10 років з перспективи історії Церкви, яка міряє своє служіння тисячоліттями з постійною пам’яттю про вічність, виглядають дуже скромною річницею. Проте з української перспективи — молодої держави та відродженої Церкви — ці 10 років є справді значною датою.
Свідок надії
10 років тому журналісти та аналітики багато говорили про історичне значення цієї події і часто звучало слово «вперше»: вперше до України, вперше слов’янин, вперше 1,5 мільйона прочан, зібраних на Літургії візантійського обряду. Тепер складно згадати, якими були українці 2001 року, але здається, що ще дуже пострадянські, зневірені розпадом Радянського Союзу та розчавлені економічною кризою 1998 р., насторожені розвитком кучмізму та нового олігархічного режиму (за кілька місяців перед тим Україну сколихнуло зникнення журналіста Георгія Гонгадзе та акція «Україна без Кучми»). Саме в ці роки починається масова трудова міграція. Кінець 90-х і початок нового тисячоліття згадується багатьом як час зневіри й сірості.
Візит Івана Павла II став для багатьох українців свідченням надії, нагодою справжньої радості та уроком мобілізації. 1,5 мільйона на Літургії та майже півмільйона на зустрічі з молоддю у Львові — такої масовості від східноєвропейської номінально православної країни ніхто не очікував. Тисячі журналістів, десятки тисяч волонтерів. Під час візиту Римського Архієрея світ вперше відкрив для себе Україну, а українці відчули гордість країни, яка гідна цього візиту.
Саме відчуття власної гідності, гордості за свою країну та Церкву були почуттями, що об’єднували різних людей — та якась особлива близькість, яку створював своєю присутністю Святіший Отець. Великі юрби людей, закритий папамобіль, багато охорони і заходи безпеки; незважаючи на ці перепони, здавалося, що Папа Іван Павло II — близька людина кожному. «Дощ падає — діти ростуть», — сказав Папа, коли під час зустрічі з молоддю розпочалася сильна злива, і заспівав дитячу колискову, яку йому колись співала мама.
Святість
«Santo Subito» («Святий негайно») — саме таке гасло найбільше запам’яталося з похорону Святішого Отця Івана Павла II. Десятиріччя історичного для України візиту збігається з беатифікацією Івана Павла II, що відбулася 1 травня і стала особливим актом єднання для католиків усього світу (Рим відвідали 2,5 мільйона паломників).
Основною метою візиту до України також була беатифікація — проголошення блаженними 28 новомучеників Української Греко-Католицької Церкви. Ця беатифікація стала ще одним символічним виходом із підпілля. Світ дізнався про існування 4,5 мільйона католиків східного обряду, яких протягом 40 років ховала радянська статистика та переслідувала радянська влада.
Мученики ХХ століття, переслідувана Церква отримали визнання Римського Архієрея, а через нього — Вселенської Церкви. Українські мученики чекали півстоліття з огляду на складні історичні обставини, в святість життя Івана Павла II вірили католики у багатьох країнах світу одразу після його смерті.
Зміни
Дуже символічною зміною є зречення з уряду Блаженнішого Патріарха Любомира (Гузара), патріарше служіння якого розпочалося саме візитом Івана Павла II. Цих десять років стали роками становлення Української Греко-Католицької Церкви, часом розбудови структур, відновлення синодального устрою, перенесення осідку до Києва і початку будови Патріаршого Собору, встановлення екзархатів на сході України та налагодження місійної діяльності, подолання напруги між Церквою в Україні та діаспорою. Звичайно, що в кожному з цих напрямків ще багато роботи, проте початок закладено.
Візит Івана Павла II став якщо не причиною, то каталізатором багатьох змін для Церкви в Україні та символом екуменізму — Папа зустрівся з представниками Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Налагодження стосунків між українськими Церквами та сприяння єдності християн — це було одне з завдань візиту в Україну, яка ще пам’ятала церковні конфлікти початку 90-х.
Відчути, побачити зміни легше, відвідавши місця, пов’язані з приїздом Івана Павла II, та порівняти їх зовнішній вигляд. Наприклад, у Львові пустир навколо церкви Різдва Христового, де відбувалася зустріч з молоддю, перетворився на впорядкований комплекс; зруйновано недобудовану будівлю театру Прикарпатського воєнного округу і на цьому місці розпочалося будівництво університетського містечка Українського католицького університету, неподалік від іподрому будують стадіон, що прийматиме Євро-2012.
Оптимісти скажуть, що все змінилося, песимісти — нічого не змінилося. Виміряти зміни складно, адже перспектива десяти років є надто малою, щоб аналізувати за визначеними критеріями та індикаторами. Змінилася країна — пережила спалах Помаранчевої революції, економічну та політичну кризи, змінилися українці — стали глобалізованішими та мобільнішими. Хоча в дечому 2011-й нагадує 2001-й — Україна потребує нового знаку надії.
Мар’яна Карапінка
