— Отче Петре, які ваші очікування від регентсько-дяківської школи?
— В нашій літургійній традиції дяки можуть бути важливіші від священиків: є багато богослужінь, які можна провадити без священика, але спробуйте їх відправити без дяка! Дяк надає тон кожному богослужінню. Ми будемо готувати осіб, які зможуть дякувати і виконувати обов’язки регентів. Чи то чоловік, чи жінка могли б працювати і як дяк, і як регент і при цьому заробляти на хліб насущний. Наші випускники будуть мати всебічну духовно-богословську формацію, будуть розуміти, що співають, чому співають, зможуть пояснити це іншим людям, щоб своїм життям давати приклад християнського життя і вміти привертати людей до себе. Між основними завданнями кожного дяка і регента – збирати людей. Тому у програмі будуть прочитані предмети про психологію групи і працю з групою. Під впливом дуже здеморалізованої системи, яка вже почала панувати у Візантії, ми, на жаль, прийняли таку систему, що Вечірню, Утреню чи інше богослужіння відспівує один дяк. Півбіди, якщо дяк співає гарно, членороздільно. Але навіть за найкращих обставин це є аберація. Дяк має вміти зібрати навколо себе крилос, який своєю чергою має завдання провадити цілий народ.
— Відколи тягнеться традиція не співаючої, а слухаючої церковної громади?
— У мене була магістрантка, яка написала чудову тезу про питання всенародного співу в руській літургійній традиції. Щоб піднести рівень освіти людей в Галичині, Габзбурги через посередництво освічених священиків впроваджували в церквах всенародний спів. Дітей вчили читати молитвослови і співати в церквах. Завдяки Габзбургам, у Західній Україні відродилася традиція першого тисячоліття, тобто в першому тисячолітті люди дуже багато співали в церкві.
— Як довго затрималася ця традиція?
— Свого часу я запитав свого тата (а він був дяком): як дяк давав собі раду в неділю, коли було по шість-сім годин відправ? Він відповів, що це не складало великого труду, бо дякові треба було тільки задати перших три-чотири ноти, і за ним йшла ціла церква. Незмінні частини богослужінь всі знали напам’ять. Ціль, яку ми ставимо перед собою – поєднати спів малого крилоса, що співає на три голоси, зі співом цілої церкви, оживити участь людей у богослужіннях під проводом фахових і духовно сформованих провідників.
— Як сьогодні складається зі співом Церкви в Північній Америці?
— У Північній Америці повоєнна еміграція будувала своє церковне життя на побожності першої хвилі емігрантів. Це були надзвичайно побожні люди. На тій парохії, де я виростав, ми мали 400 родин. У нашій парохії був один стоматолог, кілька інженерів, а всі решта – робітники, але незважаючи на це, ми мали хор, який щонеділі співав класичні церковні твори, зокрема Бортнянського, Вербицького і т. д. Кожної неділі у нас було інше «Єдинородний сину», інакше «Святий Боже» і т. д. У 60-х роках наростає секуляризація в суспільстві, супроти якої наша Церква не зуміла встояти. Вона не була готова на цей тиск «зісвітчення».
— Як секуляризація позначилася на церковному співі?
— Приходить проблема кваліфікованих священиків, які розпускають хори під претекстом, що ніби-то хочуть, щоб співала ціла церква. Насправді мотивація розпустити хор мала іншу природу. Регент хору, як і дяк, були свого роду авторитетами на парафії. Раніше добрий провідник умів залучити їх до служіння в церкві, використати їх потенціал для спільного добра. Коли ж приїжджає священик, який не вміє і не хоче працювати з людьми, то для нього будь-який інший осередок авторитету на парафії не є бажаним.
Ідучи за старою латинською моделлю «Дяк не потрібен», отримали те, що вже протягом 70-х років зростає кількість читаних Літургій. У більшості церков дві з трьох недільних Літургій – читані. Люди обирають коротші богослужіння. У своїй богословській формації священики перестають студіювати церковне правило, церковний спів. Ще й сьогодні маємо деякі осередки богословської освіти, де компонент лекцій про богослов’я східних богослужінь зведений до мінімуму. Якщо в семінарії священика не навчили, і Богослуження були для нього тягарем, то він приїжджає на парафію без відповідної підготовки. Для такого священика хори не були чимось цінним, вони просто не вміли, не знали, як їх інтегрувати в життя парохії. І це, зрештою, вина не священиків, а тих, які творили програму їх формації. Були, звісно, випадки, коли священики самостійно вивчали справу церковного співу. Але в ширшому загалі є переконання, що спів – це таке собі «хобі» поодиноких священиків. У Північній Америці побутує таке ставлення: є «обрядові» і «нормальні» священики, є ті, що цікавляться богослужіннями, і є нормальні парафіяни.
