Ваше Блаженство Ваші Високопреосвященства
Ваші Преосвященства Возлюблені Брати-Архиєреї
Христос Воскрес!
Перш за все прошу прийняти мою подяку за Ваше братнє запрошення бути тут, на цьому історичному Синоді і мати можливість звернутися до Вас з радістю і любов’ю від Ваших братів і сестер, духовенства і вірних Української Православної Церкви в Америці й Канаді.
Ми всі радіємо, що з ласки Божої в час Вашого довготерпіння вашу віру не було знищено і що ця вітка нашої старовинної Церкви Києва повернулася із катакомб, щоб вільно і відкрито ісповідувати Ісуса Христа. Це є Богом даний момент нашої радости у нашій довгій історії смутків. Я завжди буду вдячний за надану мені можливість розділяти з Вами цю радість.
Вселенський Патріярхат мене запевнив, що Велика Церква Царгороду ніколи Вас не забувала. Святий Андрій Первозванний апостол і брат святого первоверховного Петра перший заснував Церкву в Візантії і після цього прийшов на наші українські землі, де, за преданням, благословив холми, на яких сяє золотими куполами чисельних храмів колиска віри наших предків, славне місто Київ. З самих початків наша Київська Церква була в тісних відносинах з (Церквою Константинополя. Ми бо співаємо в тропарі, що до Константинополя послав Святий Володимир послів, щоб «пізнати православну віру». Наш великий князь Ярослав Мудрий побудував Святу Софію в Києві, надавши їй ім’я на подобу величного собору, що знаходиться в Царгороді. І вже в наших часах блаженної пам’яти Йосиф-ісповідник, якого мощі скоро знайдуть свій притулок тут, у крипті Собору святого Юра, побудував ще інший собор Святої Софії в Старому Римі, який дає образ церкви Київської і тих традицій, які вона отримала від Нового Риму.
Після падіння Царгороду в 1453 році, коли первісна Свята Софія була втрачена для нас, Вселенський Патріярхат знайшов свій притулок у соборі святого Юрія Побідоносця в Фанарі. Так само тут, у Львові, цей собор має своє посвячення до святого Юрія Побідоносця. Цими спільними посвяченнями наші предки в вірі нагадують нам знову про незламний духовний зв’язок з Великою Цервою Царгородською, але ми переживаємо глибокий, болісний поділ.
Церква Києва не брала участи в жалюгідному розколі 1054 року. Київ завжди старався підтримувати єдність з обома сторонами, наслідуючи надзвичайний приклад патріярха Петра Антіохійського. Протягом кількох століть Київська ієрархія намагалася охоронити життя Київської Церкви від наслідків цього поділу. Церква Києва різними способами намагалася тримати зв’язки із Старим і Новим Римом і на загал уникала участи в суперечках між Старим і Новим Римом.
Із заключення Берестейської Унії митрополит і ієрархи не гадали, що вони вносять щось дуже нового, і не мали жодного наміру змінювати і розбавляти православну віру. Вони визнали Церкву Риму як Церкву, яка «предсідає в любові» за словами святого Ігнатія Антіохійського; вони визнали Римську Церкву як «православну по вірі і католицьку в любові», фразу, яку часто повторює Святіший Папа Іван-Павло ІІ. Всі Отці Берестейської Унії вірили, що відновлення єдности з цією Церквою було відновленням, яке не було ніколи зломлене і що це було в найкращих інтересах Київської Церкви. В документах Берестейської Унії зберігається пам’ять про Церкву Царгороду і впевненість, що Церква Києва є досі однієї релігії з Константинополем. Артикул 31 Берестейської Унії висловлює надію на те, що ми зможемо віднайти цю єдність. Велика Церква Царгороду, можливо, розуміючи, що Митрополит Михаїл й інші ієрархи Церкви Київської намагалися поступити якнайкраще в даній ситуації, ніколи не видала формального синодального акту, щоб судити чи засудити Унію в Бересті.
Ми зараз стоїмо перед фактом поділеної Церкви Києва. Цей первісний поділ, що стався 400 років тому, підкорення Москві 100 років пізніше тих, які не прийняли Берестейської Унії, а також латинізація, що проводилася серед греко-католиків, призвели до того хаосу, котрий ми зараз бачимо в XX столітті, коли збільшилися роздори, даючи нам доказ того, що нам бракує серйозного розуміння вчення Отців Церви про поняття еклезіології з боку православних і католиків.
