Мар'яна Карапінка

Питання комунікацій Церкви доволі часто обговорюють в медійних та церковних колах. Хтось зводить поняття комунікацій до проповіді, хтось до активної позиції в медіа, інші обговорюють комунікацію як філософське чи богословське пи‑ тання. Проте дуже часто такі розмови мають виключно абстрактний характер, адже важко відслідкувати наскільки ефективними є ті чи інші комунікації Церкви. Що дає ефект більший: інтелектуальна стаття в популярному виданні чи добра проповідь на прощі? Це залежить від того, яка мета комунікацій, і що Церква в даний момент хоче сказати. Для комунікаторів це дуже складне рівняння, особливо з огляду на те, що не завжди зрозуміло, хто отримує цю інформацію.

Варто зазначити, що Українська греко-католицька Церква показує доволі системну позицію щодо комунікацій. У 2008 році незалежна компанія провела масштабний моніторинг комунікацій Української греко-католицької Церкви, який був представлений на Синоді єпископів УГКЦ. Кілька висновків цього моніторингу, на публікацію якого нема ні офіційної заборони, ні офіційного дозволу: повідомлення від УГКЦ надмірно політизовані, є обмежена кількість авторитетних речників та повідомлення скеровані на внутрішню аудиторію і тому Церква недостатньо присутня серед інших аудиторій. Існує багато викликів часу, на які Церква повинна відповідати, прориваючись через засилля різної інформації та конкуруючи з іншими ньюсмейкерами.

Використовуючи наближену методологію до моніторингу 2008 року, було проведено бліц-моніторинг, який охоплює лише один місяць (жовтень 2010 року), який має на меті зіставити офіційні повідомлення (www.ugcc.org.ua) та повідомлення, які були почуті медіа (www.news.meta.ua – пошук за ключовим словом «УГКЦ»). Таке дослідження показує тенденції і дає частинку розуміння, якими були комунікації УГКЦ в конкретних обставинах (вибори до місцевих органів самоврядування, конфлікт з побудовою храму в Одесі тощо) та як саме ті комунікації відповідають місії Церкви – навчити всі народи. .

Офіційно: чужі тут не ходять

Новини на офіційній сторінці Української ГрекоКатолицької Церкви спрямовані лише на внутрішнього читача й майже абсолютно незрозумілі зовнішній аудиторії. Різнотематичні новини показують фрагментоване й розпорошене буття церковної спільноти, часто відображають вузькі внутрішньоцерковні події. Крім того, бракує відкритості до інших. Офіційне обличчя Церкви в Інтернеті мало б бути максимально відкритим та зрозумілим для людей різних конфесій і віросповідань, оскільки є джерелом знань про Церкву.

Відчутно переважають новини на душпастирські й соціальні теми, проте часто душпастирськосоціальна тематика розкривається за суто подієвою логікою: відбуваються круглі столи, семінари, прощі, соціальні акції, але результатом (новиною) не є відповідь на конкретні запитання суспільства, які люди переважно шукають, а хроніка подій. Читачі шукають відповіді не на питання, що відбулося, а – як це впливає на моє життя або ще конкретніше – що мені робити в цьому чи іншому випадку.

Важливе місце серед офіційних новин займають освіта та міжнародна тематика, і потім ці теми «губляться» по дорозі до світських видань, тому що часто зосереджені на дуже вузьких церковних справах (конференції, семінари, круглі столи). Такі повідомлення ігноруються медіа через нерозуміння, як саме це може допомогти їхній аудиторії вирішити свої проблеми. Освіта потенційно є дуже цікавою для медіа, але журналісти, часом «розбалувані» готовими й зрозумілими повідомленнями, не стануть шукати суть у «хащах» незрозумілої їм форми.

Новини з офіційного сайту залишаються відомими лише внутрішній аудиторії. Голосу Церкви не чути там, де він потрібен, і часто він стосується не конкретних потреб вірних, а внутрішніх церковних справ.

