Двадцятиріччя своєї Незалежності Україна зустріла у час затяжної політичної кризи. Зіткнення між представниками опозиції та міліцією у Києві, фото яких разом із вишиванками облетіли світові інформаційні агенції, — результат протистояння між владою і опозицією, що стало визначним для літа 2011 року.
Святкування продемонстрували дуалістичність, в якій зараз перебуває українське суспільство. Президент України Віктор Янукович разом з урядом здійснював офіційні заходи святкування на Володимирській гірці та молився разом з митрополитом Володимиром (Сабоданом), вдруге проігнорувавши традицію екуменічної молитви за Україну в Софіївському Соборі і забезпечивши свій спокій забороною київського суду на проведення мітингів на День Незалежності. А другий за рейтингом політик країни, лідер опозиції, — Юлія Тимошенко та колишній Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко перебували в слідчих ізоляторах, коли в той час у квартирах лідерів «Патріот України» відбувалися обшуки через звинувачення у підготовці терористичних актів. Вулиці міст та містечок заполонили усміхнені люди дуже багато молоді і дітей — у вишиванках, що брали участь у масових гуляннях та концертах, у той період, коли медіа зарясніли песимістичними аналізами про втрачені можливості та невтішними прогнозами щодо майбутнього країни, розшарпаної політиками та кланами, кілька тисяч осіб під прапорами опозиційних партій проривали міліцейські міліцейські кордони, протестуючи проти влади та абсурної антидемократичної заборони на мітинги.
Звичний поділ на романтиків та скептиків загострився настільки, що у святкуваннях і протистояннях властиво забули, що саме святкуємо. Святкування незалежності — це не оцінка політичного курсу і не трибуна для виголошення політичних гасел, це свято єднання країни. Це не стерильний адміністративний, дуже совєцький у своїх проявах, спокій, який намагається нав’язати влада, а внутрішнє розуміння цінності того, що відбулося 20 років тому.
Вперше за багато століть Україна отримала незалежність: не кілька років відносного спокою чи нестійкого перемир’я, а незалежність, про яку попередні покоління могли б лише мріяти. Те, що аналітики і журналісти називають двадцятьма роками самотності або ж двадцятьма роками самотності або ж двадцятьма роками невдоволення це єдині двадцять років, які в нас є. Такої розкоші українці вже давно не мали. Євреї святкували пам’ять про свою незалежність вихід з дому неволі, перехід, Пасху — не маючи власної держави протягом двох тисячоліть років. Ця пам’ять дозволила вистояти. Українці зараз прямують шляхом пустелі, тому рівень розчарування і скептицизму є закономірним та нормальним. Просто бракує тих, хто скаже, що цей шлях скоро закінчиться. Люди ліплять золотих тельців та легко піддаються маніпуляції, лідери розбивають та компрометують скрижалі незалежності. «Святкування нашого національного ювілею – це не лише причина для радості та вдячності, а й прекрасна нагода для глибших роздумів над тим, якої держави ми хочемо і потребуємо. Напевно, не помилимося, якщо ствердимо, що бажаємо жити в державі, в якій основними засадами соціального, економічного, політичного та інших вимірів життя народу є чесність, справедливість і відповідальність», — написав у своєму зверненні Глава нашої Церкви, Блаженніший Святослав.
Варто зазначити, що це не якась абстрактна чесніть, справедливість і відповідальність, а критерії кожної людини: політика при владі і в опозиції державного службовця, журналіста, священика… Нас чекає ще 20 років невдоволення: «поки суспільство самостійно не навчиться бути арбітром щодо обраної ним влади, а відтак і щодо самого себе». «Не наша влада», «не наша війна» — це часто необдумана громадська позиція, а звичне і дуже зручне: «моя хата скраю».
В Україні близько 15 мільйонів осіб до 20 років, а це означає, що третина населення не знає іншої реальності, аніж незалежна Україна. У них немає досвіду радянської системи, а отже, страху, недовіри і розчарування, для них незалежна Україна це вже серйозно і назавжди. А ще більше свідків незалежності, маленьких отців-засновників незалежної України, з особистих історій яких складається історія 24 серпня 1991 року, вписана в підручники, які спільно розділяють відповідальність за цих 20 років виходу з неволі.
Мар’яна Карапінка