На Заході люди вже не потребують звертатися до священика у всіх тих потребах, які колись вели тільки до церкви. Вже є кваліфіковані психотерапевти, адвокати, вчителі, які фахово виконують відведену їм суспільну місію. Діяльність священика нині безпосередньо пов’язана багато більше з Літургією, оскільки для більшості людей єдиний контакт з Церквою – це ранішніх півтори години у неділю. Це кладе особливу відповідальність саме на священика, його уміння зорганізувати богослужіння, зібрати людей, заініціювати хор, крилос. Бо якщо в Церкві спів жахливий, проповідь не дає духовної поживи, вони йдуть до іншої Церкви – як правило, до латинської.
Близько 25 років тому розпочався феномен, який колись був не до подумання: українці, які розмовляють вдома батьківською мовою, посилають дітей до «Пласту» та української школи, ходять до латинської Церкви. Вони зрозуміли, що потребують духовного корму. Проявляти своє українство вони можуть сім днів на тиждень. Але на ту одну годину зранку в неділю вони хочуть чогось глибшого, вони хочуть щось пережити. Іронія полягає в тому, що коли ми, греко-католики, почали в Америці занедбувати спів, тоді за яких десять-двадцять років самі латинники творять асоціації римо-католицьких канторів (дяків) (North American Association of Pastoral Musicians), щоб плекати спів у храмах. Я навіть виступав на трьох з’їздах цієї асоціації. Дуже багато наших свідомих українців просто відійшли від Церкви. П’ять-шість разів на рік вони підуть до Церкви, і вже ніхто особливо на це не звертає уваги.
— Отче Петре, хіба було б помилково вважати занепад літургійного співу як автономну причину того, що Церква виявилася не підготовленою до секуляризаційних процесів?
— Літургійні питання є симптомами загального здоров’я чи недуги будь-якої Церкви. Українську Католицьку Церкву ми перетворили в католицьку Церкву для етнічних українців. Наприклад, є мішані подружжя. Якщо ми не даємо відчути неукраїнцям, що вони є такі самі члени нашої Церкви, як і українці, то це перетворює Церкву в національне гетто. В більшості наших церков додаткові богослужіння мали служити англійською вже у 1965 році, як тільки стало дозволено на II Ватиканському Соборі вживати народні мови в богослужіннях. У багатьох місцевостях щойно тепер ми починаємо думати, чи не треба нам бодай одну Літургію англійською. Там, де Церква дійсно жива, де вона має місійний вимір, аскетичні акценти, там, де богослов’я процвітає, там і богослужіння будуть надзвичайними і там будемо притягати всіх до храму. Ми часто говоримо про блиск Могилянської доби. Треба розуміти, що тоді пильнували науку, проповідництво, старалися відродити монашество. Саме завдяки цьому ми маємо Требник і Служебник Петра Могили. Ті речі йдуть разом. Видавати сьогодні літургійні книги, які падають у порожнечу, не буде мати свого ефекту.
— Як, на вашу думку, складається в Україні ситуація із церковним співом?
— Потенціал тут є надзвичайний. З Північної Америки і Західної Європи повинні приїжджати музикологи, психологи, щоб вивчати феномен української співучості. В Північній Америці ніде нема такого, щоби в такому порівняно невеличкому місті, як Львів, було стільки самодіяльних хорів, які співають на професійному рівні. Нещодавно у Преображенській церкві під орудою отця Чухнія відбувався фестиваль «Великодні дзвони». З тридцяти хорів лише два у своєму складі мали професійних співаків. При цьому всі без виключення хори на професійному рівні співають дуже Складні твори. У нашій діаспорі серед українців греко-католиків цього вже нема. Ще, може, яких сорок років тому так було і в нас. Тепер ні. Серед латинників якби щось такого було, то міг би відбутися такий конкурс, де було б 6–8 чи 9 хорів з цілої провінції, і тоді, напевно, два або три з них співали би таким чином, що люди сказали б: «Не буду дуже нарікати, бо і так не дуже заплатив, щоб їх слухати». А тут почуєш тридцять хорів, які співають професійно дуже складні речі. Причому переважно це молоді люди. У нас навіть де й збереглися церковні хори, то це переважно пенсіонери. Іронія полягає в тому, що чомусь в Україні дяки дуже часто не дорівнюють тому високому рівню, який задають хори. Я цього не можу зрозуміти. Мені здається, що це, мабуть, пов’язане з тим, що багато людей, які мають добрий голос, не мають дяківської формації. Як би не було, музика є музика, а дяківство є дяківство. І цю лакуну ми власне хочемо заповнити через посередництво Дяківсько-регентської школи.
