Про статтю Р. Симоненка «Спільниця і опора націоналізму»
в атеїстичному журналі «Людина і світ» ч. 9 рік 1974.
Відомо, що націоналізм та ще й буржуазний є пострахом у большевицькому государстві, то ж після прочитання наголовку статті Симоненка в кожного постає думка, що йдеться про якусь дуже небезпечну організацію насичену бомбами та ТНТ – опору слуг міжнароднього капіталу. Тимчасом нічого подібного: йдеться тут просто про Українську Церкву. Бо ж усім відомо, що віра в Бога, якої носієм і вчителькою є Христова Церква – це найбільше небезпечна політика для большевиків і її вони безоглядно переслідують. Вони знають, що віра — це твердий панцир, через який не може просочитись у душу людини комуністична отрута. Тому то автор статті, виконуючи вірно наказ своїх хазяїв з КҐБ, з такою заїлістю заатакував вільну Українську Церкву в діяспорі та її Голову Блаженнішого Патріярха Йосифа.
Щоб не виявити зразу своїх карт, та щоб не показати відкрито, що большевики переслідують релігію і Церкву за її найбільше небезпечну для них «політичну» діяльність — ширення Христової віри, вони хочуть скомпромітувати її в очах укр. народу, змішуючи її діяльність з діяльністю націоналістичних та інших політичних ґруп. Нав’язують їй навіть шукання підпори у сіоністів (Р. Симоненко про відкриття єпископом Ґабром екуменічного центру в Назареті) та лають «за розглядання східньої політики Ватикану під кутом зору маоїстських принципів» (Р. Симоненко про доклад о. Гриньоха). Ці «пороки» вони відносять однаково так до Католицької як і до Православної Церков. А вже найбільше вразливі вони на прояви екуменізму між тими двома вітками Української Церкви. Ось як про це Р. Симоненко: «… почуття зворушливої єдності знов охопили католиків і автокефалістів. Степан Скрипник і уніятський митрополит з Канади Максим Германюк, усунувши бандерівців і мельниківців, які погризлися між собою, подали торонтському зборищу свій список керівництва СКВУ, за т. зв. митрополичим листом. Список цей було прийнято», а дальше автор бідькається, «скрізь і всюди греко-католики і автокефалісти виступали в ролі запеклих ворогів миру і дружби між народами тих тенденцій до реалізму, які виявилися в політиці найбільше капіталістичних держав світу, та іноді зачіпають такого носія релігійного консерватизму, котрим є «святий престіл» (підчеркнення моє).
Це і є найбільшою болячкою большевицьких миротворців, іменно страх перед співпрацею братніх віток Української Церкви та перед згодою і спільною дією українського суспільства. Вони гостро атакують особу Блаженнішого, прозиваючи його верховодом збанкрутованого українства та печерним антикомуністом за те, що він «перешкаджає реалістичним крокам східньої політики Ватикану в періоді понтифікату нинішнього папи Павла VI» (цитат із статті Р. Симоненка). Особливо автор п’ятнує Блаженнішого за його стремління до помісности та до створення патріярхату для нашої Церкви. Він бачить у цих плянах Блаженнішого не тільки церковні, але й суто політичні цілі і на цю обставину, пише він, «було звернено увагу в повідомленні Пресової Служби Ватикану від 4 листопада 1972 р., де викладено офіційно точку зору апостольської столиці на диверсійну акцію Сліпого з Патріярхатом» (цитат із статті Р. Симоненка). Ось тут наглядно знайшли свій спільний знаменник стремління двох по суті собі ворожих таборів.
Дальше автор з радістю стверджує, що «нинішнє прагнення Ватикану до «діялога», а також зростаюча непопулярність печерного антикомуніста Сліпого дещо стримують активність уніятських ієрархів». Після такого стає ясно, що неактивність нашої ієрархії в справі помісности і патріярхату, непідчинення одному проводові, відсутність спільної дії, т.зв. удільність митрополитів (позапатріярхальність) і взагалі відосередочні сили серед нашої ієрархії — це вода на млин смертельного ворога Церкви і наших «приятелів» у Ватикані. А вже найбільше заболів большевиків виступ Блаженнішого на 2-ому Ватиканському Соборі в обороні переслідуваної большевиками нашої Церкви. Він став сумлінням християн, взиваючи провід Вселенської Церкви до протесту і оборонних заходів у справі переслідування християн большевицькими атеїстичними урядами, перестерігаючи перед пактуванням з дияволом. Ці переговори й угоди з комуністами, як усім відомо, досі не тільки що не спричинили покращання долі християн за залізною завісою, але навпаки, заподіяли Вселенській Церкві неспівмірні шкоди. Врешті автор статті заатакував «ті впливові круги католицького духовенства, що від самого початку були прихильні ідеї помісности Української Церкви і активно виступали проти тенденцій реалізму в східній політиці Ватикану». Тут він цитує імена єзуїта о. де Кастійона (прізвище правдоподібно перекручене), професора фордгемського кат. університету в Нью-Йорку, Томаса Бирда, Джорджа А. Малоні й інших, до того ще пришиває він їм латку поплечників українського буржуазного націоналізму (бо ж релігія це «тоже політика», а якже!). Підчеркую особливо цю витівку большевицького автора проти визначних особистостей Римо-католицької Церкви, яких він п’ятнує за старання помісности і патріярхату нашої Церкви, людей, що ніякого безпосереднього відношення до тієї Церкви не мають. Яка ж це гірка алюзія до становища наших ієрархів, які цю Церкву очолюють.
Висновки
У тому атеїстичному науково-популярному, з дозволу сказати, журналі по перше нічого наукового немає, а популярна є хіба большевицька махрова лайка в трафаретному большевицькому стилю. Та, стаття не без користи для нас українців. Ті, що в краю, довідалися про змагання нашої Церкви за помісність і патріярхат та змагання до спільної дії двох віток Української Церкви. Очевидно стаття начинена криком «лови злодія», але нарід знає хто злодій і знає про що йдеться.
Наша суспільність у діяспорі, особливо наші політичні партії та ієрархія нашої Церкви також можуть багато скористати з міркувань большевицького автора, особливо з його аналізи подій, що заіснували у Вселенській і нашій Церквах на протязі останніх 10 років. Але, щоб витягнути відповідні висновки, треба мати державницьку ментальність, бажання єдности і добру волю.