Медіа про УГКЦ: соціалка, політика й Бандера

У матеріалах світських медіа (до уваги не бралися публікації в РІСУ, Кредо та Milites Christi Imperatoris, бо це спеціалізовані ресурси) також переважає подієва логіка, мало аналітики, коментарів та інтерв’ю. Серед тем переважає політика, відзначення пам’ятних дат і свят, соціальна тематика. Зацікавлення політикою у жовтні було зумовлене виборами до місцевих рад та надприроднім інтересом українських медіа до політики загалом. Українські медіа є дуже політизованими, тому кожна новина, яка містить політичну складову, автоматично отримує широкий розголос і не потребує надмірного докладання зусиль, на відміну від, наприклад, новин про духовність чи освіту. Дві заяви – Патріарха Любомира та владики Йосифа Міляна – про вибори і позицію УГКЦ, а також те, що греко-католицькі священики не кандидуватимуть на місцевих виборах, були швидко розтиражовані в багатьох українських медіа – саме ці новини посідають перше місце в рейтингу, бо були передруковані в багатьох виданнях. Ці заяви були сприйняті доволі позитивно на тлі боротьби за світську владу серед представників розрізненого українського православ’я.

Традиційно більшість позитивних та нейтральних повідомлень припадають на Західний регіон, Центр та Схід долучаються, коли з’являється новина загальнонаціонального масштабу або негативна. Наприклад, негативну реакцію на Сході викликала новина, що стосувалася панахиди за Степана Бандеру в Німеччині. Особливо гостро реагували російськомовні сайти, які публікували повідомлення під заголовками «В Германии отпоют главного украинского нациста». Існує небезпека, що такі повідомлення формуватимуть суспільну думку, у якій ставитиметься знак рівності між УГКЦ та підтримкою націоналістичних рухів, особливо в контексті розмов про беатифікацію отця Андрія Бандери. Ця суперечність історичних пам’ятей ділить українських споживачів інформації, але для УГКЦ проблема полягає в тому, що вона стає заручницею цього поділу.

Медіа найбільше цікавлять проекти, які виходять поза межі вузькоцерковної діяльності, а є суспільно важливими. Абсолютним «хітом» стало повідомлення про підписання угоди про співпрацю львівських медиків з комісією УГКЦ. Ним зацікавилися не лише загальноукраїнські видання, а й спеціалізовані медичні. Так само однозначно позитивно сприймається міжконфесійна співпраця, а не конфлікти. Позитивні новини часто є чимось незвичним для українського інформаційного простору, тому вони привертають увагу медіа, а також дають Церкві змогу здійснювати свою місію у медіа – нести добру звістку.

На основі цього бліц-моніторингу можна зробити певні висновки. Схоже на те, що комунікаційно УГКЦ живе у комфортному «своєму» світі, заглиблюючись у власний інформаційний простір і таким чином проповідуючи серед навернених. Світські медіа, кожен задовольняючи інтереси своєї аудиторії (в кращому випадку, в гіршому – власника), також подають інформацію про Церкву – пояснення традицій та свят, часом питання віри й моралі. Якщо для Західної України УГКЦ є традиційним ньюсмейкером, і медіа час до часу звертаються до церковної тематики, то для інших регіонів Церква з’являється в дуже гучних справах, якот вибори чи майнові суперечки. Звичайно ж, існує «медійна харизма» Блаженнішого Любомира Гузара, якого «люблять» українські журналісти, проте, без підтримки комунікацій усієї Церкви бодай в Україні, медійні виступи Патріарха УГКЦ сприйматимуться окремо, як слова українського духовного лідера, а не усієї Церкви.

Світські медіа мають декілька фільтрів, які УГКЦ не проходить: політика, скандали, надзвичайні ситуації, а також влучність і лаконічність. Якщо церковні повідомлення стосуються перших трьох фільтрів, то вони потрапляють у поле зору журналістів, але тоді ми маємо доволі викривлений образ Церкви. Насправді церковні комунікатори мають боротися за два останніх фільтри: повідомленням на релігійні теми часто бракує влучності й лаконічності, тому їх медіа просто не бачать. Церква має говорити на теми, які цікаві та потрібні аудиторіям світських ЗМІ, і водночас – допомагати вирішувати конкретні проблеми своїм вірним. Фільтром для кожного повідомлення, яке виходить від Церкви, має бути запитання – чи це відповідає нашій місії?

Мар’яна Карапінка

Від 65% до 80% відсотків українських заробітчан декларують своє бажання колись повернутися додому. «Заручниками» їхнього повернення є рідні: близько 70% залишають вдома родину. Проте реально повертаються не більше 25%. Ці відсотки є доволі приблизними й часто залежать від оптимізму чи песимізму соціологів та дослідників. Тепер не спостерігається масового повернення додому, але й відчутного зростання кількості трудових мігрантів за кордоном теж немає. Протягом трьох останніх років на Захід виїхало близько 1,5 мільйона українців, усі вони «розчинилися» і значного приросту не було, а отже можна оптимістично припустити, що частина з них повернулася. Ці цифри і відсотки допомагають побачити цілісну картину, але важливо пам’ятати, що за ними стоять долі конкретних людей, їхні бажання, труднощі й права – право на краще життя десь там і право на повернення.

