Вступ
Організація українського греко-католицького душпастирства в Італії набирає щораз більшої актуальності в житті нашої Церкви з огляду на численну присутність в країні українських громадян та їх приналежність до однієї із східних, а також і найбільших Церков свого права.
Українці почали прибувати в Італію на початку 90-х років. Причин переселення багато, та, безумовно, нові політичні й соціально-економічні процеси в країнах Східної Європи вплинули на рішення багатьох громадян.
Важливо, однак, зазначити, що термін «емігрант», який часто і не раз справедливо використовується щодо українців в Італії, вважаю, втрачає своє значення, якщо ці громадяни перебувають у країні понад двадцять років. Термін «емігрант» визначає тимчасове і перехідне проживання громадян на новому місці. Сьогодні, однак, спостерігаємо, як постійно зростає число осіб, які хоч і залишаються громадянами своєї країни, та вирішили поселитись в Італії на постійно, деколи тому, що створили там сім’ю (українську або ж мішану — українсько-італійську), а деколи з майнових (стали власниками нерухомості) або ж інших важливих причин. Тому слід вважати ці категорії людей проявом утворення нової діаспори українського народу.
У цій статті я розгляну релігійно-канонічний фактор, тобто стосунки між Українською Греко-Католицькою Церквою, яку в більшості випадків представляють її вірні, що проживають в Італії, та Італійською Церквою, тобто Латинською Церквою, яка приймає цих вірних на своїй національній та церковній території.
Взаємини між двома вказаними Церквами свого права, Східною і Латинською, відображаються насамперед в організації душпастирського служіння для східних католиків на території, де немає їх власної церковної ієрархії у формі єпархії чи екзархату.
Душпастирсько-церковна структура
Організація Душпастирства українців греко-католиків в Італії опирається на стосунках між двома церковними структурами Українською ГКЦ та італійською Латинською Церквою.
Окрім священиків УГКЦ, в душпастирстві безпосередньо задіяні також Апостольський візитатор та координатор Душпастирського служіння, призначені й номіновані компетентною церковною владою. Українські священики, однак, отримують юрисдикцію отримують юрисдикцію (дозвіл) Душпастирського служіння від італійських дієцезіяльних єпископів. Слід також зазначити, що східні католицькі священики і їхні вірні завжди підпорядковуються ієрархові/ ординарієві місця.
Апостольський візитатор
Оскільки юрисдикція Патріарха чи Верховного Архієпископа поширюється виключно в межах території Церкви свого права, найвищий законодавець, яким є Святіший Отець, передбачив особу Апостольського візитатора з особливим завданням виконувати душпастирське служіння для вірних, які проживають поза межами очолюваної Патріархом чи Верховним Архієпископом Церкви свого права. Залежно від обставин, місія Апостольського візитатора може бути тимчасово або в буд-який час і повністю припинена. Титул «Апостольський» означає, що візитатора офіційно номінує Римський Архієрей, а Синод українських єпископів пропонує кандидатуру для номінації.
У 2002 році феномен еміграції українців греко-католиків вперше став предметом вивчення в середовищі УГКЦ. Справу еміграції представлено і розглянуто й на Синоді єпископів Української Греко-Католицької Церкви в 2010 році. Як наслідок праці духовенства, 3 березня 2004 року церковна влада номінувала першого Апостольського візитатора – єпископа Гліба (Лончину), титулярного єпископа Барети, для українців греко-католиків в Італії.
Основне завдання першого Апостольського візитатора для українців греко-католиків в Італії полягало в тому, щоб зібрати інформацію щодо чисельності та канонічної ситуації вірних (тут розуміються церковне вінчання, охрещення новонароджених дітей українських чи з італійсько-українських подруж). Для ефективнішої праці владика Гліб організував канцелярію та її штат в особі канцлера і секретаря. Працівники канцелярії зосередились над систематизацією зібраної інформації про чинні спільноти українських вірних в Італії та над встановленням і зміцненням зв’язків з дієцезіяльними єпископами, на території яких перебували українці греко-католики. Місія першого Апостольського візитатора завершилась 15 грудня 2008 року.