П’ятдесят років тому Митрополит Андрей Шептицький написав історичний «Лист до Всіх Високопреосвященних і Преосвященних Православних Архиєреїв в Україні і на українських землях», де він порушує питання єдности Церкви. Недавно я широко наводив цитати з цього листа в моєму зверненні під час єпископської хіротонії у Філядельфії. Ми всі маємо текст цього листа в збірці Письма-пoслання Митрополита Андрея Шептицького, 1939-1944, перевиданої недавно тут, у Львові, отже, я не буду сьогодні знову вам його зачитувати. Але я прохаю всіх читати цей лист знову і знову з найбільшою увагою, щоб наше духовенство і вірні могли запізнатись з ним і діяти згідно заповіту Митрополита Андрея Шептицького. Не дивлячись на всі труднощі і проблеми, ми мусимо звернути нашу увагу на питання єдности Київської Церкви саме в цьому історичному моменті, в якому два вирішальні чинники діють на нашу користь.
Поперше, ми маємо плоди богословського діялогу між Східньо-православ’ям і Римо-католицизмом, який постійно набирав сили з часів Папи Івана XXIII і Патріярха Атенагораса. Ми, українці, натерпілись більше від усіх внаслідок схизми між Римом і Царгородом. Роздор між католиками і православними є найбільшою нашою релігійною проблемою. Та ми дотепер не звертали жодної уваги на взаємини між Римом і Константинополем, так що навіть самі головні документи цього діялогу не є видані українською мовою. Ми досі гірко сперечаємося в богословських проблемах, котрі вже втратили своє значення. Передусім нам необхідно вивчити досконало документи цього діялогу, заохочуючи до цього також наше духовенство і вірних. Діялог між рівними — це унікальний шлях вперед, і всякого роду пасивність в ньому є недопустима. Якщо ми не візьмемо участи в дискусіях, тоді будуть обговорювати нас, вирішуючи нашу майбутність, не враховуючи наших поглядів.
Другий важливий чинник — це гаряче бажання наших вірних до церковної єдности. Майже в цілому християнському світі церковні провідники зацікавлені в екуменізмі, але простий народ у кращому випадку індиферентний. Це, Дорогі мої, не є найменшою нашою проблемою. Наші вірні в Україні не мають доступу до тих документів, але вони знають дуже добре, що східне православіє і римо-католицтво шукають взаємин і повного відновлення євхаристійної єдности. Наші вірні не бачать причин, чому наша Київська Церква продовжує бути поділеною в контексті сучасного екуменізму.
Під час моїх поїздок по Північній Америці я часто проповідував і підтримував працю на тему церковного єднання, а українські вірні вітали мене і підтримували з великою радістю і надією. З великим признанням мушу сказати, що Архиєреї і духовенство Української Греко-католицької Церкви приймали мене з такою любов’ю, теплом і братньою відвертістю, що я просто мушу запитати самого себе: в чому суть цього поділу між нами?
В цих кількох днях мого перебування в Україні священики і миряни часто повторювали, як щиро вони бажають і потребують закінчити цей поділ, як прагнуть вони мати одну Київську Церкву. Ніколи в житті не бачив я такого популярного ентузіязму для християнської єдности. Якщо це не є знаком від Бога, тоді ця фраза не має ніякого значення. Говорять, що це прагнення до єдности Церкви базоване на фальшивих міркуваннях, що воно більше пов’язане націоналізмом, ніж чисто християнським прагненням. Безумовно, в цьому є доля правди. Християни, як і інші люди, не є без гріха і навіть в найчесніших починаннях вони часто керуються змішаними намірами.
Мої Браття, ми є єпископи, яким Бог доручив бути провідниками нашої пастви. Ми бачимо голод і прагнення єдности нашої Київської Церкви, ми відчуваємо цей голод і прагнення і наша паства вимагає цього голосним, нетерплячим домаганням.
Господь дав нам можливість досягнути цієї єдности. Наш обов’язок вести нашу паству по правильній дорозі згідно волі Ісуса Христа на шляху церковної єдности, іти в православній вірі з правдивою католицькою любов’ю, яка обіймає всіх. Ми мусимо знайти дороги, очистити наші наміри і наміри наших вірних, досягнути церковної єдности, яка по-справжньому була би православною і справжньою католицькою, щоб навчати Правди Святого Євангелія і справжнього християнського життя, яке лиш одне може принести нам мир і спасіння.
Якщо ми цього не виконаємо, Дорогі Браття, я боюся за наші душі, бо ми мусимо відповідати за нашу паству перед Богом. Люди гублять терпеливість до наших поділів і багато з них відходять від спасіння, яке можна лише знайти в нашій Церкві. Вони відходять до схизматичних рухів, до фундаменталістів, до сектанства і окультизму та іншого роду духовного обману. Наші поділи і сварки є великим гріхом. Любім один одного, Дорогі мої Брати, не покидаючи зусиль до відновлення єдности нашої Київської Церкви. Інакше наш милосердний Господь не простить нам, бо всяка протидія до єдности — не що інше, як гріх проти Святого Духа.