Право на повернення

В Україні ніколи не існувало закону, який би передбачав державну програму повернення емігрантів, навіть багатолітньої діаспори. Зате існує складний досвід повернення кримських татар: земельні спори, безробіття, культурна інтеграція, конфлікти. За 20 років з депортації повернулися близько 250 тисяч, ще 100 тисяч перебувають у країнах депортації, і хоча немає гучних конфліктів, час до часу з боку православних громад та деяких політиків лунають заклики припинити повернення, щоб зупинити «ісламську загрозу».

Ця аналогія більше важлива щодо цифр, аніж щодо змісту. За різними підрахунками, сьогодні є від п’яти до семи мільйонів українських мігрантів, що працюють за кордоном. Питання про трудових мігрантів ставлять громадські організації, Церква, засоби масової інформації, але ще досі не існує жодної програми на рівні держави, яка б брала до уваги це явище. Для держави вони – «мертві душі», відсоток неявки на чергових виборах: немає жодного визначеного правового статусу для мігранта, не те що програми щодо їх повернення, реінтеграції чи лобіювання та захисту інтересів у тих країнах, де вони перебувають. Є передвиборча риторика на кшталт «В Україні стане жити настільки добре, що всі заробітчани повернуться» (Юлія Тимошенко перед виборами 2007 року) й псевдопатріотична риторика відчаю «нація вимирає»та намагання податківців продумати, як оподатковувати заробітчанські гроші.

Про повернення не говорять. Проте істерія, яку підняли ЗМІ під час світової фінансової кризи 2008 року («заробітчани повернуться – і підніметься рівень безробіття, впадуть зарплати й виростуть ціни»), свідчить про те, що проблема повернення існує, і передовсім на рівні свідомості. Ця істерія дуже яскраво показала відчуженість трудових мігрантів від інших українців – вдома їх сприйняли як загрозу.

Повернення заробітчан потрібне Україні – це працездатні, активні та підприємливі люди, які готові та здатні до змін. За деякими дослідженнями, в Івано-Франківській області 70% малого та середнього бізнесу засновані трудовими мігрантами. Це реальні малі інвестиції у розвиток країни.

Заробітчани потрібні країнам, у яких вони перебувають. Мер одного північного італійського містечка одного разу заявив, що проблема догляду за літніми людьми в їхньому місті була повністю вирішена завдяки емігрантам з України.

Проте насамперед повернення необхідне для самих мігрантів та їхніх сімей. «Рішення про повернення – це рішення кожної людини і найважливіше, що необхідно враховувати – це збереження родини, щастя дітей та їх реалізація, – говорить голова Комісії УГКЦ у справах мігрантів Григорій Селещук. – Зазвичай, залишають не маленьких дітей, а підлітків, яких наче не страшно лишити, а це породжує нові труднощі та соціальні проблеми, адже підліткам потрібні батьки». Але що чекає на заробітчан після повернення?

З щитом або на щиті?

У своєму дослідженні Оксана Іванкова-Стецюк, радник Комісії УГКЦ у справах мігрантів, виділяє дві категорії повертанців – місіонери та розчаровані. Перші їхали з конкретною ціллю-місією – зібрати гроші на квартиру, навчання дитини, ремонт – місія виконана, й вони повертаються. У розчарованих щось не склалося: ностальгія, відчуженість, брак постійної роботи, а тому повертаються з надією спробувати знову вдома.

Але вдома на них чекають дуже схожі проблеми. Поки їх не було, життя пішло далі, й у цьому новому житті своє місце їм потрібно віднайти. Цей брак самоідентичності часто прихову‑ ється під невдоволенням побутом, невлаштованістю, беззаконням, брудом чи поганими дорогами. «Люди їхали по гроші й подовжують хотіти заробляти гроші, але насправді їхні проблеми аж ніяк не матеріальні. Найважливіше – це непотрібність, радше психологічна, ніж економічна. Адже їхні родини навчилися жити без них, їхнє місце в сім’ї втрачене», – каже Григорій Селещук.