— Чи принципи Західноєвропейського суспільства дуже активно входять в українське життя? Те, що у вас відбувалося впродовж кількох поколінь, тут може статися впродовж десятиліття. В чому б ви шукали підтримки тому доброму, що ще збереглося?
— В Північній Америці ми не зуміли поставити опір голлівудській культурі. Коли дитина виростає перед екраном телевізора, слухає попсу, вона ніколи не прийме класику. Діти повинні вчитися бути творцями культури, а не тільки її споживачами. Там, де є крайній капіталізм, людина звикає тільки споживати, включно також і плоди культури. В Україні ми маємо залишки передспоживацької системи. Важливо цього не затратити: треба, щоб наші діти декламували вірші, співали пісні, грали між собою не комп’ютерні ігри, а батьки, бабці, родичі замість того, щоб дивитися телевізор, займалися з дітьми, були їхніми глядачами. Можливо, телепередача й більш захоплива, але слухаючи дітей, ми долучаємося до процесу творення культури. Це є служіння дорослих — їх внесок у культуру. Коли постійно дивитися телевізор, де виступають професійні актори, відпаде бажання самому співати. Рівень фахового співака комусь видасться абсолютно недосяжним. Це відчуття саме в собі є нищівним. Дуже часто ворог добра — перфекціонізм: тому що я не можу співати, як Лучіано Паваротті, то я взагалі не буду співати. Пасивність є дуже нищівна для культури. Пасивність у творенні культури впливає також і на церковний спів.
— Церковний спів залишається чимось спільним для церков Київської традиції. З вашого досвіду, наскільки церковний спів може бути екуменічним середником у житті Церкви?
— Де є великий упадок, також є велика ласка. Навіть від Російської Православної Церкви, яка має за собою відомі проблеми, ми маємо чогось навчитися, як писав Шептицький. Коли мій син Данило хотів студіювати регентську справу, він змушений був поїхати до Джорданвілю, монастиря Закордонної Руської Православної Церкви. В цілому католицькому західному світі не було місця, де можна було б студіювати регентську справу. Чи то не іронія? Якщо хтось із східних католиків хоче вивчати дяківську справу, мусить іти до Російського монастиря.
РПЦ вдалося зберегти служіння Утрені, Вечірні на досить високому музичному рівні. Коли Московський Патріархат зайняв Галичину, фактично їм вдалося під кутом літургійним зробити дещо з того, про що мріяв сам Митрополит Андрей Шептицький. До Другої світової війни було не прийнято, щоб архиєрей регулярно очолював Всеношне. Цю практику допоміг відродити в Галичині Московський Патріархат. Можна казати, що той архиєрей не був святець. Може, це і правда, але під кутом чисто структуральним вони пригадали нашій Церкві про деякі практики, які в нас затратилися. Це дуже цікаво, бо Другий Ватиканський Собор настоює, що кожна катедра мала би бути зразковим осередком богослужінь. Отже, архиєрей мав би там з’являтися не тільки напередодні якогось дуже великого свята, він повинен очолювати богослужіння напередодні кожного свята, коли не подорожує. Провідник повинен молитися зі своїм народом, зі своїми людьми, а не тільки у приватній каплиці.
Усі сваряться за третьорядні речі, але в основному і православні, і греко-католики мають один обряд. Це є колосальний потенціал для зближення. Молодий чоловік каже: я хочу досвідчити те чи те Богослужіння. Його нема в моїй Церкві, але воно є в тому чи тому православному монастирі. Богу дякувати, що Другий Ватиканський Собор зняв заборону ходити до православних церков. Боже мій, можна стільки навчитися, ходячи по тих кращих православних монастирях. І ми вже маємо позитивні наслідки цього. Екуменізм може початися з крилосу. Люди не можуть разом причащатися, але все ж таки вони можуть разом співати на одному крилосі. І я знаю багато випадків, коли навіть дуже строга православна юрисдикція, яка виступає проти екуменізму, допускає побожного греко-католика на крилос. Тоді ламаються стереотипи, люди пізнають одне одного. Фактично, без такого екуменізму з низів всі заяви великих екуменістів не мають сили.
Розмовляв Петро Дідула