7 січня 2009 року Апостольський Престол номінував нового Апостольського візитатора для українців греко-католиків в Італії. Ним став владика Діонісій Павло (Ляхович), титулярний єпископ Еґнації.
У своєму служінні новий Апостольський візитатор зосереджується найперше на поглибленні встановлених зв’язків з латинською (італійською) ієрархією. Крім того, владика Діонісій звернув увагу на структурну організацію душпастирського служіння, згрупувавши спільноти вірних відповідно до італійських географічних зон (північні, центральні та південні території). З кожної групи обрано представника — одного з українських греко-католицьких священиків, який також виконує завдання координатора (декана) своєї територіальної зони. Слід підкреслити, що в даному випадку не йдеться про деканати чи єпископські вікаріати, тому що Апостольський візитатор, на жаль, не має права утворювати церковні структури.
Іншим важливим кроком Апостольського візитатора став вибір радників з питань канонічного права. Присутність радників-каноністів зумовлена наявністю багатьох канонічних питань, які потребують спільного вирішення з боку Апостольського візитатора та місцевих дієцезіальних єпископів або ж інших італійських церковних структур.
Координатор душпастирського служіння
Президент Конференції єпископів Італії (КЄІ) номінує координатора душпастирського служіння, запропонованого Апостольським візитатором за згодою єпархіального
єпископа, терміном на п’ять років.
У своїй діяльності координатор душпастирського служіння стикається з певними обмеженнями. Ці обмеження зумовлені відсутністю юрисдикції щодо місіонерів-українських капеланів, які виконують душпастирське служіння в Італії і належать до тієї самої Церкви свого права. Можна з певністю сказати, покликуючись до Інструкції «Erga migrantes caritas Chisti» (ч. ІІ, арт. 11 $ 4), що координатор душпастирського служіння позбавлений будь-якої юрисдикції і здебільшого виконує місію представника УГКЦ при КЄІ.
Однак, незважаючи на присутність Апостольського візитатора та координатора душпастирського служіння на території Італії, де численні українці греко-католики проживають вже понад двадцять років, все ще не встановлені засоби (відповідні юрисдикції), необхідні для організації належного душпастирського служіння. В даній ситуації духовенство не завжди може іти назустріч і задовольнити справедливі прохання вірних, які мають повне право «отримувати від своїх пастирів допомогу з духовних дібр Церкви, особливо від слова Божого і святих Тайн» і прославляти Бога «згідно з приписами власної Церкви свого права».
Координатори душпастирського служіння також не можуть добре представити чи захистити інтереси українських священнослужителів в Італії. Часто трапляється, що українських священиків приймають у певних місцях і парафіях, щоб опікувались українськими вірними, однак юридично ці священики отримують декрет парафіяльних вікаріїв латинських парафій, і буває так, що з часом вони змушені приділяти більше часу на душпастирське служіння для латинських вірних, ніж для східних католиків.
Відсутність власного одного і єдиного ординарія/ієрарха (східного чи латинського), під юрисдикцією якого перебувало б організоване душпастирське служіння для українців греко-католиків Італії, тісно пов’язано з відсутністю офіційного представника на Конференції єпископів Італії. Можливо, у вирішенні даного питання слід звернутись до одного з двох єпархіальних єпископів церковних візантійсько-католицьких округів Італії, тобто до єпископа єпархії Лунґро або ж до єпископа єпархії албанців Піана.
Незважаючи на присутність в країні двох східних католицьких ієрархів (передбачених як Синодом, так і КЄІ), до сьогодні всі українці греко-католики підпорядковуються різним ієрархам місць Латинської Церкви. Дана ситуація відображає постанову кан. 916$ 5 ККСЦ, згідно з яким, вірні однієї Церкви свого права підпорядковуються ієрарху місця іншої Церкви свого права (і латинської також), якщо на даній території немає ієрарха їх власної Церкви.