Часом я чую думки, що нам потрібна церковна єдність, але не тепер, що ми мусимо робити це і інше в наших внутрішніх вдосконаленнях. Тепер, Дорогі, є одинокий час, який Бог нам дає. Не якийсь далекий момент в майбутньому, який ніколи, може, не здійсниться. Бо коли ми пробудимося і побачимо, що всі наші проблеми є вирішені і що ми маємо досить вільного часу працювати над екуменізмом? «Время єже сотворити Господеві», — як диякон виголошує перед Святою Літургією. Ця фраза, як ми знаємо, має подвійне значення, а саме: «час Господеві творити» і «час творити для Господа». І одне, і друге власне стосуються нашої церковної єдности. Ми мусимо співпрацювати з ласкою Божою, нам даною, тому що Господь і наша паства очікують цього від нас.
Але як на практиці ми можемо осягнути церковної єдности? Це питання є відповідне тому, що були спорадичні змагання в цьому напрямку від часу Берестейської Унії, але тепер є можливості для його здійснення. Другий Ватиканський Собор говорить нам, що відносини між Східніми Церквами і Церквою Риму в перших віках християнства повинні стати зразком сучасних відношень. І поскільки східне православіє говорило це саме протягом тисячі років, то ми маємо солідну підставу до порозуміння. Наша Київська Церква має глибоку історію і традицію, маємо святих і світильників, якими ми гордимося, від Апостола Андрія до Андрея Шептицького і Йосифа Сліпого, не говорячи про тих, які по сьогоднішній день живуть. Ми принесли в жертву тисячі мучеників за Христа і Його Святе Євангеліє.
Берестейська Унія та сучасний стан Східніх Католицьких Церков не представляють зразок церковної єдности, який Східне Православ’я могло б прийняти. Рим цього не вимагає від нас. Сам Папа та його найвищі Представники часто запевняють православних, що Східній Католицизм в сучасному виді не є жодним зразком церковної єдности.
Разом, Дорогі мої Брати, ми мусимо поставити суттєве запитання до Церкви Риму: якщо сучасний стан Східніх Католицьких Церков є перестарілим зразком, який виникає з перестарілого богословія і не є жодним зразком церковної єдности (як це Рим публічно твердив кілька разів), тоді чому ми мусимо перебувати у цьому стані? Наша Київська Церква повинна бути справжнім зразком для церковної єдности, зразком надії на майбутнє, а не залишком відкиненого минулого. Працюючи разом з Божою поміччю, ми можемо досягнути цієї мети.
Дорогі Брати! Це вперше за 400 років ієрарх Престолу Царгороду звертається до Вас, достойні Ієрархи Греко-католицької Церкви Києва. Ви зберегли церковне сокровище, яке належить до всіх нас. Ваш Синод є спадкоємцем київських митрополитів. Ваша структура дає можливості відновлення єдности нашої поділеної Київської Церкви. Тому на Вас лежить велика відповідальність. Велика Церква Царгороду завжди намагалася в міру своїх можливостей надати українцям допомогу. І сьогодні вона готова допомагати Україні.
Я дуже щасливий молитися з Вами, Дорогі Брати, під час цього Синоду. При цьому хочу нагадати Вам слова Папи Римського Івана-Павла II в день празника Апостола Андрія Первозванного в церкві святого Юра в Царгороді 1979 року. Він сказав: «Лише під час богослуження, із чутливим розумінням трансценденції невимовного таїнства, «що перевищує знання» (Еф. З, 19), ми можемо побачити наші розходження в їх правдивому положенні і «тягару вже ніякого не накладати, окрім цього необхідного» (Діяння 15, 28), щоб нам відновити молитовну єдність. (Унітатіс Редінтегратіо, 18). В дійсності питання, яке ми мусимо самі собі поставити, не є: «чи ми можемо відновити повне єднання?», але: «чи ми досі маємо право залишатися роз’єднаними?». Ми мусимо задавати собі це питання во ім’я нашої вірности до Христової Волі для Його Церкви» (Іван-Павло II).
Ми мусимо йти, Дорогі Браття, слідом ясної вказівки Господа, що дана нам через Рим і Константинополь, і тоді ми побачимо відновлену єдність нашої Київської Церкви, побачимо здійснення великого пророцтва Духовного Заповіту тричі блаженної пам’яти Йосифа-Ісповідника:
«Бачу престольний град Київ на моїй рідній землі. На прощання мовлю до нього словами Одкровення: «знаю діла твої і труд твій, і терпеливість твою, і що не можеш перепросити злих: і ти випробував тих, що звуть себе апостолами, а не є ними, і знайшов їх ложними, і терпеливість маєш, і страждав ради імени Мого і не знемігся» (Одкр. З, 2-3). Тож Голос Господній звістує тобі: «здвигну світильник твій» (Одкр. 2, 5). А я, твій Син, прощаю Тебе. Світися, світися наш Єрусалиме, і востанеш в древній славі твоїй».
+ Всеволод
Єпископ Скопельський, Правлячої Церкви в США і Канаді
(Вселенський Царгородський Патріярхат)