Трудові емігранти «випадають» з життя в Україні, тому переживають «шок повернення», який дуже добре описує психолог доктор Андрій Суліван. Це відчуття відчуженості, інакшості, які він називає терміном «прихований мігрант»: після повернення людина не може увійти у звичне русло. Саме через те частина через кілька місяців повертається. Тому важливою є реінтеграція, яка повинна містити юридичну, психологічну та матеріальну допомогу, але найважливіше навчити побачити своє життя вдома, відчути свою потрібність.

Велику роль відіграють громадські організації і Церква, яка є провідником в еміграції – «можливість віднайти дім» – та може стати реінтеграційним чинником. Благословляючи пам’ятник заробітчанам, Блаженніший Любомир (Гузар) не стверджував статус-кво, а говорив про мережу порадень для мігрантів та їхніх родин. «Хтось повертається після трьох, хтось після п’яти, а хтось і після восьми років. Ці порадні будуть покликані допомагати людям під різними оглядами: економічним, психологічним, родинним», – зазначає Патріарх.

PS. Матеріал був продуманий і майже готовий, але не покидало відчуття, що не можу поставити крапки, бо чогось далі не розумію. Крапку поставив випадковий автобус Київ-Мадрид на Стрийському автовокзалі у Львові, де двоє дітей підлітків зустрічали маму, напевно, на канікули, напевно, з Іспанії, можливо, зі заробітків. Сльози, обійми. «Абсолютні цифри баналізують. Важливо говорити не про загальні соціальні схеми, а про долю й досвід кожної окремої людини», – зазначає Григорій Селещук. Розповідь про діяльність Комісії складається з кейсів – доль конкретних людей, яких знають на ім’я та допомагають. Можливо, у відсотках, з яких ми почали, це буде мізерна цифра, але вона важлива як приклад та надія.

Вахтанг Кіпіані, журналіст, шеф-редактор проекту “Великі українці”

Я вважаю, що в Україні ще не відбулася загальнонаціональна дискусія щодо місця мігрантів у нашому суспільстві. А вона вкрай потрібна! Адже, за словами експертів, яким немає підстав не довіряти, – Еллі Лібановій, скажімо, українська економіка і пенсійна система не витягнуть потреб населення, яке старіє. Потрібні молоді робочі руки, особливо в промисловості та аграрному секторі. Українці не йдуть на важкі й брудні роботи, а якщо й погоджуються будувати дороги та будинки – то, радше, в Португалії чи Чехії. Бо там більше платять.

Наша четверта хвиля еміграції не повернеться, більше того – значна частина молоді сидить на валізах, чекаючи нагоди виїхати. Отже, нам потрібні руки й мізки мігрантів.

Питання тільки, що ми можемо отримати кращих шляхом політики прийому й відбору, а можемо, якщо пустимо «на самотёк», – тих, хто сам добереться до України дорогою на Захід, а потім з якоїсь причини пригальмує в наших палестинах. Найголовніша проблема мігрантів – те, що Україна – ні влада, ні суспільство – ще не вирішила, що з ними робити. І не видно, коли ця проблема почне хоча б проговорюватись. Поки про це кричать тільки крайньо праві – а це вже знак біди.

о. Давид Назар (ТІ) керівник «Єзуїтської релігійної служби для біженців» в Україні

Всі ми знаємо, що мільйони вимушених мігрантів і біженців утікають від переслідувань, збройних конфліктів, бідності та природних катаклізмів у себе на батьківщині, де вони більше не можуть знайти безпеки та захисту. Щороку десятки тисяч осіб потрапляють до Європи, де шукають допомоги та притулку.

На мою думку, головна проблема мігрантів – це життя без родини та далеко від батьківщини.

Звичайно, проблематичними є такі питання, як незнання мови, пошук роботи, соціальний і правовий захист.

Нам необхідно усвідомити ті труднощі, з якими стикаються мігранти, біженці та шукачі притулку, й докласти усіх зусиль у служінні, супроводі та захисті їхніх прав. Треба створити різні спеціалізовані кабінети, які надаватимуть соціальну, юридичну, медичну підтримку, допомогу в працевлаштуванні та акредитації документів про освіту, зокрема дипломів про вищу освіту, що дуже актуально для мігрантів з України, оскільки значна частина їх закінчила виші. Крім безпосередньої праці з мігрантами, варто проводити просвітницьку роботу серед населення на тему міграції.

Вважаю, що важливою є також душпастирська роль Церкви. Не варто забувати, що в Святому Письмі є слова про ставлення до біженців: «Бо Я голодував був – і ви нагодували Мене, прагнув – і ви напоїли Мене, мандрівником Я був – і Мене прийняли ви…» (Мт. 25).

