Перша Служба Божа о. Йосафата
Басрівці — невеличке село в Левоцьких горах на Пряшівщині, засноване в середині 14 століття. Із самого початку заселення тут жили русини-українці: до 1641 р.— православні, пізніше — греко-католики.
9 травня ц.р. тут відбулося велике свято, в якому взяло участь кілька тисяч людей. Виходець із села отець-василіянин Степан Луцак у місцевій церкві св. Михаїла відслужив свою першу Службу Божу.
Нововисвячений душпастир пройшов складний життєвий шлях. З дитинства в нього був потяг до релігії, що в умовах тоталітарного комуністичного режиму було неабияким «гріхом». Заради того він не потрапив ні у гімназію, ні в іншу середню школу, а закінчив фахове училище і став кельнером у ресторані. Щоденне спілкування із злодіями, п’яницями, проститутками утвердили в ньому віру в Бога, і він твердо вирішив стати монахом-місіонером.
В другій половині 60-х років Греко-католицька Церква на Пряшівщині вийшла з підпілля. Уряд навіть легалізував її, однак після окупації Чехо-Словаччини радянськими військами в 1968 р. вона знов стала переслідуваною Церквою. Всі монаші чини були суворо заборонені і продовжували свою діяльність таємно. З одним з таких таємних монаших чинів, був чин Отців-Василіян, очолюваний о. Маріяном Поташем (який тількищо повернувся з довгорічного ув’язнення), нав’язав стосунки і Степан Луцак. Після кількарічних випробувань, в 1972 р. його було таємно прийнято у монаший чин василіянів під іменем Йосафат.
Згідно з тодішніми законами прийняттям до монашого чину можна було людину засудити на кількарічне ув’язнення, тому про постриження в монахи не знала навіть його рідна мати. Бути монахом в умовах комуністичного терору було справжнім геройством. Степан Луцак не міг жити в манастирі, бо всі манастирі були скасовані. Він мусив важко працювати, інакше його могли б засудити й ув’язнити за тунеядство (дармоїдство). Та він суворо дотримувався статуту монашого життя отців-василіян, готуючись до священичого покликання. Вставав уранці о 4-5 годині, виконував встановлені молитви, поспішав на Службу Божу, потім на роботу, а, після роботи, 2-3 години присвячував духовній самоосвіті. І так щодня, повних 18 років!
Всі його спроби потрапити на богословський факультет (римо-католицький, бо греко-католицького не було) закінчились невдачею. Одною з причин, чому його не приймали, була його тверда національна самосвідомість. Він завжди вважав себе русином-українцем, послідовно говорив рідною мовою і захищав східній церковно-слов’янський обряд перед словакізацією. Обдарований прекрасним голосом, він не оминав жодного отпусту на Пряшівщині. Знали його в Красному Броді, на Буковій Гірці, в Чирчі, Лютині, Левочі і на пряшівській «Кальварії». В усі ці місцевості він ходив з процесіями, співаючи релігійні пісні. На місці він зосереджував навколо себе віруючих, проповідував Слово Боже і співав. Не раз за цю свою ініціятиву був переслідуваний не лише органами державної безпеки, але й церковною владою.
Наприкінці 1991 року його давня мрія сповнилася: Степана-Йосафата Луцака було посвячено у священики. До речі, дар священства він прийняв не на Пряшівщині, де зараз проходить посилена словакізація церковного обряду й населення взагалі, а в Івано-Франківську на Україні.
У першій його Службі Божій брало участь кільканадцять священиків із навколишніх сіл та всі монахи і монахині чину василіян, який вже зараз діє легально і має свої манастирі (жіночий та чоловічий) у Пряшеві. Здається, що василіяни є в сучасності єдиною греко-католицькою церковною організацією, яка голоситься до національних традицій своїх предків. Жоден з пряшівських єпископів в цій небуденній урочистості не брав участи. Не приїхав теж ніхто із запрошених римо-католицьких священиків. Службу Божу прекрасним співом супроводжував об’єднаний церковний хор «Майдан» із недалекого села Литманова.
Спочатку процесія з церковним хрестом і хоругвами вибралася до рідної хати Степана, де він попрощався з мамою (батько вже не живе), братами та сестрами. Було то зворушливе прощання із благословенням, сльозами, урочистими промовами та церковними піснями. Багато в чому ця церемонія нагадувала народне весілля. Як і на весіллі, кожного з гостей було оздоблено «пірками» з барвінку. Перед процесією дружки на спеціяльних підносах несли символи священства: Євангеліє, чашу і тернову корону.
Служба Божа (церковно-слов’янською мовою) відбувалася при імпровізованому вівтарі перед церквою. Зворушливу урочисту промову виголосив провінціял чину василіян у Чехо-Словаччині о. Маріян Поташ. Він розповів про важкий життєвий шлях нововисвяченого душпастиря, нагадавши про тяжкі часи, в яких жила Греко-католицька Церква під час тоталітарного комуністичного режиму.
О. Йосафат у своїй промові подякував рідній матері (яка сиділа на урочистому місці перед імпровізованим вівтарем) та отцям-василіянам за релігійне виховання та закликав розсварених односельчан до єдности і взаємної релігійної толерантности. Тут же він дав своє перше Причастя і священиче благословення присутнім. Мало котре око при його проповіді і благословенні залишилося сухим.
Після Служби Божої нового священика привітали односельчани, представники сусідніх сіл. Імпровізований престол був завалений квітами.
Хочеться підкреслити характерну деталь: ні під час Служби Божої, ні під час урочистого обіду не прозвучало майже жодного словацького слова. Всі промови були виголошені рідною українською мовою.
Баєрівчани довго не забудуть цього величавого свята — перше цього роду у понад 600-річній історії села. Якщо Греко-католицька Церква на Пряшівщині буде мати більше отаких національно свідомих священиків, як о. Маріян Поташ і його палкий послідовник о. Йосафат Луцак, вона збереже свій національний характер. Але в цьому вони мусять мати підтримку церковної влади — єпископів Івана Гірки та Мілана Хавтура.
Отже, Пряшівщина має нового священика, священика, який буде дбати не лише про релігійне але й про національне виховання віруючих. Дай, Боже, щоб отаких священиків на Пряшівщині було більше!
Микола Мушинка