Кодекс канонів Східних Церков передбачає також іншу можливість, тобто право єпархіяльного єпископа вказаних вірних призначити як пароха одного з священиків іншої Церкви свого права, який перебуває на тому самому місці, де проживають вірні (кан. 916 § 4 ККСЦ). Священик, в свою чергу, повинен отримати дозвіл на служіння для вірних іншої Церкви свого права від єпископа, якому він підпорядковується. Крім того, щоб служити в іншому обряді, священик Латинської Церкви повинен отримати індульт бірітуалізму від Конґреґації для Східних Церков та окремий дозвіл від власного дієцезіяльного єпископа на уділення Тайни Миропомазання (кан. 696 § 2 ККСЦ).
Українські греко-католицькі священики
На даний час в Італії діють 140 сталих спільнот українців греко-католиків. Та, незважаючи на це значне число, лише одна спільнота в Римі має статус особової української греко-католицької парафії та ще одна церква в Римі, базиліка Св. Софії, виконує функції ректорської церкви. Базиліка Св. Софії належить також до юрисдикції Римської дієцезії.
Канонічний стан інших спільнот прирівнюється до капеланств/місій, утворених для вірних іншої Церкви свого права, які проживають на території латинських дієцезій. Ці спільноти перебувають під проводом священиків (наразі в Італії несуть служіння 53 священики), які отримали від латинських (італійських) єпископів декрет душпастирського служіння для українських вірних на території їх дієцезій. Вивчення і зіставлення декретів виявляє різні форми і відмінну термінологію щодо опису функцій священика: парафіяльний вікарій, капелан, коад’ютор капелана, асистент-духівник, парафіяльний сотрудник.
У процесі дослідження даної теми виникає цікаве питання: яких канонічних норм (Кодекс канонічного права чи ККСЦ) притримується латинська церковна ієрархія щодо українських греко-католицьких священиків, які юридично підпорядковуються східному законодавству і виконують душпастирське служіння для вірних власної Церкви свого права та, як часто трапляється, також і для латинських вірних.
Спроба детальнішого вивчення вказаних номінацій вказує на те, що східний Кодекс застосовується лише в єдиному випадку — щодо східних священиків, які підпорядковуються виключно законодавству ККСЦ. У всіх інших випадках латинські єпископи застосовують норми ККП (кан. 271; кан. 564; кан. 565; кан. 568). Застосування латинського Кодексу проявляється також в тому, що в більшості випадків юридична термінологія і канонічний стан східних священиків у латинських церковних округах не відповідають східному законодавству.
Більшість українських священиків, хоч і надалі належать до власної Церкви свого права і приписані до власної помісної Церкви (єпархії, екзархату), виконують служіння для вірних власної Церкви, а також і для латинських чи східних католиків, приналежних до іншої помісної Церкви (кан. 360 ККСЦ). Якщо, крім східних католиків, вони служать для латинських вірних, то потребують індульт бірітуалізму.
На сьогодні існують три випадки, коли східні католицькі священики іншої Церкви свого права (відмінної від помісної Церкви вірних) служать капеланами українців греко-католиків. Ці священики не потребують індульту бірітуалізму, бо хоч і належать до інших церковних структур, та є об’єднані з вірними спільною візантійською традицією.
Як вже вказано вище, українські греко-католицькі спільноти встановлені в латинських дієцезіях як місії або капеланства. Однак, піднесення їх юридичного стану до особових парафій сприяло б не лише органічному церковному розвитку українських спільнот, а й помісній Церкві, в якій ці спільноти отримали постійний осідок. Така зміна дозволила б спільнотам вірних Східної Церкви свого права, які проживають в латинських округах, отримати статус церковної юридичної особи з правами і обов’язками, передбаченими найвищим законодавцем.