Відома газета New York Times протягом останніх 50 років регулярно публікує некролог Католицькій Церкві. На тлі посилення скандалів навколо останньої, іноді видається, що вже у труну забивають останнього цвяха. У статті про релігії у Європі Вікіпедія називає її постхристиянською, американці вважають вислів «християнська Європа» оксюмороном, а східноєвропейські католики звинувачують Західну Європу в сприянні ісламізації. Коли звести докупи усі ці думки, з’являється відчуття того, що коні Апокаліпсису вже під Берліном чи Парижем та незабаром доберуться до Риму. І напевно це відчуття передчасної поразки найбільше вражає. Адже виглядає на те, що деякі «християнські» інтелектуали вже «здали» Європу невидимому супротивнику – мусульманам, атеїстам, агностикам, новим релігійним течіям. Здали без бою і поволі звикаються з думкою, що доба Європи християнської закінчується.

Кульмінацією розмов про християнськість Європи стала дискусія про доцільність визнання ролі християнства у становленні сучасної Європи та вміщенні його у преамбулі Конституції Євросоюзу. До згоди таки дійшли і Лісабонська угода згадує про «культурний, релігійний та гуманістичний спадок Європи». У цьому, – вважають, – один з найбільших програшів , адже якщо головний закон Європи не згадує про християнство, отже місця йому в новій Європі нема. Хоча насправді країни члени Євросоюзу балансують на тонкій лінії між свободою релігії і свободою від релігій. Датські карикатури, суперечки щодо хіджабів у французьких школах, дискусії щодо мечетей з мінаретами у Швейцарії – це лише маленькі свідчення невдалого балансування, яке раніше чи пізніше має закінчитися і вилитися у якесь нове, досі незрозуміле бачення християнства в Європі.

Пошуки винних

Причин «дехристиянізації» називають багато. Хтось звинувачує Європу у надмірній толерантності, яка через свій потяг до розмаїття культур та релігій, втратила свою автентичність та поставила християнство на ринок ідей (а на ринку, відомо, існують свої закони). Хтось навпаки пов’язує упадок християнства у Європі з надмірною авторитарністю Церкви та нездатністю змінюватися, визнавати свої помилки. Середньостатистичний європеєць бачить Церкву, зокрема Католицьку Церкву, як монолітну архаїчну структуру, котра не відрізняється особливою гнучкістю. Можливо саме тому твори Дена Брауна користуються таким попитом, адже вони лише підтверджують стереотипи, які й без того панують в суспільстві: про таємниці, махінації і щонайважливіше – про правду, яку від простих вірних начебто приховують. Проте постраждали не лише католики, за даними останнього європейського дослідження цінностей, лише 21% європейців визнає, що релігія для них важлива. Європейці все частіше називають себе агностиками (не заперечуючи існування Бога, вони не вважають, що можуть вірити) або релігійними у дуже широкому сенсі (вірю у щось). На цьому тлі організовуються малі маргінальні групи радикальних християн, які, лякають всіх наступом мусульман та закликають до боротьби за християнські цінності, завдають реноме Церкви більше шкоди, ніж користі. Екстремізм і радикалізація та синкретизм усіх релігій і вірувань – це дві сторони однієї медалі – невміння впоратися з новими викликами, як з боку простих вірних, так і єрархії.

Політика

Цікаву версію причини дехристиянізації Європи висуває голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату митрополит Іларіон (Алфєєв) у передмові до книжки Папи Бенедикта XVI «Європа, духовна батьківщина». На його думку, саме об’єднавчі процеси в Європі призвели до її дехристиянізації: зруйнована післявоєнна Європа потребувала спільного фундаменту для розвитку. Цього не могли дати Церкви, які пам’ятали взаємну боротьбу, а тому платформою об’єднання стали гуманістичні цінності. Митрополит порівнює «войовничий секуляризм» Європи з «войовничим атеїзмом» Радянського Союзу, і вважає, що Росія, як держава, яка пережила войовничий атеїзм, може допомогти Європі зараз. Російська Православна Церква висловила свою готовність співпрацювати на різних рівнях – міжконфесійному, політичному, соціальному – з тими, хто захищає ідентичність Європи і вірить, що традиційні релігійні цінності є її частиною.

Союзник в особі Російської Православної Церкви дуже потрібен католикам у світлі Лісабонського договору, 17 стаття якого говорить про діалог інституцій ЄС з Церквами та релігійними спільнотами, а для цього потрібна єдина позиція між Церквами щодо цього діалогу. Такий собі політичний екуменізм, в якому Католицька і Православна Церкви говорять про спіль‑ ність позицій у багатьох питаннях.

