні сім’ї, без дітей, з дітьми, дійсно різні сім’ї, але тоді був саме такий фокус – показати позитивний приклад. Цілком припускаю, що якби ми робили цю рубрику зараз, то робили б її вже трохи по-іншому. В нашої журналістки Іванки Рудакевич була думка робити з деякими сім’ями анонімне інтерв’ю, але до цього не дійшло, бо в кінці 2018 року «Кана» перестала існувати.
– Те, що проєкт закрили, для мене не дивно, дивно те, як він стільки протривав? Навіть Famiglia Cristiana, яку ви згадували, отримала в 2022 році три мільйони євро державного фінансування, щоби продовжити своє існування. Журнали є зазвичай проєктами дотаційними, без підтримки ззовні, збитковими. Чому ж вирішили зупинити дотацію цього проєкту?
– Так, очевидно, що це був місійний проєкт, зовсім не прибутковий, втілюваний дотаційним коштом інших прибутків видавництва. Чому закрили проєкт? З одного боку, я це вже казала, журнал не знайшов такого, як ми підсвідомо очікували, відгуку в Церкві, а з другого, коли ми починали в 2012 році, то вплив і значення соцмереж не були для нас такими очевидними. В 2018-му вже стало зрозуміло, що друковані журнали, в принципі, втрачають популярність, особливо серед молодшої генерації. Тому «Свічадо» закрило всі три журнали, не лише «Кану». Зусилля, вкладені у виробництво часописів, були неспівмірно більші, аніж віддача, скажімо так.
– За ці роки зібрано досить багато матеріалів. Чи є в планах якось їх використати? Ті самі інтерв’ю з сім’ями.
– Деякі матеріали з «Кани» можна видати як книгу, а деякі – ні, бо вони були актуальні лише в певному часі. Тому те, що стосується сімей, ці інтерв’ю не було б етично публікувати як збірку. За ці роки в багатьох із цих родин багато що змінилося. Натомість обов’язково вийде книга на основі рубрики «Літургійна школа» з отцем Василем Рудейком. Книга буде значно розширена, доповнена, але її витоки – саме публікації в «Кані». А на прикінцевому етапі життя журналу в нас була ідея запустити сайт з усім архівом. Ми не розвинули цей процес, однак архівні примірники «Кани» досі можна купити у видавництві «Свічадо».
– Що тепер із командою, яка працювала над «Каною»?
– Хтось, очевидно, відійшов, але частина команди, здобувши досвід, пішла працювати над книжковими проєктами. Ми насправді й далі робимо ту саму справу. Перехід від журналів до книг для мене особисто не був важкий. Мені важливо втілювати євангелізаційний проєкт, робити те, що людині може допомогти пізнати Бога. Зрештою, мовиться лише про це і завжди про це. Очевидно, в часи соцмереж журнал у друкованому вигляді важко донести до потенційного читача. Натомість книга, також паперова, все ще залишається важливою в інформаційному полі. В «Свічаді» тепер дві редакційні команди. Думаю, це сприяє зростанню видавництва, появі і в нашому церковному, і не лише в церковному просторі нових книг, які є вимогливими до читача або навіть контроверсійними, такими, що порушують складні теми.
– Тобто «Кана» не була контроверсійною, тепер ваш напрямок змінився?
– «Кана» – це був один цілісний проєкт із визначеною редакційною політикою. А книжок ми видаємо багато, кожна з них – окремий проєкт. Це дозволяє видавати різне, реагувати на потреби часу. В нас будуть книги про сексуальні зловживання в Церкві, зловживання в закритих спільнотах і монастирях. Будуть книги про гомосексуалізм, про все, у чому є потреба серйозного обговорення в Церкві.
– Коли ми говоримо про книжки, то знову згадуємо про спільноту читачів. Чи це ті самі читачі, що й у «Кани»?
– Думаю, більшість читачів «Кани» були і є читачами книг «Свічада». Це, здається, приблизно та сама аудиторія, невелика насправді з огляду на нашу багатомільйонну Церкву в Україні.
– Але зараз спостерігається пожвавлення в читанні художньої літератури в Україні, з’являються нові видавництва, виходить українська класика.
– Загалом так. Але в церковному середовищі такого пожвавлення, буму я не спостерігаю, на відміну від світського книжкового ринку, це певний «феномен» нашої Церкви. Небагато, так мені здається, є парафій, де реально популяризують читання християнської літератури. Питання в тому, що читають священники, до яких ще дослухаються, які мають авторитет, особливо поза великими містами. Чи заохочують вони до читання серйознішої, чи, зрештою, будь-якої якісної християнської літератури своїх парафіян? Судячи з тиражів, які продає наше видавництво, там у нас неоране поле.
– Із недавно виданого «Свічадом» ми як спільнота сімей читали і обговорювали «Патологію духовности» отця Кшиштофа Ґживоча. І я побачив, що це саме те, чого багато хто в нашій спільноті потребував. Який зараз проєкт важливий особисто для вас?
– «Патологія духовности» – це якраз та книга, яка змогла трішки зорати це неоране поле, тобто вийшла поза наш середній тираж видання, ми дуже швидко робили додрук. Плануємо, звісно, продовжувати розвивати напрямок здорового поєднання психології та духовності. В роботі вже перебуває інша книга того самого автора. Прикладом напрямку, у якому, вважаю, нам важливо рухатися, є книга Томаша Галіка «Пополудень християнства», яка вийшла у березні. Її можна купити в «Свічаді» як у друкованому, так і в електронному форматах. Ця книга запрошує до роздумів про те, чим узагалі є християнство, що означає бути християнином в нашому глобальному секулярному світі. Проблеми, порушені в цій книзі, прямо стосуються й нас, але в українському контексті такі теми мало обговорюють, тому намагаємося перекрити цю потребу перекладною літературою. Найбільше бажання – щоб ця та інші книги, які ми готуємо до видання, підштовхнули нас, спільноту нашої Церкви до обговорення, до дискусії, до осмислення християнської віри тут і тепер.
Спілкувався Едуард Бердник
