У рамках 45-го ювілею нашого часопису пропонуємо Вашій увазі інтерв‘ю головного редактора журналу «Патріярхат» з членом Редакційної ради часопису Мирославом Мариновичем
– Пане Мирославе, яке місце Патріархального руху в історії Української Греко-Католицької Церкви? Часом можна почути думку, що це був радше політичний рух, аніж церковний. Історія його містить достатньо фактів на користь обох позицій. Які ваші міркування стосовно цих двох складників –політичного і церковного – в Патріархальному русі?
– Мені важко такі нюанси аналізувати, тому що я не був його учасником. Але якщо говорити відсторонено, не знаючи деталей, то сказав би, що цей рух був почасти церковним, почасти політичним. І це можна зрозуміти, оскільки як Митрополит Шептицький, так і Патріарх Йосиф були, з одного боку, церковними діячами, а з іншого – етнархами, людьми, які почувалися відповідальними за долю всього народу, всього бездержавного народу. В таких випадках завжди йде накладання церковності та певної політичності. Це неминуче, а тому треба вміти прийняти це як даність, але при цьому й розуміти небезпеки. Значення Патріархального руху просто величезне. Я переконаний, що без нього не було б такої одностайності в рішенні Синоду єпископів УГКЦ 2002 року стосовно патріархального устрою нашої Церкви.
Наскільки я знаю церковну історію, рішення Патріарха Йосифа про створення патріархату і тим самим входження у певний конфлікт із Папською Курією викликало тиху паніку серед наших єпископів, і далеко не всі з них прийняли це рішення.
Повну версію статті читайте в журналі