Окрім українців греко-католиків, в Італії проживають також православні вірні з України, які часто і з різних причин (відсутність власного православного священика, незнання церковної дисципліни, нестача релігійного виховання, зумовленого радянською ідеологією тощо) звертаються до греко-католицьких священиків як тих, що розуміють мову, служать візантійську Літургію та ін. Православні вірні звертаються також з проханням уділити їм Святі Тайни. Тут слід зауважити, що греко-католицькі священики повинні дотримуватись норм communicatio in sacris, приписаних кан. 671 §3 ККСЦ щодо уділення православним вірним Тайни Покаяння, Євхаристії чи Єлеопомазання. Натомість у випадку подружжя між двома українцями православними, священик повинен звернутись до ординарія місця (латинського ієрарха) за дозволом-ліцензією благословити шлюб (кан. 833 ККСЦ); так само і у випадку мішаного подружжя (одна сторона греко-католицька, інша — православна) він потребує дозволу ієрарха місця. Якщо ж справа стосується уділення Тайн християнського втаємничення дітям православних батьків, українські греко-католицькі священики повинні пам’ятати про те, що новоохрещені законно приписуються до Церкви батьків. Дотримання цих норм дозволить уникнути критики Православних Церков і звинувачень у прозелітизмі.
Закінчення
Як наслідок неіснування власних церковних структур для вірних окремої Церкви свого права в душпастирській опіці над цими вірними утворюються додаткові труднощі. В нашому конкретному випадку це поширюється на духовенство Української Греко-Католицької Церкви, безпосередньо задіяне в душпастирюванні для вірних, приналежних до цієї ж самої Церкви. Варто зазначити, що наші священнослужителі часто стикаються із різного виду труднощами, через які підкреслюється ідентичність нашої Церкви, пов’язаними із відправою Літургії і інших богослужінь, властивих візантійській традиції, згідно з літургійними приписами власної Церкви свого права, що повною мірою відображаються в літургійних книгах (кан. 17 ККСЦ).
Важливою порадою і пропозицією щодо вирішення цієї ситуації могло би бути призначення, згідно з кан. 916 §5 ККСЦ, одного і єдиного ординарія/ієрарха для вірних, приналежних до Української Греко-Католицької Церкви, які на даний час позбавлені такої можливості через факт перебування на території Італійської держави. Згодом такий тимчасовий спосіб вирішення канонічної ситуації міг би закінчитись утворенням екзархії або і єпархії, що було би природним завершенням остаточного упорядкування душпастирства і його організації на цій території.
В першому і другому випадку така церковна влада отримала би можливість утворення і організування власних внутрішніх структур (наприклад, призначення протосинкела, канцлера, економа, секретаря, організування власного архіву і навіть церковного трибуналу), що тим самим би покращило якісне виконання довірених їм обов’язків, вказаних у ККСЦ і Вселенським Архієреєм (канн. 243–303 ККСЦ). Крім того, наявність власного ієрарха для наших вірних надало би йому право брати участь у засіданнях КЄІ як члена з вирішальним голосом. Це дозволило б йому представляти і захищати законні інтереси нашої Церкви і зокрема наших вірних в Італії.
Також надання права на існування єдиного ієрарха для вірних окремої Церкви свого права дозволило б краще організувати душпастирство для цієї групи вірних і гарантувати існування і розвиток Східних Католицьких Церков на території держави, національна і церковна традиція якої є латинська. Крім того, таке канонічне упорядкування ситуації вплинуло б і на екуменічний діалог між Католицькою Церквою та Православними Церквами. Йдеться про гарантування такого права через утворення власних церковних структур, що в свою чергу спричинялось би до зберігання власної традиції з боку вірних, приналежних до Східних Католицьких Церков. Це змогло би показати турботу Вселенської Церкви про вірного і належне зберігання власної традиції, про яку говориться в особливий спосіб у навчанні ІІ Ватиканського Собору, а також його канонічного затвердження через східне католицьке законодавство. Власне в такий спосіб органічний розвиток окремої Східної Католицької Церкви був би важливим доказом, прикладом і результатом єдності з Римським Архієреєм.
о. д-р Андрій Танасійчук, доктор канонічного права, професор Папського Східного інституту в Римі та факультету канонічного права св. Пія X у Венеції