Чому Москва найкращий союзник для Ватикану? Загравання Ватикану з російським православ’ям щодо європейського питання може видатися дивним, адже серед країн ЄС є держави з сильними національними Православними Церквами, наприклад, Греція чи Румунія і їх традиція може скріпити релігійну ситуацію в Європі. Проте Ватикан звертається саме до російського православ’я, як до релігії сильної держави, яка сама може при потребі протиставитися Євросоюзу. Ні Греція, ні Румунія не є країнами сильними політично, а російське політичне православ’я забезпечує сильнішу позицію. Крім того, православна Греція і Румунія приносять в ЄС більше проблем, ніж позитивних вкладів. Особливо в контексті банкрутства православної Греції, коли протестантсько-католицьким Німеччині і Франції довелося викупляти її державні борги, православ’я в ЄС не має міцної переговорної позиції. Ці країни радше трабл-мейкери (творці проблем), аніж сильний партнер.

Пошуки відповіді

Це питання політики і протистояння зовнішнім чинникам, яка ж внутрішньо церковна відповідь на кризу? «Справді, в Європі храми пустіють, a середній вік практикуючих християн зростає з року в рік», – зазначає доктор богослов’я, працівник Лювенського католицького університету (Бельгія), Тарас Хомич, – «Однак, у суспільстві все чіткіше простежується потяг до чогось вищого, таїнственного, до потреби духовості. Бельгійці, однак, намагаються задовільнити цю потребу переважно без посередництва інституційного християнства, оминаючи, зокрема, Римо-Католицьку Церкву. Європа зараз є і, принаймні в найближчому майбутньому, буде розмаїтою культурно і релігійно. Такий стан парадоксально нагадує ситуацію в якій опинилися перші послідовники Христа, адже Римську Імперію І століття, як і Західну Європу ХХІ століття, можна охарактеризувати виразом compusitum mixtum. Втішає те, що наші попередники у вірі впоралися зі своїм завданням більше, аніж на відмінно».

Синод європейських єпископів ще у 1996 році визначив, що використовуючи свій тисячолітній місійний досвід, Європа сама має перетворитися на місійну територію. Саме повернення до досвіду євангелізації перших віків християнства вважають панацеєю та основою нової євангелізації. Християнство в Європі має пережити нову інкультурацію, має відповідати на виклики сучасного світу і одним з таких викликів є наявність різних культур, поглядів та відсутність однієї панівної релігії. Втрата домінуючих позицій не повинна сприйматися як трагедія, а як нагода для нових рішень та вироблення нового розуміння. Тому в новій місії для Європи з’являється важливий компонент – екуменізм, який відповідає плюралізму думок як цінності нової Європи.

Де наше місце у цьому процесі?

Російське православ’я більшменш визначилося щодо своїх позицій в Європі і бачить себе партнером і союзником, у деяких випадках навіть вчителем. Що робити у такій ситуації греко-католикам? Ми також пережили войовничий атеїзм, до того ж менше йшли на компроміси з владою. Тому можемо бути свідченням стійкості. Але ми рідко думаємо про те, що можемо зробити для Європи. Наші храми наповнені і проблеми Західної Європи здаються зовсім далекими і нереальними. На відміну від Церкви на Заході, яка зайняла виключно оборонну позицію, УГКЦ ак‑ центує на розвитку – будівельні та пасторальні проекти ви‑ кликають захоплення та подив. Є скептики, які кажуть, що це ненадовго, і нам просто «пощастило» на комуністичний атеїзм, який сповільнив природній процес. Є оптимісти, які вірять у добру долю нашої Церкви. І одні й інші часто кивають на Захід, чекаючи фінансової допомоги для наших проектів розвитку, з думкою про те, що у нас є віра, а у них гроші, тому вони повинні нас підтримувати. Але чи часто задумуються греко-католики над тим, щоб вони можуть зробити для своїх західних побратимів? Насправді ж греко-католики можуть відіграти дуже суттєву роль – свідчити про розмаїття християнства. «Вірно плекаючи власну традицію, ми перш за все можемо вказувати на розмаїття в Католицькій Церкві. Одночасно візантійська церковна традиція, з її наголосом на Таїнстві, може відповісти на потреби багатьох людей, котрі саме за цим і шукають», – каже Тарас Хомич.

Мар’яна Карапінка